Вистава «Деміург» — сценічна композиція Олега Ліпцина за текстами Бруно Шульца. Подія очікувалась як багатообіцяюча. Адже режисер Ліпцин — особистість уже напівлегендарна, та й не ставив нічого на Батьківщині вже давненько. Та й проза Шульца — неабияка спокуса для будь-якого театру. В анонсах сповіщалося, що це перша постановка творів Шульца на українській сцені. Втім, задля справедливості варто згадати, що спроби були й раніше. Скажімо, Дрогобицький студентський театр «Альтер» років п'ятнадцять тому зробив інсценізацію, яка за назвою ніби перегукується з нинішньою постановкою франківців, вона звалася «Demiurgos плюс»...
В основі композиції О. Ліпцина — кілька Шульцових оповідань, зокрема «Санаторій під клепсидрою» та «Остання батькова втеча». Проза Бруно Шульца постає в спектаклі в двох іпостасях: і як літературний текст (його озвучує спеціальний персонаж на ім'я Голос — артист Дмитро Завадський), і як «текст» сценічний, видимий. Власне, він і цікавить театральних гурманів. Як цю розкішну прозу показати в реальному вимірі сцени? Можливо, саме звідси й назва вистави — «Деміург» (термін із філософії Платона, для якого деміург — творець видимого Космосу, не всесильний, але такий, що прагне наблизитися до своєї ідеальної мети через пасивний опір матерії).
Вистава якраз і є чесною спробою «наближення». Вона — ніби пастка, в яку, можливо, залетить пташка, а може, й ні. Принаймні, в тій виставі, яку довелося бачити, жива пташка «від Шульца» залетіла, здається, всього лише раз, і то ненадовго, буквально на кілька хвилин. Це той епізод, коли Батько, про якого відомо, що він помер, раптом оживає, бо в Санаторії під Клепсидрою реактивують час. Тобто людина десь уже померла, а тут — ще ні. Хоча, як висловлюється доктор Готард, «це неможливо виправити цілком», тож смерть «кидає деяку тінь на існування Батька».
к показати на сцені оце: «смерть кидає деяку тінь» на чиєсь існування? Батька грає Петро Панчук. І ось у нього за кілька хвилин після пробудження це можна було побачити. Як Панчук це робить — Бог його зна, але воно є! Оті кілька хвилин засвідчують: театр здатен на неймовірне. Надалі в цьому спектаклі й сам Панчук, і його колеги (Володимир Абазопуло, Павло Піскун, Вікторія Васалатій, Дмитро Чернов, Анастасія Добриніна, Світлана Прус та інші) були тими франківцями, яких ми знаємо й любимо — хорошими, але не неймовірними. Повторимось: таке враження від першого показу вистави...
Сценографія спектаклю зроблена Наталею Рудюк. У просторі Камерної сцени, затісної для маневрування, художниця вмістила на диво багато вікон (четверо) і дверей (аж п'ятеро), за ними мерехтить таємниче світло вічної ночі, й ніколи не знаєш, що звідти може з'явитися...
І. Бабенко. "День". 22.11.2018