У Національному театрі імені І. Франка режисер Юрій Одинокий представив довго очікувану глядачами прем'єру.
Афіша уточнює, що вистава «Сірано де Бержерак» — це сценічна фантазія за мотивами знаменитої п'єси Едмона Ростана. Хоча у Ростана «Сірано...» — романтична драма. Постановка планувалася до 100-ріяного ювілею франківців, але пандемія коронавірусу всі плани поламала. І от нарешті — прем'єра...
Ставити сьогодні виставу саме як романтичну драму дуже проблематично. Бо від слів про шляхетність, героїзм і самопожертву у вчорашніх романтиків стискається горло, а високі пориви 2014 року здаються вже неможливими, а комусь навіть марними й смішними. Ризикнемо припустити, що спектакль, в основі своїй — саме про це. Про відчайдушну спробу знайти затерті, втрачені смисли.
Весь перший акт у Юрія Одинокого — то ніби «ще не Ростан». Перед нами — якийсь банальний театр, що взявся зіграти сюжет про Сірано. Першим на сцені бачимо Михайла Кукуюка — він тут і Автор п'єси, і Диригент, і Суфлер. Такий собі постарілий Карабас Барабас, якого погано слухаються ноги і язик, а ще гірше слухаються артисти.
Актор, призначений на головну роль — Олексій Богданович. Цей персонаж нагадує самурая, якого розбудили з дикого похмілля. Він — сміється... Так сміються сильні мужчини, коли їм препогано. Грати героя, якого йому нав'язують, цей персонаж не хоче. Чому? В тім і ховається інтрига першого акту...
Другий акт — лицедії, нарешті, грають виставу «за Ростаном», і грають розкішно, як це вміють франківці. Той, що «не хотів» — теж грає. Й стає зрозуміло, чому в першому акті «всі хотіли», а він — ні. Бо він — єдиний, хто знав, про що ця п'єса й чим вона закінчується. А вона — не так про красиву любов, як про війну. Як і в деяких інших виставах Юрія Одинокого останніх років (в «Дамах і гусарах», «Трьох товаришах») тут звучить мотив взаємопов'язаності й взаємообумовленості любові і війни. Але, повторимося, наперед знає про це лише Сірано-Богданович. Та ще, може, суворий Карбон де Кастель Жалу (Арсеній Тимошенко), та ще рубака Ле Бре (Олексій Зубков). У них очі людей, які були на війні. Й легко вгадується, на якій саме.
Цілком несподіваний Крістіан де Невільєт у виконанні Євгена Нищука. Цей персонаж дурний, мов пень. Дурний відверто і нарочито. Він подібний до булгаківського Шарикова — тільки не злого, а наївно-простодушного. Крістіан весь час існує в якійсь водевільній іпостасі. І лиш наприкінці вистави опиняється перед лицем трагедії. І приймає цей виклик, і йде на смерть. Ні, він не стає розумнішим — але за мить до загибелі нарешті стає живою, не водевільною, людиною. В цьому епізоді вистави ніби сходяться в одній точці абсурдність війни і любові.
Вистава дуже чоловіча, при тім, як завжди в постановках Юрія Одинокого, старанно відшліфовані жіночі ролі, від головної (Анжеліка Савченко в ролі Роксани) до найменших — Дуеньї (Ірина Дорошенко) та сестри Клари (Марина Кошкіна).
Іван БАБЕНКО. "День"