Олексій Богданович: «Іноді залишаюся наївним»

Цього разу нашим співрозмовником став Олексій Богданович, з яким ми поговорили pro театральний відеопродакшен; емоційне відновлення; літературну творчість і сни; пасіонарія Сірано; лідера нації; репетиції нової вистави Івана Уривського та багато іншого.

Пане Олексію, під час нашої минулої розмови ви сказали, що вам потрібен момент зупинки, щоб акумулювати нову енергію. Через пів року розпочався перший локдаун. За той час вам вдалося відновити сили, все на краще? 

Не знаю, чи воно на краще. Якби карантин відбувся та закінчився, було б, звісно, на краще, а так перспектива у нас доволі туманна. Зважаючи на те, що вже з'явився якийсь “суперштам” у Лос-Анджелесі, може й вакцини не допомагатимуть. 

У період локдауну багато театрів перейшли в онлайн і можна було, не встаючи з дивану, перенестися у Metropolitan Opera чи берлінські театри. Ви переглядали якісь вистави? 

Я стільки дивився, що не пам'ятаю навіть, які саме постановки. Водночас мені було дуже прикро за наш театр, за якість записів вистав, які показували онлайн. Молоді люди, мабуть, не готові дивитися таке, їх можна навпаки цим відлякати. Коли дивишся відео англійського театру, то розумієш, що знімає вісім камер, всі вони рухаються, а це технології, які потребують великих коштів, яких у нас в театрі немає. Тому виходимо зі становища, як можемо. Але, мені здається, краще вже не робити, ніж робити так. Проте, зараз у нас  опікуються відеопродакшеном та шукають нові формати візуального контенту. Ми зняли “Річарда ІІІ” (ред. – реж. Автанділ Варсімашвілі) вже новими маленькими камерами, які кріпляться у різних точках, і зняли “Війну” (ред. – норвезького драматурга Ларса Нурена, реж. Давид Петросян). Потрошки просуваємося вперед у цьому питанні. 

Ми припускаємо, що акторська професія має в собі елемент психотерапії (проговорення ситуацій). Якби можливість говорити зі сцени для вас зникла (назавжди), як це було під час локдауну, ви б комфортно почувалися без цього? 

Не хочу спекулювати цією професією. Думаю, що адекватна й самодостатня людина спосіб психологічного розвантаження може знайти в будь-якій ситуації: чи то в житті, чи то на роботі. Тому я не прив'язуюся до неї і не думаю, що сцена мені потрібна для того, щоб робити якісь емоційні викиди. Але, звісно, ця професія дає таку можливість, і це, мабуть, здорово навіть не тому, що ти можеш якось виговоритися, викричатись, а тому, що ти можеш прощупати багатьох людей: характери, вчинки, вади, позитивні людські риси. Як дитина все пробує на дотик і на смак, так і ми на дотик пробуємо різні людські характери, різні ситуації. У цьому є велика насолода. А у зв'язку зі згаданою вами емоційним розвантаженням пригадую, як був на Шрі-Ланці і жив на березі океану. Там рівно о 12 ночі починалася злива, як з відра. У цей час я роздягався догола (а це було абсолютно безпечно, бо за два метри нічого не видно), бігав і просто кричав. Злива була коротка, хвилин 20, і за цей час я так викрикувався, що потім мені було дуже добре! 

Цьогоріч відпустка вже вдалася? Вдалося набратися сил перед новим сезоном?

Раніше два місяці відпустки давали вчителям і артистам, тому що після емоційних затрат людина оновлюється за два місяці, і це було визначено певними спеціалістами. Тому один місяць, який був у нас, – це замало. А тим більше важко одразу, після виходу на роботу починати грати вистави, бо раніше починалося з процесу репетицій нових вистав, прогонів старих, а не так, як тепер. А зараз інші часи і, напевно, інші фінансові можливості театру. Але принаймні два тижні я був у релаксі в подорожі, в місцях, де немає людей. Декілька днів навколо було лише море та каміння поросле мохом. Я дуже радий, що це нарешті відбулося, я дуже скучив за цим.

Різновидом розмови з собою є також літературна творчість. Може ми для когось відкриємо таємницю, на вашому творчому вечорі 2016 року ви зачитували свої тексти. Чи настане для вас момент готовності поділитися цією творчістю, а не ховати її у стіл? 

Дуже рідко виникає таке бажання. В основному я записую сни – це сценарії. І я так захоплююсь побаченим уві сні! Такі сюжетні лінії, все якесь незвичне. А потім прокидаюся, беру олівець, починаю записувати, і виходить така банальщина… Один з десяти може бути більш-менш таким, який можна оформити в якусь текстову скульптуру, яка буде сприйматися не тільки мною коханим, а й людьми, які це прочитають. Тому, щоб не графоманити і не мордувати людей своїм епістолярним мистецтвом, я поки витримую паузу. Я зараз багато працюю на радіо і, коли читаю якісь довершені твори, розумію, який талант це пише, і з цим я не можу конкурувати. Я тішу себе надією, що ще час не прийшов. 

Пригадую одну історію, яку почув у передачі про Василя Шукшина. Йому запропонували зіграти Льва Толстого і бути режисером цього фільму. Було виділено величезний бюджет, підготовчий період тривав приблизно рік, витратили страшенно багато грошей. Наклеїли Шукшину бороду, зняли перший день. Він подивився відзнятий матеріал й одразу пішов до директора студії і сказав: “Я это снимать никогда не буду”. Його запитали: “Почему?”. Він каже: “Понимаете, для Толстого я жиденький”. Уявляєте, яку мужність треба мати чоловікові, щоб сказати про себе “я жиденький”, знаючи, що він Шукшин? Я не порівнюю себе із Шукшиним, але я не хочу бути “жиденьким”. Прийде час, значить прийде. Як ні, то ні. Я не роблю трагедії. 

Але те, що ви зараз на сцені втілили образ поета Сірано де Бержерака, може стати хорошим знаком. 

А ви дивилися виставу англійського театру “Сірано де Бержерак” (ред. – реж. Джеймі Ллойд, в головній ролі – Джеймс Макевой)? Вона на мене справила таке враження! 

Так! Як ви оцінили таку сучасну інтерпретацію п'єси Едмона Ростана? 

Осучаснення заради осучаснення я завжди вважаю невмотивованим, але тут воно абсолютно не заважало, зокрема Роксана-мулатка з її піонерським характером. Кажуть, що європейський, англійський театр більше тяжіє до форми, але ж яке емоційне наповнення в цій виставі! Дивлюся – ну, слов'янські актори грають – експресивні, сентиментальні, сльозливі, чуттєві! Тобто форма – це прекрасно, але коли форма душить смисл і почуття, то вона залишається лише формою. Мені здається, цим трошки зловживає сучасний український театр, йому не вистачає збалансованості між смислом і формою. Коли буде збалансованість, будуть постановки іншої якості, вони стануть більш чуттєві. От я іноді дивлюсь виставу й мені нікого не шкода, а хочеться співпереживати, хочеться на чиюсь сторону встати або адвокатом, або суддею. А я просто споглядаю з холодним носом. 

Проте така вистава може бути доволі естетичною. 

Так, але естетика, як лід, тільки для осмислення, а в серце не потрапляє. А я думаю, що театр все ж має вражати насамперед щось всередині. 

На момент оголошення планів про постановку “Сірано де Бержерака”, видавалось, що цей текст вам необхідний, адже ви поділяєте схожі принципи й життєві постулати. Сірано - пасіонарій, це тонка особистість, людина, яка йде проти суспільства, проти маси, яка здатна говорити правду і бути вірним своїм переконанням. 

Можу сказати, що, на жаль, я перебуваю на цій хвилі. На жаль. І ця хвиля деструктивна, бо крім роздратування соціумом вона нічого не несе. І я поки не можу нічого з собою зробити. Необхідно, напевно, або закритися в якомусь коконі, або закохатися безмежно в себе, щоб нічого не бачити. Тобто поки я шукаю для себе рецепт, який би вивів мене з цього претензійного стану, адже він руйнує людину, а я не хочу бути зруйнованим. 

Пане Олексію, але такі люди одвічно ставали рушіями позитивних змін саме завдяки своєму неспокою і протесту. 

Воно то так, але… чи заслуговує таке донкіхотство на увагу, чи воно змінює світ, я не знаю. 

А ви можете інакше?

У тому то й справа, що ні… 

Якщо робити інакше – це ламати свою суть. А ламати свою суть - втратити себе. Навіщо це робити? 

Так, але тоді жити було б легше… Я вчора дивився передачу про Владислава Дворжецького, в якій ішлося і про його батька, і про брата, з яким я знімався колись. Там розповідали про те, як на нього нарікали жінки, з якими він колись жив. Про Владислава казали, що він якийсь не такий, мало говорить, весь час заглиблений у себе, неконтактний, ворожий до соціуму, не агресивно ворожий, а внутрішньо. Жінок це не влаштовувало, вони ж люблять життя-шампанське, бо жінка – це свято. А він іноді на це не звертав уваги і не йшов на ті умови, які пропонували жінки. Тому вони кидали його весь час, а він весь час мовчав. І я розумію, про що і чому він мовчав. Я згадую свого батька, він майже замовк і перестав спілкуватися з людьми, коли йому було десь під сімдесят. Мама дуже переживала через це. А потім я зрозумів, що він мав на увазі, коли говорив: “Я уже все сказав і все почув”. Тобто нічого нового я вже не почую, нічого нового я вже не скажу. Те, що я хочу почути, я ніколи в житті не почую, бо я знаю, що навколо мене, і я продукт цього “навколо”. Та й нічого нового не скажу, бо, що б я не сказав, вони почують те, що хочуть чути, і не сприймуть інакше. Тому, знаєте, часом даєш інтерв'ю, а хочеться просто мовчати. Красномовно помовчати. 

Я колись знімався з Костем Петровичем Степанковим. От ми сидимо, мовчимо, а потім він раптом каже: “Ты знаешь, я когда-нибудь с ума сойду!”. Він так часто це повторював, а я так хотів спитати: “Від чого?” Але так і не ризикнув, так і не зрозумів. А цікаво було б знати. 

Тож якщо розглядати особистість Сірано в колі його внутрішніх протиріч, як розуміти його боротьбу – боротьба була із собою, суспільством чи за когось? 

Думаю, це сукупність тої внутрішньої боротьби. Бачите, він в п'єсі називає Крістіана білою вороною. Я думаю, що це таке переведення стрілок, і саме Сірано – чистої води біла ворона. Може, чоловік не в той час народився, а, може, саме фізична вада зіграла з ним такий злий жарт. Природа не даремно дає людині якусь ваду, правда? Я десь читав, що цих людей, які мають родимі плями на обличчі, природа так таврує і, ніби, говорить людині: “Подумай, чи тобі варто продовжувати цей рід, чи ні?”. Може, Сірано наділено цією вадою для того, щоб він сконцентрував всі свої сили, всю свою енергію на тому дарі, який є певною підключкою до Всесвіту. Щоб він не відволікався ні на жінок, ні на дітей, ні на адюльтери, ні на інтриги – на тобі таку носяру і носи його. Був би ти красунчиком, був би ти жаданим для жінок, ти б не використав цей талант, у тебе б просто часу на нього не вистачило. Не даремно Сірано каже: “Співаю свій вірш у темряві нічній…”. Тільки в темряві ти можеш бути будь-яким і будь-ким. І за цю мітку Божу він платить особистим життям, любов'ю, дітьми, яких не має. Тобто спрацьовує принцип компенсаторності, мені здається. 

А Сірано любив, як ви вважаєте? 

Є така письменниця Софія Майданська – дуже розумна жінка, інтелектуалка, пише психоделічні романи. Коли я прочитав назву її споминів “Люблю любити любов”, аж трохи оторопів! Подумав: “Софіє, це ти написала?” А потім я зрозумів, про що йдеться. От, може це і є відповіддю, чи любив Сірано. 

Як сказав професор Юрій Ковалів, літературознавець і поет: “Чоловік ніколи не пише про конкретну жінку. Жінка для нього лише привід. А жінка переважно пише про конкретного чоловіка”. 

Ага… От так? (ред. – усміхається). Згадаємо стосунки Олександра Блока і його дружини. Вона ж кинула його, тому що він не міг її буквально торкатися, вже не кажучи про секс. Якби було все повноцінно, то для Блока в ній пропала б та “незнайомка”, треба було б нову шукати. А де ж її знайти? Але вони були в шлюбі доволі довго, вона витримала не місяць, а роки! 

І тим не менше, вони не єдина така пара у мистецтві. У Ґали із Сальвадором Далі були такі ж стосунки. 

Але у них трошки інша історія, адже Ґала зраджувала його. У мене таке враження, що йому це навіть приносило насолоду. У Блока такого не прослідковувалось. 

Пропонуємо перейти від літератури безпосередньо до вистави. Можете заперечити чи висунути своє бачення: персонаж Сірано в трактуванні Юрія Одинокого є чи не єдиною живою ростанівською людиною серед карикатур на персонажів п'єси? 

Щоб яскравіше прозвучав персонаж, його треба обставити фріками. 

Було б цікаво, якби ідею фріковості розвинули. 

Для того, щоб зробити так, треба мати велику сміливість. Бо режисери, як і актори, все ж трошки озираються... 

На кого?

Во! На кого..? Я думаю, що не варто цього робити. Якщо ти вже сказав “а”, то кажи вже і “б”. Мені здається, цю ідею треба було довести до абсурду, а для цього необхідно бути трохи божевільним.  

Є в мережі уривок відеозапису з читки цієї п'єси, на якому зафіксовано, як ви розбирали образ Роксани і наділили її таким візуальним символічним елементом, як в'язання. Це також був глибокий та нестандартний погляд на героїню.

Прикро, що ця ідея не була втілена в постановці. Але я до цього ставлюся абсолютно адекватно, бо є режисер, і це його зона відповідальності – концептуальне рішення вистави. У кожного свій хід на шаховій дошці. Багато таких ідей народжувалися, але, на жаль, розчинялися в тумані. 

Чи не здається вам, що жанр, який Ростан визначив для своєї п'єси, а саме героїчна комедія - це певний смисловий хід, як і у Чехова з комедіями? 

Так. Антон Павлович принципово визначав жанр своїх творів як комедія. Я згадую, як Валерій Івченко грав у комедії “Синьйор з вищого світу”. Він був неймовірного таланту чоловік, працював у нас, його Оглоблін привіз з Харкова. І коли Товстоногов, перебуваючи на гастролях у Києві, подивився його у виставі “Дядя Ваня”, в якій Івченко грав Астрова, він його моментально забрав до свого театру. А у “Синьйорі…” він грав Папаґатто, публіка сміялася протягом вистави. Не ржала, правда, а сміялася. А потім у фіналі, коли він запрошував свою дружину на танок, і між ними відбувався останній діалог, зал весь ридав. Для мене це був шок: як можна у такій легковажній п'єсі, яка розслабляла публіку, потім за три хвилини раптом зробити так, що зал плакав. От це – вищий пілотаж. 

Що для вас естетика сміху? Якою має бути комедія, щоб ви погодились у ній грати? 

Ой… (ред. – зітхає) Важке запитання. Так, більшість людей дуже прості, вони філософськими темами не заморочуються (ред. – усміхається). Сміх буває різний. На жаль, зараз під впливом усіляких ТБ-шоу сміх втрачає свій сенс. Сміх має містити іронію, самоіронію, сатиру, погляд на себе, погляд на світ. А він перетворюється здебільшого на якусь тваринну ржу, на вихолощену емоцію з однією складовою. Глядачі навіть не слухають, що відбувається на сцені, навіть не знають, з чого вони сміються, але вимагають: “Дай нам, дай нам, дай нам!”. От коли в тебе вимагають, так стає прикро… Для мене це споживання, а споживацьке ставлення до театру мене дуже лякає. А коли споживацькій публіці підсунути щось серйозне, то вона ж заплює тебе. 

Але прийде інша публіка, якій потрібен інакший театр… 

Прийде інша публіка, але її обмаль – от у чому проблема. Колись Сергій Данченко хотів поставити складну філософську п'єсу Генріка Ібсена “Росмерсгольм”, і трупа почала казати: “Ой, хто там буде дивитися, нащо її ставити?”. А він розізлився, хоч рідко виходив з себе, сказав: “Це потрібно. Потрібно! Передусім це потрібно трупі, щоб вона росла! Це потрібно людям, які будуть приходити. І нехай їх буде тільки п'ять!”. 

Тема боротьби не оминула і ваш творчий вечір 2016 року, бо він мав назву “Життя - арена”. Ви знали, що з іспанської слово арена (arena) означає пісок? 

Пісок? Слухайте, здорово! Я не знав! 

То це була Арена цирку чи Колізею? 

Я обирав Колізей, а вийшов цирк. Я поясню, чому це не кокетство. Під впливом різних обставин я дуже часто йшов на компроміси. Ти можеш на нього не йти, але йдеш, можеш не грати, а ти граєш, можеш не брати участь, але береш. І коли я кажу про цей цирк, я нікого не звинувачую, бо я сам є його причиною. Звичайно, йдеться не про все, були речі для мене дуже цінні. Але я визнаю, що було багато ситуацій, в яких доводилося бути клоуном. Проте, я не буду посипати собі голову попелом, бо, якщо я зараз почну говорити про якусь свою високу місію, ви подумаєте: “Боже, який ідіот перед нами сидить, як він носиться із собою”. 

Можна бути клоуном, а можна бути Паяцом з опери Леонкавалло…

Так, так, так… (ред. – усміхається). Тому, щоб не надувати щоки, я і навмисне трошки приземляю це все. Я нещодавно подивився інтерв'ю з одним актором, і журналістка його представила, назвала багато регалій і наприкінці додала: “…легенда українського театру”. І оператор показує його в цей момент, а той так поважно киває. Я думаю: “Господи, якби я був на цьому місці і подивився цей момент, то, мабуть, провалився б крізь землю від сорому!” (ред. – сміється). 

Пане Олексію, дуже хочеться, щоб поруч з цим приземленням ви відчували, що є й альтернативний погляд. 

Я відчуваю, безперечно. Ця групка глядачів у 3–5% для мене дуже цінна. Але маса завжди є маса, і вона давить, домінує. Мабуть, тому-то я ніколи й не хотів бути частиною якоїсь компанії. Коли всі бігли в один бік, я біг в інший. Я завжди боявся цього стадного почуття. Але воно існує, і ми маємо з цим жити, нічого не поробиш. Звичайно, для мене елітний театр був би ідеальним. Щоб там не було випадкових людей, щоб публіка не забігала просто так, а приходила, як на виставку. Дуже мало випадкових людей ходить на виставки, мені так здається. А в театрі навпаки – дуже багато людей, які приходять для розваги. Мені б не хотілось, щоб театр був місцем розваг, бо тоді він втрачає свою суть, перестає бути місцем творчості, а стає попсою. Мені б не хотілося, щоб театр був попсою. Але щоб цього не сталось, треба театру мати фінансову базу для свободи маневру, а для цього необхідні меценати. 

А закон про меценатство досі не прийнято…

Не прийнято. І ніколи не буде прийнято, мені здається. Зараз приходить режисер з якоюсь новою ідеєю і думає, що йому скаже головний адміністратор, генеральний директор й інші. На це все доводиться зважати, а так не має бути. І тоді режисер ставить те, що йому нав'язали, а потім такий і результат. 

І щоб вистояти на цій життєвій арені нам часто допомагають авторитети. Серед своїх авторитетів ви завжди називаєте Данченка. А зараз вони вам потрібні?

Ні. Знаєте, чому не потрібні? Може, я не з тими спілкуюсь. Може, ті люди, які могли б стати для мене авторитетами, мене не підпустять до себе. 

Але є такі люди, з якими ви б хотіли спілкуватись? 

Є, але не в театральній сфері. Коли я бачу в театральному мистецтві людей, які начебто могли бути для мене авторитетами, я ближче з ними знайомлюсь, починаю бачити такі їх слабкості, які не хочеться. Я думаю: “Боже мій, як все передбачувано, як закономірно, як все прогнозовано і як це нецікаво”. Тому я буду сам з собою, хай який я є. Але мені з собою комфортніше, безпечніше й надійніше. 

Сьогодні, вочевидь, вже ви є для когось авторитетом. 

Маю таку надію... Звичайно, ти захоплюєшся людьми. Подивишся якусь передачу і думаєш: “Як би я з ним поговорив! Як би я хотів дізнатися і це, і це, а я не зможу це дізнатися”. Найбільше я хочу спілкуватися з тими, кого вже немає. Я б, мабуть, душив запитаннями Сковороду. Також мені дуже цікавий Гоголь, що це була за особистість. 

Гоголь - це доволі цікавий негативний персонаж, якщо можна так сказати. Чи ви до нього інакше ставитесь?

А ви звідки знаєте, що мені потрібні позитивні (ред. – сміється)? Мені не так цікаві його літературні твори, там все геніально. Мені цікаво, чим керувалася ця людина, переборюючи такий внутрішній трагізм, таке невдоволення і собою, і життям, й оточенням. Здавалося б, вішатись або втопитися за таких обставин. Але ні, він жив, жив, щось писав. Я хотів би розсекретити… Боже, як звучить банально: “розсекретити Гоголя” (ред. – сміється). 

Як ви вважаєтебачите, в молоді зараз є авторитети? 

Молодь різна, бо є ті, які корону вдягають дуже рано, і це видно. Але більшість – нормальні, адекватні люди, розсудливі. Я знаю, що вони про таких, як я, думають, що це вже “старйо”, минуле цього театру. Але це нормально, тому що ми ж теж були циніками, коли прийшли до театру, поки не зіштовхнулися з тим, що нічого не вміємо, що ми сороконіжки, які заплутуються у двох фразах. Я пам'ятаю, коли Наталія Михайлівна Ужвій читала вірш про трактористку: “Я до трактора підходжу – сонце ясне! світе мій! Ой, як хочеться учитись, щоб вести його самій!”. Думали: “Ну, дурня повна!” А вона читала з таким завзяттям, наче то мрія всього життя – сісти і на тракторі поїхати. Ми аж конали, так нам було смішно. Просто ми були дурні, скільки через це ми пропустили спілкування з такими людьми, бо поставили на них клеймо, що це вже ретро. А театр тоді був театром особистостей. 

Давайте, коли вам буде стільки років, як Галині Яблонській хоча б, тоді ми поговоримо про ваше ретро…

Ой, я її люблю дуже! Вона так хоче ще працювати! Це так зворушливо! Я думаю: “Дай мені Боже, щоб я хотів в такому віці”. Колись Ада Миколаївна (ред. – Роговцева), коли я її запитав, чи є в неї ще потяг до творчості, сказала: “Ти знаєш, я би хотіла, щоб він був, але нема чим”. Я дуже заздрю людям, у яких “є чим”. Я бачу Галину Гіллярівну, їй є. І це прекрасно! 

Між іншим, питання авторитетів лежить в площині й питання про лідера нації. От нещодавно Юлія Мендель випустила книгу під назвою “Кожен із нас президент”. Це популярне гасло доволі небезпечне, оскільки створює ілюзію беззаперечної правоти, а відтак безпідставної самовпевненості і призводить до анархії. Україні виповнилось 30 років, а лідера нації ми досі не здобули. Чи він був, але ми його втратилине помітили? 

Я почну з того, чому ця фраза стала такою популярною. Цей вік – вік марнославства, породжений такими собі “тік-токами”. Раніше б цих людей і близько не підпустили до масмедійного простору, а зараз бути популярним – елементарно. Це страшенний вибух марнославства. Тому ця фраза, “кожен з нас президент”, абсолютно закономірна для нашого часу. Правда, кожен з нас президент, ну, правда! Тільки от що з цим потім робити? Я розумію, чого Юля Мендель назвала так книжку, бо так її змітатимуть з полиць. А щодо лідерів нації, я думаю, що влучним є українське прислів'я: “Де два українця, там три гетьмана”. І воно ж не зараз придумане, його коріння тягнеться віддавна, а значить, ця сутність закладена в нас самих. У нашому психотипі є якісь такі негативні риси, які ми не усвідомлюємо, або не хочемо помічати, які не дають нам можливість акумулювати всю нашу енергію і направити її на одну людину, яка могла б стати лідером нації. Безперечно, він має мати якісь неймовірні якості, але необхідно, щоб і нація працювала на це. А нація не хоче цього лідера, він їй незручний. Знаєте, у мене на батьківщині був батюшка в церкві, який і дівчат щипав, і напивався часом, і яйця продавав на базарі, а потім приходив на службу, падав на коліна й голосив: “Простіть, біс попутав”. І всі: “Ой, нашого батюшку біс плутає”. Любили його безмежно. Прийшов інший батюшка: не п'є, строгий дуже, надзвичайно розумна людина. Ох, як не взлюбили, бо він вище за нас, який гоноровий… От зараз ми всі перебуваємо в такій ситуації. У зв'язку з цим мене найбільше злить українська фраза “наш мудрий народ”. Коли мені говорять про мудрий народ, мене починає тіпати, бо це ідентично до “кожен з нас президент”. Що ви зробили, мудрий народе? Мудрий народ не може так погано жити, як живемо ми. Говорячи про лідера нації, часто згадують В'ячеслава Чорновола, зокрема те, що не просто так він з життя пішов. Але розслідування, мабуть, не буде вже ніколи, бо у тому стільки людей замарано… Тому я вважаю, що лідер нації народжується раз на сто років, їх не може бути багато. Так само, як геніальні поети чи композитори. Хто переплюнув Баха? Ніхто, а вже скільки століть пройшло. Тому така кармічна історія в нашої України. Будемо чекати на лідера нації. “Жаль только – жить в эту пору прекрасную уж не придется – ни мне, ни тебе” (ред. – сміється). Але не будемо драматизувати. 

А як ви ставитесь до прийнятого Верховною Радою за основу проєкту Великого державного герба?

Для мене це було диво дивне і чудо чудне. Я не розумію, навіщо вигадувати те, що вже знане і сприйняте суспільством. Ми ж знаємо, що і тризуб свого часу як державний символ пройшов етап неприйняття. Тому я не бачу сенсу в створенні чогось нового. Концепція цього запропонованого герба одразу відсилає мене до зображення герба сусідньої держави, що є абсолютно недоречним. На мою думку, герб має бути лаконічним і майже однозначним, саме завдяки цьому лаконізму тризуб виграє абсолютно. У цій всій ситуації, мені видається, є частка марнославства наших чинних керівників держави, як їх можливість увійти в історію. Але нащо таким чином входити в історію, як і навіщо вигадувати якісь нові нагороди? Доля нагородить сама і героїв, і лауреатів премій, і тих, хто мають звання. Адже можна придумати ще безліч синонімів до так званої Легенди України, тим самим множачи ці нагороди. Я навпаки вважаю, що вже достатньо цих “пряників”. 

На ваш погляд, ті особистості, які отримали звання Легенда України цьогоріч, гідні його? 

У російській мові є таке слово “вкусовщина”. Тут йдеться саме про це. Звісно, з цим вибором можна посперечатися. Велике питання, хто обирав цих людей і за яким принципом. Було б доречно хоч якесь опитування серед народу провести і вже зробити за його результатами певний зріз, якщо ціллю було відобразити думку всього суспільства. 

А є такі імена, які на вашу думку були б гідні такого звання?

Я думаю, що сьогодні у нас є легенда – Ліна Василівна Костенко, переконаний, що я не єдиний, хто так думає. Одначе сумнів у тому, чи прийняла б вона ту нагороду. Тому це дуже суперечливе питання. 

Ви наголошували, що у східних країнах щастя людей у простому. Чи не вважаєте, що це самообман? Адже знання примножують печалі. Але ви, можемо припустити, як і ваш Просперо, ніколи б не захотіли з ними розлучитися (ред. – Олексій Богданович грав Просперо в п'єсі “Буря” Шекспіра в постановці Сергія Маслобойщикова). 

Якби це банальне щастя було таким перманентним… А не буває. Тобі здається, що ти побудував свій маленький світ, але ти ж його довго не протримаєш. Здається, Ґете сказав, що розумна людина не може бути щасливою. А хто нам обіцяв щастя? Ніхто. 

Насправді, доволі часто виникає зараз така думка, що наші батьки не навчили нас бути щасливими. 

Так, мабуть, це правда. Я згадую батька, який за якоїсь зробленої шкоди казав: “А що люди скажуть?”. Я думаю: “Чорт забирай, нащо тобі ті люди? Ти подивися на тих людей, у них самих стільки вад!”. Коли був молодим, хтось щось про мене в театрі скаже, і я думаю цілий день про це. А потім розмірковую, що ця людина може й уваги не звернула, кинула слова якісь і забула, а я, ідіот, мучуся. Як Коко Шанель сказала: “Мені байдуже, що ви про мене думаєте, я про вас не думаю взагалі”. Коли я перестав думати, що про мене скажуть, мені так стало легко. 

Коли ви аналізуєте себе, нам здається, що ви досі думаєте, що про вас скажуть. 

Це боротьба з собою. Мені ж хочеться бути кращим (ред. – сміється). 

Ми згадали вже Шекспіра. На цей час ваш улюблений його твір – “Король Лір”. Про що передусім для вас ця п'єса? 

Я боюся робити якісь загальні літературознавчі висновки, бо одне, коли ти читаєш літературний матеріал, інше – коли ти починаєш з ним працювати, а це вносить свої корективи. Я можу зараз думати все, що завгодно, але коли я зіштовхнуся з реальними людьми, реальними обставинами, коли підключу фантазію, аналіз дотичної літератури, це може наштовхнути на зовсім інші роздуми. І я боюсь, що я прив'яжу зараз якийсь один висновок, а потім мені буде так важко від нього відкараскатися. 

Скільки разів ви читали цю п'єсу?

Ой, багато разів читав. Може разів десять, не рахуючи того, що ще фільми дивився. Я й грав свого часу в “Королі Лірі” Едґара (ред. – реж. Сергій Данченко). У вистави було мало показів, бо Богдан Ступка відмовився від ролі. Ми почали репетирувати, я бачив, що він у першій сцені відразу бере Сі-бемоль третьої октави, я думаю: “Боже, а що ж далі буде цей чоловік робити? Треба тоді серце виривати, як Данко, наприкінці”. Йому здавалося, що зав'язка була квола, сентиментальна, невиразна, тому він одразу брав бика за роги. Потім казав: “Мене так болить голова під кінець вистави, що я боюся, щоб недобре щось не сталося”. Тут ще від режисера багато залежить. Я називаю такі вистави пуповими – коли актор пупом своїм витягує все на надриві. Тому я не знаю, про що ця п'єса, абсолютно не знаю. Сьогодні в мене один настрій, такі обставини – і там це є. Змінились обставини, настрій – знову щось інше відкрилося. У тому й геніальність цього твору – кожен читає те, що він хоче зчитати, в кого яка внутрішня гризота є. 

Також відомо, що наразі ви репетируєте виставу Івана Уривського “Безталанна” за твором Івана Карпенка-Карого. На якому етапі зараз перебуває робота?

У репетиційний процес ми увійшли ще наприкінці минулого сезону. Іван Уривський – це режисер з тонким смаком, ерудована особистість, надзвичайно делікатний, що у режисерів рідко буває, з ним дуже комфортно працювати. Я переконаний, що це не буде банальна робота. Іван Уривський доволі демократичний режисер, тому дає можливість акторам вносити свої ідеї у виставу, він слухає і чує актора, а також протягом всіх репетицій перебуває в постійному процесі пошуку. Сама прем'єра запланована на кінець листопада, тож сподіваємось, що чергові локдауни нам не завадять.

Є така думка, що мистецтво, яке говорить про свободу і є дитинство. На вашу думку, вам вдалося зберегти в собі дитячу оптику сприйняття світу, залишаючись дорослим Маленьким принцом?

Літав раніше дуже часто в снах. Так давно не літав… Мені страшно стає від того, що не літаю. Іноді залишаюся наївним. І оцей наїв я асоціюю з атавізмом дитинства. Важко бути наївним, звісно, в наш час, інколи боляче, проблематично. Але це почуття ще трошки лишилось, і я за нього тримаюсь. Якби воно щезло, мені б дуже важко було ступити на сцену. Тому що чим довше ти живеш, тим більше ти відчуваєш, яка непроста, провокативна професія, яка вона мінлива й неправильна. Якби оці знання і досвід, які я маю зараз, перекинути мені 17-річному, не певен, що вхопився би за цю професію. Тому що так іноді проїжджало по мені творче життя, що тоді, у 17 років, сто разів подумав би, чи вв'язуватися в цю бійку, чи може якийсь інший вектор обрати. Пригадую, був такий дуже класний актор Олексій Колтаков, працював у МХТі, він зіграв першу дію якоїсь п'єси й почав перевдягатися в антракті у свій одяг. Актори принишкли, ніхто не наважується йому сказати, що ще друга дія попереду. І хтось уже набрався сміливості й каже: “Леша, у нас же еще второе действие…”. А він відповідає: “Надоело врать”. І пішов, взагалі пішов. Він поїхав у Підмосков'я на дачу і порвав з кіно й театром. Це не був імпульс, це була накопичена енергія, яка просто його виштовхнула й назад не впустила. Інколи трапляється відчувати подібне, але якби так було щодня, від цього можна було б збожеволіти. Все ж лишаються просвіти наївності, віри, що може ще та роль буде, може там ще зможу щось зробити. Якщо тримаєш перспективу – не все втрачено. Я думаю, що у мене ще не все втрачено, при всьому моєму песимізмі (ред. – сміється). Ви знаєте, іноді зустрічаєш людину, для якої те, що ти робиш, виявляється так важливо, і думаєш: “Господи, я ж нічого не зробив!” А, насправді, це може мати таке ж значення, як у творі Достоєвського, коли бабусю з пекла витягли за цибулинку. Так може і моя місія полягає в тому, щоб цю людину зробити на якусь мить щасливою, і мені не треба тотальне обожнювання… 

Д. Кашперська, М. Шишкевич Proтеатр