Олексій Богданович: я себе оцінюю як хорошого актора і за три копійки зніматись не буду

2010

Олексій Богданович, відомий український актор театру і кіно, про своє життя і творчість

– Ви себе вважаєте дійовою особою театру, кіно, взагалі мистецького простору України, Росії, інших країн?

– Взагалі, дійовою особою Землі, тому що я народився і живу. Дуже важко говорити в цьому контексті, щоб не виглядати дуже зухвалим. Я вважаю себе дійовою особою, тобто я такий неперевершений, знаний, улюблений… Це нескромно. Хай краще про мене кажуть мої слухачі, глядачі.

– Про це розкажемо ми, дамо можливість слухачам дізнатись основні моменти Вашої біографії.

Олексій Володимирович Богданович народився в селищі Береза на Сумщині 23 березня 1963 року. Закінчив Київський інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого, за спеціальністю – актор драматичного театру і кіно.

З 1984 року – на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Знімався у фільмах «Все перемагає любов» (1986, режисер М. Мащенко); «Останній бункер» (1991, режисер В. Іллєнко); «Злочин з багатьма невідомими» (1993, режисер О. Бійма); «Юденкрайз, або Вічне колесо» (1996, режисер В. Домбровський); «Природа», із серіалу «Острів любові» (1996, режисер О. Бійма); «Прощання з Каїром» (2003, режисер О. Бійма); «Украдене щастя» (2004, режисер А. Дончик); у серіалі «П'ять хвилин до метро» (2006, режисер С. Альошечкін).

У театрі виконує ролі: Петруччо у виставі «Приборкання норовливої» та Едгара у виставі «Король Лір» Вільяма Шекспіра, Ксанф – у виставі «Езоп» Г. Фігейредо, Іван Федорович – у виставі «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського.

Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, народний артист України.

– Пане Богданович, робота Ваша є такою цікавою та важкою, що дуже часто ті, хто справді любить театр і кіно, думають, що ось це – лауреат Шевченківської премії, на його обличчі можна було побачити багато чого, що відбувалось з українським та російським кіно і театром за цей час. Який період, Ви вважаєте, був найважчим для Вас та українського театру та українського кіно?

– Я розділю поняття найважче для мене і найважче для українського театру і кіно. Для мене був найважчий період – це період переходу від навчання до професійної діяльності. Тому що після закінчення інституту всі вважають себе найталановитішими зірками з усвідомленням, що світ має крутитись навколо них.

І коли ти вступаєш після цього в реальне життя, воно виявляється не таким. Виявляється, що ти не дуже й потрібен ні театрові, ні кіно, ні мистецтву взагалі. І треба самому напружуватись, треба самому щось робити. За тебе ніхто не буде ходити, просити, водити за ручку. Треба було самому все це робити. Тим більше людині, як я, яка з провінції, в мене не було зв'язків, знайомств, треба було все починати з нуля.

Прихід у театр був проблематичним, тому що я одразу подумав, що якщо мене на четвертому курсі запросили в театр, то там уже постелили червону доріжку, чекають, поки такий Богданович прийде і ощасливить театр Франка своєю присутністю і своїми ролями у цьому театрі.

А виявилось, що ніхто там особливо мене не чекав, що мене відразу запроторили в масовки, це такі безсловесні ролі у виставі, а оскільки масових вистав було дуже багато, то я грав по 30 вистав на місяць, тільки встигав міняти вуса.

– З таким голосом важко мовчати.

– Я думаю, будь-якому акторові важко мовчати. Чесно кажучи, у мене почався депресивний стан, тому що практично не було роботи в театрі. Масовка – це не робота. Епізоди – це також не робота. Тим більше, з моїми амбіціями, як і з амбіціями кожної людини, яка прийшла з інституту, це було дуже важко перенести.

Але тут на благо підвернулось кіно, мене почали використовувати в кіно активно та інтенсивно. Я почав зніматись, відчув себе потрібним цій професії. Але був такий період, коли я думав, що більше не буду цим займатись і кину цю професію.

– Чому?

– Тому що не так складається, як я б хотів. У театрі роботи немає, в кіно тільки починається, я був трохи загублений у цьому. Але минув певний час, я заспокоївся, почали мене помічати в театрі, почали мені давати роботу, головні ролі, тоді я вже усвідомив, що це професія, якою я можу займатись.

Я весь час згадую батька. Коли він дізнався, що я буду актором, він сказав: «Ну що, сину, хобі по життю в тебе буде прекрасне, а професії в тебе не буде». Я час від часу його згадую.

– Це така історія зрозуміла кожній людині, незалежно від того, чим вона займається.

– Це універсальна історія.

– Але є ключове питання, чи отримали Ви на нього відповідь? Цей момент, коли почали помічати, коли щось змінилось на позитив. Це був результат того, що Ви накопичили вже певний багаж? Чи просто підвернулось щось, якась доля повернулась до Вас обличчям?

– Взагалі я фаталіст. Я вірю в те, що кожній людині написано те, що написано. Тому, напевне, і це тут зіграло роль. Я думаю, в мистецькій професії людину можна порівняти з вином: молоде вино треба, щоб трохи настоялось, тільки тоді воно матиме якусь цінність.

Напевне, я також трохи настоявся, життя мене трохи потріпало, трохи мої амбіції збило, мій гонор трохи збило, і почався інший етап – етап роботи, етап стремління. Можу сказати, що я доклав багато зусиль для того, щоб це відбулось. Я не просто лежав і чекав. Я щось робив, працював над собою, шукав матеріал, десь ходив, з кимось знайомився. Я був у робочому процесі.

В акторській професії таланту – 5 відсотків, а 90 відсотків – це працездатність і бажання працювати. Якщо є талант, а ти лінивий, то талант хиріє, і ти нічого не досягнеш у цьому житті. Звичайно, відсотків 5 фарту є в цьому. Так збіглося, що в мене все поєдналось, і почалось трохи інше життя.

– Те, що відбувається з українським театром, українським кіно, чи це збіглося з цими коливаннями, з синусоїдою Вашої долі?

– Не зовсім збіглося, тому що я почав працювати у кіно ще тоді, коли кіно ще існувало українське. До того періоду, коли воно перестало активно існувати, я знявся десь у 30 українських фільмах. Я застав той період, коли кіно ще було. Я не можу говорити про якість, яким воно було – було різне.

– Було дуже хороше.

– Було дуже хороше, було й погане. Було й дуже погане кіно. Цього не будемо приховувати. І в мене були такі картини, про які я згадую і починаю червоніти за те, що так бездарно знімався у деяких картинах. А є картини, якими я пишаюсь до цього часу.

– Які саме?

– Це картини, які знімали разом з Олегом Біймою. Це картини, за які мені не соромно, це хороший продукт, я чув відгуки багатьох, багато мене полюбили саме за ці картини.

– А Шевченківська премія для Вас особисто щось означала? Утвердила Вас?

– Вона мене шокувала. Тому що в історії України не було людини, яка б отримала цю премію в такому молодому віці, як я отримав. І не будучи навіть заслуженим артистом. Тобто я, певне, один з акторів отримав цю премію, не будучи ще ніким, не маючи регалій.

– Винятки також підтверджують правила.

– Мабуть, так. І тому я був у стані трохи розгубленому. Я бачив очі колег, я чув тексти, що за що найбільшу премію України віддавати молодому акторові, який ще в принципі нічого не зіграв, не довів, що він здатен щось робити. Але це все швидко пережилося, забулось. Я на цьому не дуже акцентував увагу.

Взагалі нагороди – це такі цяцьки для актора. Актори подібні до дітей, їм подобається, коли їм дарують подарунки. Правда, ці подарунки доволі швидко забуваються, потім треба йти далі, на цьому не зациклюватись.

Якби я ходив, носа задирав, то нічого з цього путнього не було б. Все це добре, ці медалі лежать вдома. Це я робив, швидше, для своїх батьків, щоб підтвердити те, що син у них – не просто «артістішка», а людина, яку оцінюють.

А для себе я потішусь якийсь період і йду далі, бо на цьому не можна зациклюватись. Це коли спитали у Наталії Гундарєвої, що для неї є звання, а вона відповіла: «Ничего особенного. Это как-то бодрит».

– Уявіть, якби це була нагорода на престижному міжнародному кінофестивалі, це б відразу означало, що вартість такої кіно-робочої одиниці, як Олексій Богданович, виросла б у рази.

– Безумовно. От в Америці немає, наприклад, звання заслужений артист, народний артист Америки. Є Оскар і є лауреати премій. Якщо ти лауреат престижних премій, то твій рейтинг росте блискавично і твої гонорари ростуть.

Тому що премія – це сукупність оцінки фахової. Якщо тебе фахівці оцінили, значить, ти чогось вартий. Моментально гонорари твої зростають, до тебе абсолютно інша увага, життя міняється.

– Ніколи не повірю, що актор, який грав короля Ліра, Чичикова, грав у «Братах Карамазових», і коли дивиться, який фільм отримує нагороду, яка роль, роботу якого актора відзначили, не думає: а я міг би зробити краще.

– Буває таке. Це від заздрощів, напевне. Кожному своє.

– Чому? Якщо Ви професійно знаєте.

– Добре. Припустімо, я міг би це зробити краще. Я собі кажу таку фразу. Далі що? Мучитись від того, що я це не зробив? Це непродуктивний шлях.

– А який продуктивний?

– Продуктивний – робити свою справу. Вчитись на цьому. Не просто дивитись і усвідомлювати, що ти кращий, що ти краще зробив би. Просто дивитись, що саме ти міг би краще зробити, як би ти зробив, якими фарбами б це намалював. Тобто все – у ту акторську скарбничку, яку ти маєш. Усвідомлюючи те, що ніколи ти там не будеш, ти будеш тут.

– А чому ніколи?

– Тому що так складається.

– Немає англійської?

– Історія показує, є багато прикладів прекрасних акторів, які потрапляли в таке середовище іншомовне – і вони губились абсолютно. Щоб створити кар'єру деінде, треба там народитися, бути продуктом тієї території, тієї культури, тієї ментальності, яка існує.

Америка чи Європа – не важливо. А вписатись у той контекст, який існує, людині, яка погано володіє мовою, яка має абсолютно інший світогляд, світосприйняття – це не реально. Тому я особливо не смикався.

Хоча я, може, шкодую, тому що мені пропонували роботу в Лондоні, мені пропонували стажування на рік. Там був набір, із кожної східноєвропейської держави брали по одній людині на річні курси. Мені телефонували і пропонували пройти ці курси.

Чесно кажучи, я не ризикнув. По-перше, був іще молодим. По-друге, у мене були на обличчі рожеві окуляри, я сприймав життя в рожевому кольорі і думав, що так буде завжди. Якби я туди поїхав, може, моє життя кардинально змінилось би.

Ті люди, які дзвонили, мені казали, що якщо ви туди поїдете, ви вже не повернетесь. Це вже інший старт. Далі буде щось інше, але ви вже будете в тій орбіті, з якої не повертаються. Але я не ризикнув. Значить, це моя доля.

– І цього не сталося. Це також треба пережити. Треба жити в інших координатах. Пане Богданович, ризик роботи із режисером Наталею Бондарчук. Наскільки він є викликом для Вас? Наскільки він є для Вас справді ризикованою справою? Чи це, можливо, також подарунок долі, який Ви використовуєте?

– Я в тому не вбачав особливого ризику. Навіть можна сказати, ніякого ризику не вбачав.

– Кажуть, характер у неї…

– Характер… У мене також характер не цукор. Так що мене це не бентежить ніколи. Що мене трохи роздратувало – це наша перша зустріч. Коли ти приходиш, я цього терпіти не можу, ці перші оглядини. Я прийшов – сидить жінка і дивиться на мене як на товар.

– Ну, а я гарний собою…

– Я себе знаю. По-перше, я чоловік. А сидить жінка, яка буде керувати мною. І вона сидить із таким виглядом «а ну?». Прицінюється. У мене був настрій дуже поганий у той час. Я не хотів нічого з себе видавлювати, грати, представляти.

– Поясніть слухачам, хто це має бути.

– Це фільм, що знявся на кіностудії «Мосфільм», називається «Гоголь. Ближайший». Там я грав не Гоголя, бо за своїм психотипом я не Гоголь. Я грав його близького друга Олександра Данилевського. Це абсолютний антипод Гоголя, він був дуже веселим чоловіком, авантюристом, любив жінок. Мене позиціонували з цим персонажем. Не знаю, чому.

Я запитав у Наталії Сергіївни, що це за персонаж. Я не знав, що це за персонаж. Я їй сказав, що, Наташо, давайте з Вами зараз домовимось: ви мені кажете, який він має бути, а я стаю тією людиною.

Вона сказала кілька слів про цього чоловіка, і я почав щось жартувати, анекдоти українські розказувати, пісні сороміцькі співати, які знав. Довів її до сліз. Вона дуже сміялась. Не знаю, чи підігрувала мені, чи дійсно їй було так весело. І після цього вона сказала фразу: «Алексей, что же вы наделали? Я же после вас никого не хочу пробовать». Я кажу: «А нащо пробувати? Я буду один». І з того часу я почав у неї зніматись.

– І справді нікого не пробувала?

– Ні-ні, вона зрозуміла, що цей той тип, який їй потрібен, збіглося. Захват від роботи цієї я не отримав, не отримав задоволення, яке було б творчим.

Чому? Тому що є сценарій, його читає актор, сценарій йому подобається, мені дійсно він сподобався, яскравий тип, балагур, весельчак, дуже гарні були сцени, я вже знав, як я буду це робити, чим купити глядача. Тут трапляється така ситуація, що фільм бюджетний, і раптом закінчують гроші. Біда.

– Яка стара історія.

– Так. І держава Росія не дає більше грошей на цей фільм, тому що тут нещодавно випустили «Тараса Бульбу», де було витрачено багато грошей. І прем'єр-міністр Путін сказав, що це багато – два фільми. Викручуйтесь як хочете.

А там були зйомки в Італії, Амстердамі. Тобто, Гоголь зі своїм другом дуже гарно подорожували. Вони любили подорожі за кордоном, дуже часто їздили, Гоголь весь час його брав із собою, щоб він його там веселив. Це був не клоун, а справді щирий, вірний друг.

Всі ці поїздки скорочуються, скорочується сценарій, скорочується катастрофічно моя роль. Потім я починаю говорити з Наталею Бондарчук про те, що давай ми знімемо це десь в Україні, тому що шкода, адже сцени хороші і хороший сценарій.

– Можна і посеред поля зняти.

– Можна, але там треба, щоб хоч подібне було до закордону. Ми вирішили знімати Львів та Крим. Проходить певний період, злітає Львів і Крим, грошей взагалі немає ні копійки, і вона змушена була зробити фільм з того матеріалу, який ми відзняли.

Тобто відзняли 50% фільму, і вона, як кажуть, «слепила из того, что было».

– Фільм ще не вийшов на екрани?

– Ми возили його на фестиваль в Росії «Амурская осень», це відбувається у Благовіщенську. Потім цей фестиваль переїздить у Китай. Ми були восени. Потім вона показала його ще на інших фестивалях. Зараз вона показала цей фільм на Другому Київському міжнародному фестивалі.

Нарешті виділили кошти на те, щоб перевести цей фільм із цифри на плівку. Зараз процес іде, і з вересня цей фільм буде в прокаті.

– Ви говорили про ментальність. Крім звичних для українського та російського кінематографу проблем з грішми, з бюджетом, яка проблема виникає в українського актора з українською ментальністю, українською фактурою, коли він працює у російському проекті? Чи то це серіал, чи фільм, чи театральна постановка?

– Я не відчував ні комплексів, ні проблем, ніякого комплексу меншовартості, абсолютно. Я поводився так, як я маю поводитися. Не робив ніякої підстройки знизу, ні до кого не сюсюкався, я був колегою. Це усвідомлення себе. Якщо ти усвідомлюєш себе як третій сорт, то до тебе будуть ставитись як до третього сорту. Якщо ти себе вважаєш вищим сортом, ти будеш вищим сортом.

Для мене не було авторитетів, щоб я перед ними падав на коліна і бився головою об підлогу, говорив, які ви, а який я. Ні! Треба поводитися нормально, поважаючи колег, але не возвеличуючи їх і не принижуючи себе.

– І це позиція Олексія Богдановича. А обговорюється ця тема серед Ваших колег? До журналістів відголоски доходять.

– Обговорюється.

– Менше платять, не такі умови.

– А Ви думаєте, чому я зараз не знімаюсь у цих проектах?

– Чому?

– Тому що вони знають, що я за три копійки зніматись не буду. Я себе оцінюю як хорошого актора (не побоюсь цього слова), який уже довів, що він має право на існування в цьому середовищі, якого люблять глядачі, фільми з яким дивляться і люблять. До якого ходять в театр по 30 разів на вистави. Я не говорю про те, який я класний і буду перед вами хизуватись, ні. Я кажу про те, що себе треба цінувати.

І вони знають, якщо мене запрошують на проект і пропонують мені епізодичну роль чи копійки в оплаті, я не піду зніматись. Мені прикро, що наші актори, мої колеги йдуть на будь-що, отримують, що їм дадуть, знімаються на три копійки, цим самим вони опускають рівень акторів України. Вони вже опустили до плінтуса цей рівень.

Візьміть мене голого. Три копійки заплатіть, і я буду щасливий. Не можна таке робити, треба гідність мати, не демпінгувати в цій ситуації, треба тримати ту планку. Ні, не буду, і Вася не буде, і Петя не буде, і Катя не буде зніматись за такі гроші. У нас така ментальність українська, якої терпіти не можу. Мовляв, я нишком зроблю своє.

Я знаю, що московські актори не дозволяють такого. Якщо хтось понизить свою ставку і буде зніматись за такі гроші, то його там просто почнуть мордувати.

– Чи пробували домовлятись? Чи можливо домовитись у цій справі? У акторському товаристві?

– Це потрібно, щоб була мистецька профспілка. Нормальна хороша профспілка, яка б захищала права акторів, режисерів, художників. У нас, на жаль, такої профспілки немає. Це велика проблема. Тому що скрізь у цивілізованих країнах є така профспілка.

Коли ми знімали у Швейцарії, то, щоб зекономити кошти, брали у масовку своїх працівників: гримерів, костюмерів, робітників – своїх брали. І коли швейцарська профспілка дізналась, що ми використовуємо непрофесіоналів у масовках, зчинився страшенний скандал. Вони сказали: у нас є профспілка, у нас є актори, які зараз без роботи, і ви повинні знімати їх, а не своїх. Тому що ви знімаєте у нас, а ми захищаємо права тих людей, які живуть на цій території. Будьте ласкаві, знімайте їх. Нас ледь не депортували звідти. От така профспілка, яка захищає.

У нас, на жаль, такої профспілки немає, і це велика проблема, це велика біда, ми не захищені. Тому з нас можуть вити мотузки, хто захоче. Так само, коли приїжджають московські групи знімати. Вони знають, що на головні ролі беруть своїх акторів, як вони кажуть, «зірок». Тих «зірок» я іноді в очі ніколи не бачив. Вони вважають їх зірками. Оплачують їм так, як вважають за потрібне. На другі-треті ролі беруть наших і платять їм у три-п'ять-десять разів менше. І це вважається нормальним. Я таку ситуацію нормальною не вважаю. Мені знається, що це так не має бути. Ну що ми, третій сорт якийсь?

– Ви так переконливо зараз зі мною говорите. Скажімо, якби я мала мільярд. Ви мені кажете: ми можемо зробити фільм, який точно отримає найкращі нагороди, я знаю, як і хто. Ми можемо це зробити абсолютно українськими силами. Українські актори і все. Це можливо? Реально? Я про наявність потрібних кадрів, потрібного технічного забезпечення. Чи є цей професійний рівень, який би дав можливість зараз зняти в Україні фільм такого рівня?

– Є, я в цьому переконаний. Я не беру себе. Я говорю про колег. Є режисери, сценаристи, актори. Ми конкурентоздатні, просто ми якісь налякані.

– Чим?

– Не знаю. З одного боку, налякані. А з іншого, ми дуже хитрі. Якщо ми беремось за щось, ми хочемо, щоб це було відразу і приносило здобутки відразу. Тобто беремо універсальний продукт, який будуть дивитись і в Україні, і в Росії, і в Казахстані, і будемо гроші заробляти і там, і там. І зберемо за це велику касу.

– Ще ні разу так не вийшло.

– Не думаємо про те, що є нація Україна, є український продукт, який може бути конкурентоздатним, будучи суцільно українським.

Я дивився нещодавно на ІІ Київському фестивалі фільм турецького режисера «Бабай». Цей фільм зняли у турецькому селі. Там актори – дівчинка, хлопчик і один дорослий чоловік-дідусь. Тобто бюджет цього фільму копійковий. Але цей фільм уже взяв 24 призи на різних фестивалях, і тут він взяв гран-прі, вже 25-те.

Тобто двоє дітей, чоловік і село. Все. Зал був весь заплаканий. І це турецьке кіно про турецьке село. Цей фільм подивився увесь світ. Тому що є режисер, є ідея, є відчуття національності, є переживання за свою країну, бажання її прославити.

– Є історія, зрозуміла для більшості людей.

– Абсолютно. Весь зал сидить і плаче, а фільм коштує три копійки. І тут навіть гроші не мають великого резону. Тут головне – ідея, бажання.

– Так що, людей немає? Бо я чула людей, які кажуть, що ось ми залучили нормальні гроші, будуємо величезні павільйони, студії тут поза Києвом. Ми тут зробимо практично Голлівуд, Силіконову долину, але нема ідей, щоб зняти українське кіно.

– Я не можу в це повірити. Люди, які хочуть, це будують, вони хочуть дуже швидко ці гроші повернути.

– Це нормально для бізнесу.

– Так, але яким чином повернути? Для цього треба зробити продукт, який би швидко себе окупив. Це телевізійний або серіал, або комедійний фільм, який би пустити по всіх СНД, по російськомовних територіях, і він швидко принесе гроші. Тобто, в цьому немає ризику. Ти кладеш гроші і знаєш, що ти ці гроші відіб'єш з першого прокату. Або на телебаченні. Це дуже простий шлях. Як каже молодь, «щоб не заморачиваться». Простенький сценарій, серіальчик, доступні історії («жизнєнні», як каже моя сусідка). І дуже швидко щоб це відбити.

А знімати креативний фільм на національній основі – у цьому є ризик. А чи його сприймуть? Чи він піде? Як його будуть сприймати інші країни? Та ж Росія, Білорусь, Прибалтика. Я не вірю, що немає ідей. Може, жадібність, яка існує у нас у всіх, диктує зовсім інше: отримати, покласти і користуватись цим.

– Ви пробували з кимсь розмовляти? Ви намагались комусь довести, що можна стати менш прагматичним, амбітним, спрямувати зусилля на те, щоб зробити такий проект?

– Як правило, люди, які мають ідеї, яким я довіряю в творчому питанні, бездарні у плані здобуття фінансів.

– Для цього є продюсери.

– Вони не в контакті з продюсерами. Це два світи. Світ романтичний, ілюзорний, творчий. І світ прагматичний, реальний, фінансово-економічний. Вони дуже важко поєднуються. Тому що митець починає нервувати, коли його втискають у якісь рамки. За кордоном вже звикли, що режисер – це щось таке. Головне – продюсер. Що скаже продюсер, так і буде. Кого призначить, той і буде.

А ті люди, які себе поважають як митці, яких я знаю, хочуть, щоб у них знімався саме цей актор, саме цей, а не той, якого скаже продюсер, якому потрібне медійне обличчя. Перший конфлікт. Хочуть по-різному знімати – другий конфлікт. І так безліч конфліктів. Поки що я не спостерігаю ситуацію, щоб це можна було розумно об'єднати. Може, ще не час, може, треба нове покоління, яке буде мати інше світосприйняття.

– Скільки ми можемо чекати?

– А що нам лишається робити?

– Наприклад, зніматись у серіалах. Може, не зовсім позитивна, але чоловіча гарна роль, жінкам подобається. Серіали також приносять славу. А гроші?

– Приносять і славу, і гроші. Не такі, як хотілося б, але це все є. Але тут є велика небезпека. Коли я зараз десь з'являюся на святкових заходах, а потім у ЗМІ з'являються статті, там пишуть, що Олексій Богданович – зірка серіалу «5 хвилин до метро». Мені вже це остогидло.

Якби це була моя перша робота, і, крім цієї роботи, нічого не було, то я вже б змирився. Тобто, мене вже сприймають тільки як цього персонажа. Що я робив раніше, це вже нікого не цікавить. Я залишаюсь зіркою цього серіалу. Я не хотів би бути такою зіркою, хотів би взагалі забути про те, що там знімався.

З іншого боку, звичайно, це впізнавання на вулицях, це якесь інше ставлення з боку публіки. Взагалі, коли серіал з моєю участю йшов, то важко було на вулицю вийти, я вже не кажу про магазини, про базари. Це було не реально. Люди кидалися, питали, а що далі буде? А чи можна вас торкнутися? Чи Ви живий? Це, з одного боку, приємно. З іншого, трохи напружує. Ти себе трохи втрачаєш.

Хоча тут нарікати немає сенсу, тому що це публічна професія. Я знав, яку професію обираю. І тепер кокетувати з цього приводу, як мені це неприємно, я не буду. Звичайно, приємно. Ти свідомо на це йшов, тому будь ласкавий.

Я нещодавно був у мами, там було 30-річчя закінчення школи. Я приїхав, хотів поспілкуватись із колегами, однокласниками, а їм цікаво сфотографуватись зі мною, щоб я щось написав, підписав. А я хотів просто за столом посидіти, випити, поговорити, поспівати. Я вже бачу, що не маю права це робити, тому що бачу увагу надмірну до мене, і я знаю, що мушу це виконати.

Я сидів і підписував автографи, гарні слова писав, фотографувався. Не нарікав, зображав із себе зірку. Хоча цій зірці так хотілося випити горілочки, з'їсти оселедчика, просто посміятись, побалакати.

– Чи є формула, за якою Ви визначаєте, поганий чи хороший серіал? Чи можна це відразу побачити на моменті сценарію? І що проявляється потім у зйомках?

– Як правило, серіал не має сценарію, є синопсис. Є перші серії.

– А сценарій пишемо потім, на коліні.

– Потім. А знаєте, коли ти приходиш на зйомку, тобі дають ще тепленький сценарій в руки, і ти маєш його тут же адаптувати, вивчити і зараз проявити на плівці. Я коли знімався в серіалі, подивився перші 8 серій, а мого персонажа ще не було. Це було літо.

Думаю, от люди подивляться 8 серій, поганий серіал, а до мене не дійде, ніхто дивитись його не буде. Ні, думаю, буду зніматись. Грошенят підзароблю і з колегами поспілкуюсь, компанія непогана збирається, зміна роботи також приваблювала. Бо коли я прочитав сценарій, це не те, щоб мене вразило. Я подумав, Боже, хто це писав? Мені це абсолютно не сподобалось. Це було щось страшне.

Я ж не міг збагнути і передбачити, що такий буде резонанс. Що його тільки ліниві не дивились. Я вже потім сам злякався, що я наробив. А потім звик.

Я не можу сказати, що я в серіалах не знімаюся. Все залежить від режисера, від компанії, від синопсису, який я прочитаю. І від себе. Один режисер, в якого я знімався, сказав: в серіалі грати добре не треба. Треба як усі. Тобто, тут ще школа гри «як усі».

– Ви теж так думаєте?

– Ні, я так не думаю. Я так не роблю і так не думаю. Є просто така тенденція, щоб усе було сіренько, гладенько, щоб ніхто не виділявся.

– Ми думаємо, що ми ,«типу», знімаємо кіно. Ви, глядачі, розумієте, що це «типу, кіно»…

– А насправді це є продукт. Хоча тут мало творчості, тому що все ж таки виробництво серіалу. Коли раніше ми знімали кіно, то за зміну мали план зняти три хвилини корисного часу. Це була зміна 12 годин, щоб зняти ці 3 хвилин. Ми довго репетиції проводили, світло виставляли, ракурси та ефекти шукали, довго возились. Тому що був час.

У серіалі цього немає, тому що в серіалі за зміну має знятись ціла серія.

– Є стахановці, які знімають більше.

– От бачите. Коли я знімався, цілу серію треба було зняти. І тут уже нема коли займатись мистецтвом. Треба вивчити текст, не збитись, щоб його проговорити, дуже все швиденько. Тому тут таке виробництво, яке творчого задоволення не приносить, на жаль.

– З іншого боку, якщо виходить, жити в кадрі. Буває таке? От якраз при цій інтенсивності праці. Це момент, мені здається, теж виклик для справжнього актора.

– Так, виклик мобілізації. В чому кіно має привабливість, тому що ти повинен сконцентруватися за секунду і вже бути персоною, якої від тебе вимагає режисер.

Це не в театрі, коли ти 2–3 місяці репетируєш, а потім виходиш на прем'єру – і вже готовий. Ти знаєш думки цієї людини, яку ти граєш, знаєш її біографію, її вчинки, ти вже готовий до всього. Тобто той багаж, який ти маєш на прем'єрі в силу свого таланту, показати. В кіно, особливо в серіалі, такого немає. Ти маєш робити, коли тобі пальцями клацнули. Це також гарно, це також мобілізація і школа свого роду.

– Хочу попросити Вас озвучити мрію Олексія Богдановича. Думаю, що вона стосуватиметься професії.

– У мене завжди проблеми з мріями. Тому що я швидко захоплююсь якоюсь ідеєю і швидко до неї охолоджуюсь. У мене немає мрії, яку я носив би все своє життя. Може, тому, що такий характер мінливий. Думаю, мені в цьому житті багато було дано, що мені вимагати ще чогось від Господа Бога було б некоректно.

– Може, є ще той хтось, кого б Ви хотіли точно зіграти.

– Я зараз у такому стані, нещодавно зіграв прем'єру, зіграв непросту п'єсу Шекспіра «Буря». Я зіграв Проспера, це головний персонаж, дуже складна особистість, п'єса дуже складна. Тому я не можу переключитись на щось інше, іншу мрію. Тому що я дуже багато сили витратив на цього персонажа. І фізичних, і моральних, і розумових. Адже, щоб оволодіти текстами шекспірівськими, які написані віршами, це непроста задача. Це в молодості легко вчити, а в старшому віці не так легко вчити.

Ця робота настільки в мене багато сил забрала, що я зараз перебуваю у паузі, мені зараз, чесно кажучи, нічого не хочеться.

Ірина Шторгін. Радіо Свобода