Олександр Печериця (н. 4 серпня 1982 року) – український актор театру і кіно, заслужений артист України. Творчу діяльність розпочав на сцені Національного театру ім. І. Франка у 2005 році після закінчення Київського університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Ролі: Лопуцьковський у «Шельменку-денщику» Григорія Квітки-Основ'яненка (режисер Петро Ільченко), Бенволіо у «Ромео і Джульєтті» Вільяма Шекспіра (В. Козьменко-Делінде), Третій службовець у «Посеред раю на Майдані» Кліма (Володимира Клименка; режисер Володимир Кучинський), Керубіно у «Весіллі Фігаро» Бомарше (Юрій Одинокий), Він у «Дредноути» Євгена Гришковця (Петро Панчук), Бог Індра у виставі «Шякунтала» (сценічна версія Андрія Приходька за мотивами «Магабгарати» і творами Калідаси), Аріель у «Бурі» Вільяма Шекспіра (Сергій Маслобойщиков), Сава у «Самотній леді» Ігоря Афанасьєва, Петя Бичок у виставі «Гімн демократичної молоді» за Сергієм Жаданом, Лускунчик у виставі за однойменною п'єсою Е. Гофмана, Петя у «Лісі» О. Островського, Граф Ріверс у "Річарді ІІІ" (Автанділ Варсімашвілі), Клеант у «Скупому» Мольєра (Петро Ільченко), Готфрід Ленц у «Трьох товаришах» за Ремарком (Юрій Одинокий). Особливою є робота у виставі «Morituri te salutant» за новелами Василя Стефаника (Дмитро Богомазов). Ролі у фільмах: Солдат («Трагічне кохання до зрадливої Нуськи», 2004), український селянин («Гіркі жнива», 2017, Канада), у серіалах: Підірваний – «Повернення Мухтара-3 (серіал, 2006), Алік («Я рахую: раз, два, три, чотири, п'ять», 2007), Павло («Територія краси», 2009), Тарас («Я ніколи тебе не забуду», 2011), Жора («Ніч святого Валентина», 2016), Олексій Лозовий («Центральна лікарня», 2016), Тиміш («Століття Якова») та ін.
Після того, як у 2007 році художній керівник Національного театру ім. Івана Франка Богдан Ступка переглянув мюзикл «Чикаго» – дипломну виставу студентів НУТКіТ ім. Карпенка-Карого, – він запросив до театру всіх шістьох випускників. Серед них і Олександра Печерицю. Той неначе був створений для легких жанрів – мюзиклів, комедій, чогось карнавального і рухливого. Тож став доречним і в ролі Лопуцьковського у «Шельменку-денщику» пересмішника Квітки-Основ'яненка, і в ролі Керубіно у «Весіллі Фігаро» Бомарше. Французький драматург ХVІІІ століття якнайкраще підходив для дебютанта: молодий актор тут вийшов на територію клоунади, і в академічному театрі його «пластично-візуальну сміливість» (вислів з тодішньої рецензії) оцінили. Жвавість актора відповідала характеру комедії з її стрімкою дією та іскрометним феєрверком дотепів, комедії, що викривала привілеї аристократів.
Актор проявив себе працелюбним і талановитим. Пластичність, артистизм, внутрішня гнучкість надають йому можливість працювати в різноманітних за жанром виставах. Він відразу ввійшов до репертуару, і його охоче запрошували різні режисери. Ясна річ, не обов'язково на головні ролі, але його гра вносила у виставу пожвавлення, якусь особливу, блискучу барву. Колись Осип Мандельштам, переглянувши в Києві вистави «Березоля», зокрема «Шантрапу», захоплено назвав дар українських акторів сонячним і мольєрівським. Ці слова з повним правом можна віднести й до Олександра Печериці.
Відчувається, що актор любить свою професію, кайфував від неї, за його словами, ще в шкільному віці. Та й тепер сприймає свою роботу як пригоду. У роботі над класикою (Шекспіром, Бомарше, Мольєром), та навіть і над екслюзивною й екзотичною «Шякунталою», він не відчуває жодного бар'єру в перевтіленні, легко адаптується до будь-яких особливостей історичного часу, легко вживається в будь-які характери, йому пасують костюми різних епох. Коли дивишся його на сцені, розумієш, що його входження в ансамбль досвідчених і уславлених франківців відбулося невимушено й гаромонійно. Відчувається, що він швидко став «своїм» у цьому колективі, що йому вдалося уникнути «запаморочення» від успіхів. Це видно і в його професійному житті, і в тому, як відкрито тримається з журналістами, які хочуть довідатися про нього і його творче самопочуття. Зокрема, в передачі «Світ особистості» на ЦК (центральному каналі) він сказав про одну зі своїх робіт: «Ми створили неймовірний світ манерою гри. Коли ти граєш не граючи». Особливо гармонійної ансаблевості досягає вистава «Morituri te salutant» на Камерній сцені, в якій Дмитро Богомазов віртуозно інтерпретує Стефаника, переконавши глядачів, що молоді актори можуть втілювати найскладніше і найнесподіваніше завдання постановника. Робота ж О. Печериці свідчить про його безпосереднє і відчайдушне бажання творити.
«Буря», «Ромео і Джульєтта», «Річард ІІІ» – ці непрості для втілення на сцені твори найтеатральнішого автора, безперечно, належать до тих, якими можна пишатися, бо ж хто з акторів не мріє зіграти у виставах за творами Вільяма Шекспіра! Класика вимагає зосередженості, осмислення: не досить знати досконало текст, треба вжитися у свого персонажа, точно передати його настрій, відчуття, психологію, і є ще багато речей, без яких глядач не зможе повірити у правдивість твого героя. З найновіших робіт Олександра – Клеант у виставі «Скупий» за Мольєром, комедії, яка відсилає до вічної теми людських пороків, що не втрачає актуальності нині й, мабуть, не втратить ніколи. Звичайно, вистава Петра Ільченка акцентує на головному героєві, скупість якого з найвищою мірою вірогідності передає Петро Панчук, та Олександр Печериця, граючи Клеанта, на рівних веде свою партію в ансамблі. Великий успіх має вистава Юрія Одинокого «Три товариші» за німецьким романістом Ремарком, що зазвучала актуально у зв'язку з війною на Донбасі, адже в ній порушено проблему адаптації хлопців, які бачили смерть. Чоловіча дружба, вірність у коханні як останній притулок у протистоянні з ворожими силами. Серед трьох товаришів – і Готфрід Ленц, герой Олександра Печериці.
Дуже цікаві роботи актора й у виставах про наше сучасне життя-буття. Уже десять років іде на Камерній сцені «Самотня леді» в постановці Петра Ільченка, де Печериці випало зіграти разом із Галиною Яблонською. Його персонаж – Сава з Лохвиці – приїжджає до Києва і за оголошенням приходить до помешкання колишньої актриси. Ми бачимо, як розгортаються їхні стосунки, як поступово, долаючи віковий і світоглядний бар'єри, їм вдається порозумітися. Ось цей мотив порозуміння, здається, чи не найважливіше акторське послання в його різноманітній творчості і, як на його вік, творчо вельми насиченій професійній біографії. Ця наповнена теплим гумором вистава з кожним роком набуває міцності й енергії.
Не можна оминути й кіноробіт актора. Він чимало знімається в серіалах, серед яких найвиразніший – «Століття Якова» («1+1»). Та чи не найважливіша його кіноробота, – роль, хоч вона і не головна, у канадській картині про Голодомор Джорджа Менделюка. Олександр Печериця розповідає: «За два місяці до Революції у 2013 році мені запропонували роль звичайного простого українця у фільмі «Гіркі жнива». Фільм знімався в кількох країнах, мені пощастило брати участь у зйомках у двох – в Україні та Англії. У мене було декілька днів зйомок інтер'єрів у Лондоні та Києві. Більша частина моїх сцен на знімальному майданчику була з Максом Айронсом, він був моїм партнером, побратимом, другом. Було показано лінії двох історій, двох родів. Багато епізодів, які я прочитав у сценарії, відлунюють із тим, що колись розказували мені бабуся і дідусь про ті страшні часи Голодомору».
Актор вдячний авторам проекту, які запропонували йому роль у цьому фільмі ще й тому, що на знімальному майданчику він зустрів своє кохання. Його дружина – виконавиця однієї з епізодичних ролей. Через деякий час після зйомок вони побрались.
Легкість існування актора в образі – чудова риса. Але всі знають, яка за цим стоїть наполеглива праця. Якщо ж роль не піддається, тоді актор запитує себе: «Хто мій персонаж? Як йому було?». І виникає взаєморозуміння...
Л. Іваншина. Кіно-Театр. 2017, №6
