Про свою нову постановку на франківській сцені, яка є присвятою легендарним Сергієві Данченку та Богданові Ступці, розповідає Іван Уривський.
Молодий режисер Іван УРИВСЬКИЙ — двічі лауреат «Корони «Дня» (за сучасне переосмислення світової класики на українській сцені) зараз завершує роботу над новою виставою «Пер Гюнт» за п'єсою Генріка Ібсена на великій сцені Національного театру імені Івана Франка. Прем'єра призначена на 19 і 22 квітня — за сприятливих зовнішніх обставин, звісно, і якщо локдаун не продовжать...
Репетиції поетичної драми Ібсена у франківців випали на час карантину, тобто на час серйозних випробувань і дотримання відповідних соціально-санітарних обмежень. У головних ролях глядачі побачать провідних франківців. Образ Озе репетирують Наталія Сумська й Олена Хохлаткіна, Пер Гюнта — Остап Ступка й Олександр Форманчук, Сольвейг — Анжеліка Савченко та Світлана Косолапова...
«МАГІЯ КЛАСИЧНИХ ТЕКСТІВ, ВОНИ НЕОСЯЖНІ!»
— Іване, коли ви вперше відкрили для себе «Пера Гюнта»? Чи переглядали нові європейські сценічні версії цього відомого твору класика, і яка з них найбільше запам'яталася?
— Навіть не пам'ятаю моменту, коли прочитав цю п'єсу... Напевно, спочатку я познайомився з її автором — Генріком Ібсеном через «Гедду Габлер» і «Ляльковий будинок»... Знаєте, зізнаюся, що читати «Пера Гюнта» було для мене певним випробуванням: спочатку ця історія давалася складно, я не міг вмістити в собі увесь химерний світ Ібсена (його філософію і фольклор), тобто все, що там відбувається. Згодом п'єса «Пер Гюнт» частіше стала траплятися мені на очі, і коли все ж таки я осягнув Ібсена в цьому тексті, тоді й збагнув, що колись захочу це зробити: п'єса підкорила мене і засіла в моїй уяві глибоко й надовго.
І зараз це просто щастя, що є можливість доторкнутися до великої історії Генріка Ібсена, видатного норвезького драматурга й філософа.
Зараз «Пер Гюнт» дійсно має велику популярність на сценах світу — не можу сказати, що я особисто бачив багато вистав, але читав про них, дивився фрагменти й відеоверсії, з яких можна дещо зрозуміти стосовно п'єси, — адже трактувань цієї п'єси безліч, і, гадаю, їх буде з часом ще більше, бо в цьому і є магія класичних текстів — вони неосяжні!
— На вашу думку, що спільного між доволі різними Ібсенами — тим, що у «Бранді», «Гедді Габлер» і в «Пер Гюнті»?
— «Пер Гюнт», звісно, вирізняється із усіх п'єс Ібсена за стилем, атмосферою, і це надзвичайно приваблює, це дуже цікаво розгадувати: чому так, чому раптом виник цей герой Пер Гюнт? Але все ж таки центром драматургії Ібсена є людина, її складний і трагічний внутрішній світ, і «Пер Гюнт» у цьому сенсі не є винятком.
— Хто безпосередньо виплекав у вас любов до світової класики, яку ви не зраджуєте на театральній сцені?
— Мабуть, усе почалося, коли я ще готувався здавати... ЗНО для вступу у виш — я тоді буквально занурився в українську класику, перечитав усю шкільну програму і навіть набагато більше поза програмою, мене тягнуло далі й далі, і потім перекинувся і на світову класику, і вже згодом в університеті мій художній керівник курсу Ніна Миколаївна Гусакова частенько казала, що не варто боятися складних класичних текстів. Ця установка й послужила мотивацією до створення моєї дипломної вистави «Дядя Ваня» за Чеховим. Уявіть, післясмак цієї п'єси я і досі відчуваю... Потім виникла внутрішня потреба, щоб кожен наступний текст був складнішим за попередній: такі собі внутрішні випробування, адже класика, як відомо, багата на такі складні тексти.
— Якось ви сказали, що українська класика передбачає колосальний енергетичний потенціал. Які твори української класики сподіваєтеся перечитати з часом на театральній сцені?
— Так, є багато українських історій, які мені хочеться втілити на сцені, і цей список з часом лише поповнюється. Зараз, скажімо, мені цікаво знаходити маловідомі українські тексти, які рідко або взагалі ніколи не йшли на вітчизняній сцені. Це, до прикладу, текст «Старі гультяї» Івана Нечуя-Левицького — дуже сильна й цікава історія. І звісно, є мої заповітні мрії ще з давніх часів про певні постановки — це всім відомі історії: «Лісова пісня» Лесі Українки, «Для домашнього вогнища» Івана Франка, «Безталанна» Івана Карпенка-Карого...
ТВОРЧІ «ГОЙДАЛКИ»
— У вашому «Пер Гюнті» задіяний доволі сильний акторський склад. А як прийняли франківські зірки вас, молодого режисера, у свої міцні обійми?
— Не знаю, як щодо «міцних обіймів», але мені цілком комфортно працювати, бо для мене зазвичай найбільше важить саме творча атмосфера в процесі репетицій: атмосфера може змінюватися від суперечок до повного взаєморозуміння одне одного, і такі «гойдалки» насправді корисні. Але головне під час репетицій — професіоналізм і взаємна довіра. І дуже добре, що це присутнє на наших репетиціях під час роботи з «Пер Гюнтом».
— Раніше частенько казали і навіть писали в деяких ЗМІ, що «Театром Івана Франка керують декілька акторських кланів». Чи ви особисто це відчули? Чи прагнуть певні «клани» перевербувати вас на свій бік?
— Я вже третю виставу роблю в Національному театрі імені Івана Франка, проте нічого подібного не помічав.
ПРО ФЕНОМЕН СЕРГІЯ ДАНЧЕНКА І БОГДАНА СТУПКИ
— Епіграфом до «Пер Гюнта» став рядок на прем'єрній афіші: «Присвячується пам'яті Сергія Данченка та Богдана Ступки». Перше запитання з огляду на це — про Сергія Володимировича Данченка. Як ви сприймаєте світ та міф цього видатного українського режисера і яку саме його виставу мріяли би переглянути наживо, якби, звісно, була така можливість?
— На жаль, я бачив «наживо» лише одну його виставу, але багато читав про Данченка і дивився багато фрагментів його постановок. Звісно, було б цікаво переглянути всі його видатні вистави. Зокрема, репертуар львівського періоду: «Річард ІІІ», «Камінний господар», а із київського періоду — «Мерлін», «Візит старої дами», «Король Лір». Але з того, що бачив, мене завжди вражала в його режисурі якась тонка межа між високою театральною образністю і духовною побутовістю. Це дивовижна філігранність, це його особлива майстерність, яку насправді досить рідко можна побачити на сцені...
— І ще запитання про легендарного Богдана Ступку. Ви, як молодий режисер, яку роль запропонували би Богданові Сильвестровичу до його 80-річчя (яке буде відзначатися цьогоріч), якби, звісно, таке було можливим? У чому, на вашу думку, феномен цього видатного українського актора?
— Можливо, я запропонував би Богданові Сильвестровичу зіграти лялькову виставу «Мандри Гуллівєра» за мотивами твору Джонатана Свіфта. Феномен Богдана Сильвестровича Ступки був у його вмінні й магії захоплювати глядачів з першої миті його появи на сцені чи на екрані... Якось я спостерігав, як він після дипломної роботи акторського курсу виносив квіти своїм студентам, і цей момент став для мене повноцінною окремою виставою, яку й досі пам'ятаю. Богдан Сельвестрович — це було поєднання творчої енергії, надзвичайного таланту, унікальної акторської техніки, гострого відчуття історії та сьогодення, великої людяності й багато чого іншого...
— У Театрі імені Івана Франка кажуть, що навіть у період жорсткого карантину вам надходили пропозиції про співпрацю з боку європейських театрів, які пильно стежать за молодими театральними лідерами в сусідній Україні... Чи насправді є такі пропозиції і чи можливі у майбутньому такі проєкти, за умови скасування карантину в Європі?
— Зараз про таке поки що передчасно говорити (створювати піар задля «піару» не має сенсу!), але сподіваюся, що все можливо і певні проєкти пощастить реалізувати за сприятливих обставин, коли життя в Європі й в усьому світі нормалізується після пандемічних випробувань.
— Іване, а яка доля ваших знаменитих вистав у Одеському українському музично-драматичному театрі ім. В. Василька, зокрема тих, які поставлені за творами М. Коцюбинського, М. Гоголя, О. Вампілова, Ф. Кроммелінка?
— Вистави переживають час локдауну так само, як і люди (Одеса також увійшла до «червоної зони», як відомо), й чекають на нового вдумливого глядача. У деяких грають уже нові актори, відтак ці вистави мають живе дихання, не втрачають енергії, і це дорогого варте.
«ЗРОБИТИ ПЕВНУ ПАУЗУ, ОЗИРНУТИСЯ, ПОДУМАТИ»
— Маєте «рецепт», яким чином театральна людина може пережити карантин і не впадати в депресію?
— Репетиції якраз і рятують. Навіть з урахуванням усіх пересторог та обмежень. А так, оскільки досвід минулорічного карантину ми вже маємо, то зараз навіть дещо легше, бо до всього звикаєш... Можна більше читати, дивитися фільми, зробити певну паузу, озирнутися, подумати над текстами: напевно, це час для аналізу і пройденого шляху, і певна внутрішня підготовка до наступних творчих кроків.
— Ваше резюме стосовно подільського «Камінного господаря», який потрапив в український кінопрокат, здобув «Київську пектораль» і після кіносеансів жваво обговорювався глядачами і фахівцями?
— У мене дивні, але досить приємні враження: це незабутня подорож, а створення проєкту «Театр, 360 градусів» — надзвичайно важливий крок, який буде популяризувати український театр і, сподіваюся, долучати нового глядача до театрального залу на вистави офлайн.
Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
