Нечепоренко: В кожній моїй ролі – нерви і відчуття переношу на себе. І в цьому для мене велика біда...

"У мене було дуже важке дитинство, я рано залишився без батька і важко працював з 12-ти років, –розповів в ефірі Радіо Культура народний артист України Володимир Нечепоренко, – найбільшою моєю розрадою стали книжки і радіопрограма "Театр перед мікрофоном". Ніколи не думав, що з людьми, яких я чув по радіо, я працюватиму на одній сцені. Пропрацювавши в театрі понад 50 років, я розумію – сьогодні мені є що сказати. Саме тому для своєї бенефісної вистави я обрав п'єсу Карпенка-Карого "Житейське море". І попри те, що вистава забрала мій сон і апетит, іншого такого твору про самого себе я не знаю", – додав Володимир Нечепоренко.

Про те, чи є різниця між Нечепоренком і Барильченком, чи люблять актори грати п'єси про акторів, чим близький Іван Сірко та що змінилося в театрі з часів Карпенка-Карого – розповідає народний артист України Володимир Нечепоренко, актор театру, кіно та дубляжу, радіоведучий, актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка на камерній сцені імені Сергія Данченка відбулася прем'єра – вистава "Житейське море" за п'єсою Івана Карпенка-Карого. Ви граєте головну роль. Ваш герой Іван Барильченко  ще на початку говорить про житейське море. Мовляв, завтра кожного з нас воно підхопить і понесе на своїх грізних хвилях. Когось воно на міль посадить, когось об камінь розіб'є. А хтось і сам захлинеться водою. І складається враження, що він говорить десь і про себе, адже він артист. Він говорить, що за роки артистичної діяльності з нього витворили штучну людину з розбитими нервами. Такий підсумок акторства і життя нам пропонує Іван Карпенко-Карий. Чи згодні ви, як артист, з таким баченням? Як жбурляло,  перекидало чи виносило на гребінь слави в театрі вас ваше житейське море?

Справа в тому, що все змінюється в цьому світі, але акторська професія – ні. Те, що тоді говорив Карпенко-Карий, геніальний український драматург, нічим не відрізняється від того, яким я є зараз. Немає жодної різниці між мною, Нечепоренком і Барильченком. Різниця є в інших проявах, але в професії – ні. Якби ви знали, скільки я втратив здоров'я, працюючи над цією роллю.

Бо ви проживали його розчарування?

А як же. Інакше не можна.

Чому тоді для своєї бенефісної вистави ви вибрали цей твір, такий важкий?

Бо він відповідає моєму творчому шляху.  Я вже в такому віці, що мені є про що поговорити, є що сказати і є що згадати. Іншої такої п'єси я не знаю. Користуючись нагодою, хочу подякувати нашому художньому керівнику  Михайло Васильовичу Захаревичу, який, як і всі в театрі, працює в дуже напруженому графіку. Дуже щільно виходять вистави. І коли я прийшов до нього з цією п'єсою, у нас не було часу навіть поговорити: там цехи не встигають, там немає декорацій, там ще чогось не вистачає. Ця п'єса не була запланована, але він пішов назустріч, і ми знайшли шпаринку, вскочили в неї і почали працювати. Якби він відреагував по-іншому, вистави б не було.

Кого ви запросили на роль режисера постановника?

Це  професор, заслужений діяч мистецтв України Петро Іванович Ільченко, з яким ми працюємо близько 40 років. Я його називаю "енциклопедична голова". Він дуже тактовна людина і, перш за все, думає про те, як не образити актора.

Петро Іванович має репутацію найкрутішого постановника української класики. А взагалі актори люблять грати п'єси про акторів? Чи не має значення якої професії людину ти граєш?

Не має значення. Кожна професія по-своєму цікава. А щодо акторської професії, то все, що зараз відбувається в театрі, відбувалося і при Карпенку-Карому. І все прекрасне, і все найгірше присутнє в сучасному театрі.

Що сьогодні найгірше в театрі? Боротьба за ролі? Амбіції?

Можливо, амбіції так.

Вразливість? Ранимість? Можливо, образи режисера?

З акторами треба вміти тактовно розмовляти. В театральному інституті цього не викладають на лекціях з акторської майстерності. Актор повинен бути готовий до такої роботи, коли йому ставиться задача, і він повинен її виконати. Крики, істерики, валер'янка – нікого це не цікавить. Він повинен виконати завдання, яке поставив режисер.

Взагалі важко сказати однозначно, що погане в театрі, а що добре. Але нинішні події і вимоги, які є в театрі і ті, що були за Карпенка-карого, однакові.  Він, певною мірою, провидець, який все оформив, написав, показав.  Як приміром можна ставитися до зв'язків, які виникають в трупі між актором і акторкою? Дуже багато молодих людей знайомляться на сцені і потім одружуються. Все як море, тече собі.

Так що воно, оце житейське море з точки зору Карпенка-Карого і з точки зору Володимира Нечепоренка?

Житейське море відноситься не тільки до театру. Житейське море відноситься взагалі до життя країни, до життя народу. Не житейське море театру нас підхопить і понесе, а життя театру багато в чому залежить взагалі від житейського моря в суспільстві.

Головний герой Іван Барильченко –  талановитий актор?

Дуже.

Чому тоді антрепренер запитує: "Навіщо ти зробив мене людиною цієї професії, зборів цей Барильченко не дає?" Якщо немає зборів, Іван Барильченко хороший актор чи поганий?

Актор він хороший.

А що ж нам тоді сталося? Можливо, щось він наплутав в особистому і реальному житті? І це відобразилося на професії?

Аякже! З цього треба і починати. Якби не актриса Ваніна...

Все у вас жінка винна. А якщо серйозно?

Вдома, де у нього Маруся і двоє діток – там у нього обов'язок.  До Ваніної у нього страшне кохання, величезна пристрасть. І він нічого не може з цим зробити: і там, і там у нього все справжнє. І він не знає, до якого берега пристати. Чи потоне він у тих хвилях, чи випливе, чи розіб'ється об скелі? Ніхто цього не знає, і він сам не знає.

Може проблема в тому, що він заплутався? Зі сцени він говорить правильні повчальні слова, але в реальному житті робить вчинки, які цим словам не відповідають.

Це абсолютно нормально! Послухайте наших можновладців, подивіться, які вони ллють крокодилячі сльози, говорячи про те, як вони люблять Україну та український народ. А потім думаєш, а де це він подівся? А виявляється, він вже на Канарах продовжує сльози лити крокодилячі. Це суть людини – красти, брехати. Барильченко, звісно, не такий –  він не краде.

Але бреше.  Принаймні дружині бреше.

Бреше. Він зраджує дружині. Але він бреше не тому, що він скотина і негідник, він бреше, тому що він кохає. Безумно кохає цю жінку. І він сам страшенно страждає. Кожна людина, якщо потрапить в таку ситуацію, не дай боже, буде так себе поводитися.

Зазвичай ви є адвокатом свого героя?

Ні, не адвокатом. Я є собою.

Чи в кожній ролі, в кожному образі ви є собою? Адже ви робите крок від себе до образу?

Безумовно! Але стрижень – це все одно Нечепоренко. Яку б я роль не отримував, в кожній – нерви мої, відчуття мої, а вчинки та емоції – мого героя.  Я це все переношу на себе. І в цьому велика біда для мене, як для людини. Тому що все це лягає на нервову систему актора.

... Треба чесно все прожити. А як же технічність? Чи допомагають техніка, навченість, прийоми? Коли ви граєте одну й ту ж виставу, ви можете "з холодним носом" повторити цей малюнок?

Напевно можна. Але є різні категорії акторів. Коли я виходжу на сцену, я натягую на себе їхній характер, я вже не зовсім Нечепоренко. Але героя роблять мої м'язи і мої нерви. Але є актори, які можуть зіграти роль спокійно, не витрачаючи себе. Я так не можу. Якщо вже я вийшов на сцену, побачив глядача і заговорив... все,  і де тільки ця техніка поділася?!

Наскільки твір Карпенка-Карого про нас сьогоднішніх?  Пам'ятаємо, що наш театр корифеїв творив в епоху тотальних заборон. Це був протестний театральний рух. А те, що ми в умовах війни творимо мистецтво – це теж протестний рух. І коли Михайло Захаревич представляв цю прем'єру на громадському перегляді, він сказав, що цей твір про кожного з нас.

Місточок від Карпенка до нас сьогоднішніх нікуди не дінеться. Автор настільки точно все відчував! Там були Заньковецька, Садовський, Саксаганський –  і у них теж було своє житейське море, своє кохання, свої драми.

Кажуть, що "Житейське море" написане  під впливом трагічного роману Заньковецької і Садовського.

Я про це й кажу! Природа людських почуттів одна, хоча вона й формується під впливом освіти, бачення світу. Ми сьогодні дещо інші: у нас інша освіта, інше бачення кохання. Тоді таких ритмів життя не було.

В вашій біографії дуже багато різних ролей, різних образів. Який герой найбільш близький до вас? Де не доводилося щось сильно грати, а характер був настільки зрозумілий, що ви себе відчували в цьому образі?

Сірко. (Вистава в театрі Івана Франка "Урус-шайтан. Байки про Сірка – кошового отамана, шевальє д'Артаньяна та турецького султана"– ред.). Коли я прочитав п'єсу Ігоря Афанасьєва, і ми обговорювали цю роль, я говорив Ігорю: "Нічого мені про цю роль не пояснюй: хто такий Сірко, чому він такий, звідки він". Це абсолютно моя роль. На роль Сірка , до речі, були призначені Богдан Ступка і я.

Згодом він відмовився від цієї ролі через зйомки в кіно і погане самопочуття.

Я пішов з викладацької роботи заради цієї ролі. Я не міг після роботи на сцені бігти до дітей і працювати з ними. Все, що стосується Сірка, мені грати не треба – це я.

Але там відбуваються абсолютно містичні речі: його рукою відлякували ворогів 200 років по його смерті, і серце його невідомо де поховане, і черепа його немає. Що вам з цього було так зрозуміло, що аж нічого не треба було грати?

Я ріс без батька, батько рано загинув, мені не було і трьох років. У мене було дуже важке дитинство, вже в 12 років я на товарних станціях вивантажував лопатою щебінь, цемент тощо. Я заробляв за це 3 рублі, а порція морозива чи квиток в кіно коштували 15 копійок. Словом, пройти мені в житті довелося багато. Те ж відбувалося із Сірком, може на іншому рівні, але те ж саме. Мама розповідала, що повертаючись з роботи, знаходила мене з сплячим в кущах, а на мені спали 10 бродячих собак.

Сірко виріс з вовками, а ви з собаками. Тепер я розумію. Мені не давала спокою фінальна сцена у виставі "Сентиментальної круїз". Кажуть, якщо на сцену вигнати собаку, то всі актори програли. Ви цілу сцену грали з собакою. Для мене це був виклик: я дивилася і не розуміла, як собака не переграв Володимира Нечепоренка. Якщо у вас було таке складне дитинство, звідки ви взагалі дізналися про театр про акторство?

Коли я ще був пацаном, я багато читав. Ще в школу не ходив, а вже прочитав Ремарка "Три товариші". Бо старші хлопці навчили мене читати. Телебачення тоді не було, і світла не було, гасова лампа лише була в хаті. А ще над ліжком у нас висіло радіо. І кожної суботи звучала передача "Театр перед мікрофоном". Ми залишали всі справи, лягали і слухали. Я слухав тоді людей і ніколи не думав, що колись буду працювати з ними на одній сцені.

А я, до речі, знаю, як вас Ігор Афанасьєв вибрав на цю роль. Ви зіграли блискучий епізод у виставі "Едіт Піаф. Життя в кредит".  І він тоді сказав: "Я поставлю на нього виставу".

Після читки ми почали репетицію, і я сказав тоді Ігорю: "Ігоре, не кажи мені нічого, я сам все покажу". Він сказав: "Покажи". Я показав, і він сказав більше на репетиції не приходити. Одразу на прем'єру. Репетиції тривали ще два місяці, але на них я вже не ходив. Я прийшов на генеральну репетицію, вдягнув костюм, вийшов і зіграв.

А за рахунок чого відбувається така легкість в професії, коли ти вмить знаходиш образ? Чи так відбувається не завжди?

У мене так з більшістю ролей. Все залежить від твого прожитого життя.

Як змінили вас події 2014 року і повномасштабне вторгнення?

Найперше, що я відчув – це страшенний гнів. Гнів на всю цю ситуацію, яку зробив цей бідний чоловік з Кремля. Оцим своїм вчинком, нападом на нас, він зробив більше, ніж усім своїм військом. І коли хтось каже, що пройдуть десятиліття, а ми будемо це пам'ятати, я кажу – ні! Не десятиліття! Віки! Це назавжди! Я приходив до військкомату, розповідав, що я служив в армії, вмію добре стріляти. Звісно, я не побіжу з молодими, але якщо я ляжу і візьму "на мушку", ворог ніде не дінеться. Мені сказали йти додому і чекати на дзвінок. Й досі не подзвонили. Наші актори зараз їздять на передову, возять не лише вистави, а й концерти для наших хлопчиків, які там стоять.

Ви продовжуєте займатися викладацькою діяльністю?

Так, я працюю зі студентами.

Ви виховуєте майбутніх акторів?

Так.

Як змінюється зараз підхід до викладання акторської майстерності? Чи залишилися якісь сталі позиції з часів Карпенка-Карого?

Немає насправді старої акторської школи і нової акторської школи. Коли я вчився в театральному, я дуже уважно читав Станіславського. І вірив у нього, як в ікону. Але коли сам попрацював років 10-20, зрозумів, що багато в чому з ним не згоден. Основу він підмітив правильно, але мені здається, що до цієї суті він долив забагато води.

А Лесь Курбас?

Мій викладач Михайло Верхацький був правою рукою Курбаса. Його точка зору і моя нині абсолютно подібні.

Є серед ваших студентів ті, за подальшою долею яких ви спостерігаєте?

Я спостерігаю за всіма своїми випускниками, за 25 років я їх випустив дуже багато. Вони і по цей день телефонують, запитують поради, розповідають про своє життя. Ми не втрачаємо зв'язок, і це найцінніше.

Про що ви зараз мрієте найбільше?

Відпочити хочу. Я дуже стомився під час роботи над "Житейським морем". Фінальна сцена – це для мене величезний стрес, через який я втратив сон, перестав їсти. Тож я хочу просто заспокоїтися. Втім, як би не було важко, я завжди думаю про хлопців і дівчат, які нас захищають. Я бачу нашу Перемогу. Я мрію, щоб нас залишили в спокої. І точно знаю – якщо ми не впали до сьогодні, ми вистоїмо.

Наталія Грабченко. Радіо "Культура"