Наталія Сумська: "Спробуйте зробити патріотичне кіно добре, а не тільки лише щоб сарказм та іронія"

Мага: Душа співає і радіє, що я втілю сьогодні мрію не свою навіть, а більше своєї мами, тому що вона все життя мріяла, аби я в кадрі обійняв цю легендарну жінку. У мене в гостях народна артистка України Наталя Сумська.

Я навіть собі не уявляю Наталю Сумську, яка би возила з собою п'ять убрань, щоб в один день пішла би в один журнал, бо там красиві, а на другий - бо там роботящі. Наталя Сумська - це людина, яка безкінечно перебуває в процесі. Ми вас забрали з репетиції, привезли сюди - ви не стомилися?

Сумська: Ні. Я бачу, що я від того тільки набираю енергії. А от я як не маю репетицій, не маю справ, от тоді мені чогось моторошно - якось нема чого робити. Хоча жінка собі обов'язково знайде, чим зайнятися.

- Я хотів би, що це почули всі наші молоді актори. Оці депресивні, з антидепресантами, з істериками. Вони кажуть, що депресія – це хвороба. Наталя Сумська – людина, яка виросла в сім'ї акторів. Давайте з вами поділимося, що воно таке, від чого у людини не може бути депресії?

- Я не знаю, що воно таке і як вона виникає. Тому я не зважаю на це слово. У нас не прищеплювалося з дитинства це. Я народилися в ті часи, ще того сторіччя, але тоді непопулярна була мова про це. Тоді було страшенно модно десь бути зайнятим. І оскільки я була з акторської родини,то мене приваблювало ВІА в школі – вокал. Гуртки, та майже всім спортом, який можна перерахувати на пальцях, я займалася.

- Воно дається взнаки. Я не так часто маю можливість відвідувати театр, але коли відвідую, частіше всього на запрошення. Я був на ваше запрошення на "Люкс для іноземців", дивився на Наташу Сумську – дівчинка. І ця енергія – воно ж йде звідти. Мало хто зараз задумується над тим, що театральні діти - це зовсім інші діти. Ми народжували всі в театральному інституті – після третього курсу народжували дитину, тому що після того, як прийшов в театр, вже не до народження. Й у нас завжди діти покотом спали: курс Зимньої завжди мав купу дітей за кулісами. У нас Сніжана Єгорова, моя дружина грудьми своїми вигодовували і своїх дітей, і чужих. Діти знали, що треба мовчати, що під час вистави не можна виходити на сцену. Коли вас вперше як дівчинку випустили?

- Десь, може, в 6-7. Я тоді ходила до дитячого садочка, цілотижневого. За що безмежно вдячна батькам. Я звідала отой колектив ще тоді, в ті малі рочки. В мене було ліжечко у куточку. А кімната була здоровенна. І все було населено дітлахами. І мені подобалося бути в колективі.

- Цілотижневий садочок, це тебе на тиждень віддають, і все?

- Так. Тому що мої мамо і тато грали більш ніж 40 назв на місяць – так були зайняті актори драматичного театру імені Марії Заньковецької, де вони тоді працювали.

- Ви до 10 років у Львові жили?

- Так. І та десятка в таких вспоминах. У всіх виставах дитина теж затребувана на сцені. І це акторські діти. Це була вистава "Невольник" за поемою Шевченка "Сліпий", де необхідний був поводир. Тато грав сліпого кобзаря.

- А ви хлопчика?

- Так. Бо і голос був у мене тоді підходящий, бо я в садочку в кінці тижня вже майже не говорила, після того, як накричалася. І якраз для хлопчика підходило. Але я думала, що я вийду та зіграю. А я повірила в те, що тато сліпий. Мені стало непереливки, стало дуже шкода батька, коли він на генеральному прогоні заклеїв очі, щоб трошки бачити, але щоб здаля було видно, що він сліпий. І я розплакалася. Зняли артистку – невдалий дебют. Взяли доньку костюмерки. Вона була більш спокійнішою, згодом вона вступила до МДУ. Але моя кар'єра на тому не завершилася, я потім на радіо грала завдяки цьому голосу хлопчика Самата з Чингіза Айтматова - "Тополек мой в красной косынке". Я заробила 60 карбованців, і мені купили шубку.

- Я згадую свій перший заробіток – тоді були заготконтори. Сливи, яблука збирали. І їм потрібні були ящики – ящик коштував 10 копійок. І я робив ящики. Я зробив 800 ящиків і чекав 80 рублів. І з мене зняли 4 рублі і сказали, що це за "бєздєтность". Я ридав. 4 рублі – це дві бамбукові вудочки. Яка шубка була – штучна?

- Так, вона ж не виношується, як натуральна. Вона мені довго служила. На санчатах – той знаменитий парк Костюшка, Стрийський парк. Там була шапочка така чемна, шароварчики, то ж Львів, пробачте.

- Наташа Сумська – чемпіон світу зі стягування акцентів, будь-яких.

- Прошу пана, миленький. То нашо ви то говорите. Я вам скажу, що Львів то є осередок культури, осередок там тої ментальності. В мене у низу жила пані Песова, там були коти. І я дружила – Леся і Сяня. Вони ставили, подавали на обід: бульба і кисляк. То найліпший був обід, який я тільки можу пам'ятати усі свої дитячі роки.

- Я пам'ятаю роль, яка просто порвала всіх, коли ви зробили Машу з Чехова "Три сестри". Ви за неї отримали "Пектораль". Несподівано чеховська героїня заговорила саме таким чином.

- Я відкрию цікаву інформацію. Коли я долучилася до створення ролі, я перечитала всього Солженіцина, "ГУЛАГ". А там, виявляється, через кожну главу Чехов фігурує. І тому ці два імені поруч. І тому нема нічого дивного, що Андрій Жолдак запропонував пересунення отої сім'ї у Львів. Що та інтелігенція була запроторена до Сибіру, саме та - западенська. А там вона вже зустріла цього КДБіста Вершиніна.

- Жолдак дуже суперечлива фігура, парадоксальна.

- Він хороший провокатор.

- Хороший провокатор і хороший режисер. Вам не вистачає зараз хорошої режисури?

- Не вистачає. Але зараз, слава Господу, у нас підйом у театрі, у нас новий головний режисер. І у нас на часі нова прем'єра – "Коріолан". Я повинна сказати, що ми здивовані тим, що п'єса, написана півтисячоліття тому, навдивовижу актуальна.

- Дуже паскудна п'єса. Її дуже рідко ставили.

- А тут вдалося. Співзвучна сьогоднішньому дню, отому вигнанню наших неоцінених героїв. Коріолан був жертвою таких обставин, які і в нас дуже схожі.

- Я - не журналіст, я – актор. Ми з вами не раз перетиналися, на одних сценах грали. Я дивлюся на це акторським поглядом. Ми приходили дивитися на Наталю Сумську ще будучи студентами, тоді гриміла "Біла ворона", тоді пішла "Енеїда" з Хостікоєвим, який для нас був таким волохатим богом. Ким би не була Наталя – вона ніколи не була шароварною. Ви завжди були живою. Оця от іронія, самоіронія і блискуча школа. Тобто для Сумської що заспівати, що станцювати, що одночасно заспівати, станцювати, говорити – в нас дуже багато хто цього не вміє.

- Тато мене ще вчив, хоча його колеги, коли я вступала, казали: "Ваша Наташа йде до театрального? Ну, це треба мати видатні здібності". Мені не довелося доводити. Важливо – не переграти. Ми, бувало, ще на початках своїх не догравали. Краще не дограти, ніж переграти.

- Це однозначно. Страшна історія займатися вашими ролями - просто перечитати список. Якщо навіть підрахувати, скільки часу ви витратили на це, я не можу уявити, що у Наталії Сумської колись була відпустка, що вона колись народжувала дітей, що вона заводила сім'ю, що вона встигала щось робити. Якби це загрузити на яку-небудь Катрін Денев – вона би в 40 вже померла. Як це можна? І ви зажди посміхаєтеся, я ніколи не бачив сумну Наталю Сумську.

- Українська жінка. Це, мабуть, генетика. Я ніколи не замислювалася над цим.

- А мама привчала до того чи ні?

- Так, і мама – цей зразок же був у нас поряд, у хаті. Як вона бігла на репетиції. Ми долучалися до допомоги сім'ї. Для мене було честю допомагати мамі до 17 років, доки школа, з молодшою сестричкою. Це таке щастя було доглядати. І я казала: "Все не вмієте, я краще". Зараз у нас у театрі в актрис 3-4 дітей, тому це не дивина.

- І нормально? Вони встигають?

- Вони встигають якимось дивним чином – допомагають родичі, рідні. Репетиція призначається на 10-11, можна встигнути нагодувати сніданком родину, в центрі дня є пару годин йти до додому. Ти слідкуєш за родиною, сім'єю. Ввечері вистава, але вона не кожен день. Я вам такі секрети розповідаю, що всі зараз ринуть в артисти.

- Для мене немає проблеми вкрутити лампочку, прибити поличку, я робив навіть ювелірні вироби з дерева.

- Я теж роблю все сама.

- Є такий анекдот. Кажуть: "Дедушка, в твое время были люди творческого склада ума?" - "Были, только мы их долбодятлами называли". Коли людина починає ховатися за це: я людина творча, і тому я це не вмію… Я бачив Олю, сестру, закінчується концерт, і вона в цій вечірній сукні зайшла в гості, швиденько скинула, посуд перемила. Я бачу ґаздиню. Ви завжди були ґаздинями.

- Але я ще завдячую тому освітянству, яке було тоді. Дуже шкодую, що зараз немає трудових навичок, автосправа, яка була ще в ті часи. Закінчуючи школу, можна було дістати вже права. Я вчилася слюсарній справі.

- А на чому ви вчилися водити машину? Бо в нас у школі автосправа була – ЗІЛ.

- Це дивовижна організація на Ленінградській площі, ДТСААФ, більш як 55 років вони мають. Я там навчалася в школі. Там прекрасні вчителі. Один був дуже схожий на кіноактора Никоненка, і він кожного дня: "Це попереду вас – ніс машини, це метр життя". Струшував нас, щоб нам життя малиною не здавалося. А інший казав: "Вячеславовна, тише газ. Ви обязательно научитесь. И в цирке животные учатся, и вы научитесь водить".

- Ніколи не бачив, щоб Наталя Сумська десь ходила, задираючи ніс, і розказувала: "Я народна артистка". Я хотів би, щоб молоді розуміли, що ви пройшли цю свою велику життєву школу. Ви почали зніматися, ще будучи студенткою?

- Ні, не пускали. Одразу після закінчення в Свердловську, на "Мосфільмі", мені там зауважували: "У нее очень ярко выраженный украинизм в лице". І я дуже вдячна, що я тоді не прийшлася і на "Жизнь Клима Самгина", і багато ще стрічок – "не подходила я". А тоді вже якраз відбувся дебют з "Наталки Полтавки".

- І це було таке сонечко. Не боялися брати якісь духовні речі. Коли я подивився вашу фільмографію, було враження, що ви із кіно не вилазили на той момент.

- Певний час.

- На початку 80-х. Зараз, коли прийшов був той момент, коли на дуже довгий час пропало все, розсипалася кіностудія Довженка – вам не треба було ні російських акторів, нічого. Ви пройшли роботу з такими людьми, які повноцінні фільми створювали. Їм не потрібен був Домагаров, для того щоб було "узнаваемое лицо". З ким ви працювали, з тих, кого згадувати приємно?

- За епізод Миколайчукові Івану Васильовичу я безмежно вдячна. Якщо це був "Вавилон", якщо це було "Украдене щастя" у Юрія Ткаченка. Я хотіла спробувати себе у ролі Ганни, але… масовка там, зі спини - неважливо. Що вдавалося, що знялося – за те безмежно вдячна. Це вже доля, так вже скеровано. В них були інші пріоритети, інші смаки, навіть на жінку-актрису інший погляд. Той чи інший режисер мав такий смак – він таку саме вподобав. Тому що ж мені бажати, мріяти. А вже згодом - те, що маю на сьогоднішній день, і те, що знімаюсь, – за те все дякую. Я не належу до тих акторок, які - я не знялася і я дуже шкодую…

- Було таке словосполучення хороше "українське романтичне кіно". Ви згадали "Вавилон". Я виріс у маленькому селі, але клуб був, і коли з'явилася назва "Вавилон 20", то тиждень люди говорили, що треба йти в кіно, бо там "Вавилон", будуть на мечах рубатися, щось таке цікаве. І коли з'явився Цап, Фабіан, я бачив, як люди виходили перекурити і вже не поверталися.

- Я з першого разу його не зрозуміла – з другого-третього.

- Я досидів до кінця сам у залі. В мене був шок – я не міг встати після цього. Я вважаю, що це єдина велика роль, яку зіграла Любов Поліщук. Там вона зіграла щось таке, від чого відірвати очей не можна було. Ви можете собі уявити, що зараз з'являться отакі режисери? Маючи такі можливості технічні – чого чекаєте на даний момент?

- Я чекаю любові до українства, найперше від режисерів. І я вірю, що вони є. І зараз з'являються назви. Душа радіє – українські назви класичних творів, які екранізуються. Зараз маю щастя зніматися в стрічці за романом Василя Шкляра "Чорний ворон". Навіть без проб мені запропонували грати.

- Це кінострічка чи телестрічка?

- Кіно.

- А підуть люди?

- Навіть американські стрічки часто провалюються в прокаті. На всі шедеври не вистачить долі.

- Є один нюанс, який мене завжди мучив. Я дивився на фільми, в яких говорилося про бандерівщину. Ви дуже добре знали ті місця, вас там завжди сприймали як своїх. Ви знали ту правду, ви знали про те, що вам розказували там, у горах.

- А зараз ще більше.

- І раптом доводилося грати в фільмах, де обов'язково перемагали комсомольці, комуністи й ідея. Наталя Сумська ніколи собі не дозволила зробити українку якоюсь не такою. І коли ти іноді дивишся, як комікують, знущаючись…

- Не можна, особливо зараз. Якби спресувати цей час, аби люди усвідомлювали, від кого це залежить, кінематографісти, аби, не дай Бог, не потішитися, не насміятися¸ тому що і так боляче.

- Навіть з ворога, правда?

- Так. Не можна. Треба дуже вибірково зараз ставитися. Ви краще попробуйте зробити патріотичне кіно гарно. Це ж можна зробити. Що ж один сарказм та іронія. Ми ж і самі можемо це зробити, за лаштунками. Є ж зразки. Чому "Патріот" може зробити Мел Гібсон, а ми що, гірші?

- Кажуть, що Мел Гібсон взагалі поміняв свідомість Шотландії одним "Сміливим серцем". Я згадую один із фільмів, де ви були присутні, – "Роксолану". Мені було дуже прикро, тому що ідея дуже хороша, але коли економиться на всьому. Коли йдуть наша полонені, а на них одяг майже виданий з костюмерної, і сказано - не дай Бог, тому що хімчистка дорого коштує.

- Було в мене таке. Я на те не зважала. Я прийшла, в мене не було костюму на роль тієї циганки-прозорливиці. Я з циган зняла спідниці. Запнулася хусткою. Це за дві секунди я зроблю той костюм. Але я вже побачила, якою має бути та циганка, яка напророкувала долю Роксолані.

- Знову захоплююся тим, тому що то ви можете. Молода актриса прийде, почне вимагати продюсера, що її мали одягнути отак і отак.

- Не всі ж дівчатка однакові. Вони зараз посміються, що та тітка їм радить, як вести себе. Зараз інші підходи. От я така. А та інша, і як ти їх навчиш? Хоча тоді б зекономили час для створення образу, для створення ролі. Так і в театрі – нас так вчили.

- Я зараз до слова "тітка" вчеплюся. На сцені ви пурхаєте. Я дивлюся – дівчинка. Коли ви виходите за куліси – і ноги болять…

- Ні, зразу ні. На виставу вистачає. Хіба потім. А ще така професія – треба спілкуватися з шанувальниками, гості приходять, друзі, нові обличчя, і треба ще дограти роль. І вже приходиш додому, і вже ніхто не бачить, як там і т. д.

- А люди мають знати акторів ближче?

- А хочуть?

- Хочуть. Я маю свій театр. Ми закінчуємо грати виставу, і люди… Прийшла студентська збірна з футболу. До нас прийшов капітан і каже: "А можна, поки ви не перевдягнулися, попросити вас вийти на сцену з нами сфотографуватися". Як я можу відмовити цим дітям? Раніше казали, що має бути глуха стіна. Актор має бути неприступним. Зараз те, що ви виходите сфотографуватися, зупиняєтеся поговорити, дати автограф, - це частина маркетингу або це частина душі Наталі Сумської?

- Артистка народна? Отже, має бути з народом.

- А є роль, після якої ви стали народною?

- Абсолютна несподіванка, в жодному разі я не передбачала, не знала – в театрі подали на звання. Але якимсь дивним чином - там же свої вподобання – викреслили. Я півдоби почеплена була в об'яві, а потім зняли. І на рік пролонгували.

- Я знаю це відчуття. Я теж маю це високе звання, і коли мені сказали, що в указі № 491 буде це, і вийшов 490, потім в інтернеті вийшли 492, 493, 494, а того немає.

- Нехай воно буде. І всіх колег, які отримують звання, визнання, шанування, обов'язково треба знайти час привітати, обняти.

- Але ви ніколи не бігали за цим.

- Ні.

- Я знаю – ви маєте орден "За заслуги" ІІІ ступеня.

- Так, спасибі Батьківщині.

- Колись Броньовий сказав: "Це що, заслуги ІІІ ступеня чи Батьківщина ІІІ ступеня?" А можна уявити собі таку ситуацію: Наталя пішла до президента, до прем'єр-міністра, і вас би прийняли – і можна було б зробити собі кращу квартирку. Актриси вашого рівня жили в Пасажі. Або жили на Лисенка. Або жили, щоб недалеко ходити до театру. Ви їздите з "маминої мами", як кажуть у західних краях, дотепер.

- Я щаслива всім тим, що є. В мене завжди тільки ролі, напрямок репертуарної політики в театрі, наскільки це буде важливо для глядача. В мене є подруга в театрі, яка теж є корифейкою – вона завжди чекає свята. Драма це, комедія, трагедія – аби було свято.

- А люди йдуть, як на свято, тепер до театру?

- Вони йдуть, і я така щаслива, що я застаю цей період свого театру любимого.

- Відродження знову.

- Так. За рік йому 100 років. І зараз такий бум. Ви не дістанете квиточка. І мама моя завжди питає: "Чи були люди?" Я кажу: "Повний зал". Бувало й інше. Коли я вступала до театру на роботу – булі інші часи.

- Коли був найстрашніший період? Коли менше всього ходили?

- Ото тоді. Це були 80-ті.

- І кіно посипалося тоді потрошку.

- Але ж, бачите, повернулося все. Яка б важкість не була в державі, але мистецтво, мене це і досі дивує, на такому підйомі. Його підтримують, та й саме воно…

- Але вам не вистачає одного театру Франка. У вас є кумівське об'єднання "Бенюк-Хостікоєв", яке намагається робити щось своє.

- Цікаво було, коли у нас була вистава "Про людей та мишей" за твором Джона Стейнбека.

- Це вам тоді дали Шевченківську премію.

- Так. А попередньо, рік тому, ми там не пройшли, були різні вподобання, і народ визнав нас народною премією Шевченка. В мене дома є такий чавунний козак. Це свідчення любові народної. Це багато важить.

- Вас і неформальне об'єднання критиків, а це люди скептичні, злі… Коли починають говорити: "Так, "Пектораль", але вона вже забронзовіла".

- Я б її радила загальнонаціональною зробити, оскільки вона не київська. Було би слушно, і люди тоді би мали таке пошанування з будь якого театру.

- Туди допускають тільки державні театри – от у чому справа. І вже "Пектораль" за виставу об'єднання "Бенюк-Хостікоєв" ви би вже не могли отримати.

- Дарма. Мати глядача - оце головне. Мати любов і шанування.

- Жити разом з актором, з людиною з бурхливим темпераментом, Анатолієм Хостікоєвим…

- Не сумно.

- Я знаю Анатолія Георгійовича в різних іпостасях. Коли він закривається, коли він може таку зливу, грім видати. Коли він приходить додому – хто кого більше заспокоює?

- Як доведеться. Чи то він мені плече… Жінки, вони витриваліші, життєвіші. Всі кажуть – мужчинам більше потрібна підтримка. Як мати, як жінка, як берегиня.

- "У мужа 37,2" - це про нього? Він починає вмирати чи ні?

- Якщо більше градусів – можливо.

- Діти ваші теж. Я знаю зараз у Славка в театрі Франка все нормально. Хлопець дуже правильний.

- Головне – ролі. Він має кілька ролей.

- Кажуть, що він прийшов, грюкнув ногою і сказав: "Я хочу показуватися як не син Хостікоєва і Сумської, а я хочу пройти все".

- Це наш живчик. Він нас змалечку настільки смішив. Він мав свій майстер-клас з тих-тих зразків і від нас. І якщо треба звеселити сім'ю, то це до Славка. Він зібрав, може, зі всіх акторів-родичів найважливіше, найкраще. Й оце видає як актор. Я би хотіла, щоб це проявилося в ролі десь.

- Для мене на каналі "Інтер" були два парадокси. Перший парадокс – Світлана Леонтьєва, яка мала найвищу довіру серед ведучих, як ведуча новин, і раптом її пішли. І другий парадокс – це Наталя Сумська. Я чому сказав, що я втілюю мрію моєї мами, тому що "Ключовий момент" – це було те, що вона не пропускала жодного разу. Ви робили дуже людські речі.

- Це при тому, що то був дуже позитивний вихід і фінал. Я завдячую тим рокам, що людям дали таку порцію позитиву. Вони і досі пам'ятають. Десь буваю – "А за ту програму вам дякую".

- А часто підходять, згадують?

- Ту програму часто, як не дивно.

- У вас же був хороший рейтинг.

- Мабуть, потрібна була  зміна сітки мовлення. Власник програм повинен запустити свої програми - я розумію це так. Хоча там була така цікава штука – ми були пошановані преміями, а нас трошки посунули. Вони не знали, що я в журі тих 80-ти членів, і я дзвоню і говорю: "А як це так, що ви нас зняли з номінації?" Я приходжу тоді на канал, а вони кажуть: "Ми зайняті". – "Як це так зайняті? Ви не виділите трошки часу, щоб з'ясувати стосунки?" Звісно, що після цього все зачиниться, і я ходила навіть і до Хорошковського, добивалася, наївна жінка. Але я для себе зрозуміла назавжди, що це завжди безрезультатно.

- А ви йдете воювати за справедливість?

- Отож воювала. Я розуміла краєм, що на цьому завершуватиметься, але хоч висловлю їм свою думку, що так не можна з людьми, з програмою.

- У театрі, якщо Наталя Сумська бачить, що той актор не тягне або той режисер симпатизує? Я пам'ятаю, ми молодими акторами в театрі Кобилянської дозволяли собі встати, робити революційні якісь заяви.

- Тільки за потребою, якщо актор попросить. А так воно неприйнятно все-таки з власної ініціативи щось радити. У кожного своя школа. Я не визнаю школи як такої у всіх однієї. У кожного актора свій шарм, свій смак, своя манера рухатися, говорити. Це ж цілий перелік фарб.

- Я не сумнівався, що ви свого сина назвете В'ячеславом, тому що, що ваша сестра Оля, що ви,.. я знаю, як ви любите маму. Але коли ви починаєте говорити про батька, у вас стають зовсім іншими очі. Ви настільки обидві були татові доці?

- Хто знає? Я настільки мріяла, щоб тато побачив мене в національній ролі – і він встиг. Це саме був рік, коли ще не відбулася прем'єра "Кайдашевої сім'ї", а в 7-му році він саме відійшов. Він ще до того встиг зайти і подивитися на репетиції. Це для мене була подія, що він хоч трохи побачив. А мама була на зйомках "Наталки Полтавки". І вона допомогла, додала. І в фіналі завдяки маминій пораді я ожила.

- А режисер не протестував з цього приводу?

- Ні, бо вони ж однокурсники.

- Я дуже багато вів конкурси краси. І нема нічого страшнішого, коли мама приходить за куліси. Тільки вона знає, як має бути нафарбована доця, як має бути причесана.

- У нас було тільки про суть ролі. Це головне було у нас в сім'ї.

- Що вони вкладали у вас?

- Може, і не вкладали. Але я бачила, як вони ставилися до професії. Як вони переживали, як обливалися сльозами, коли відходила від них якась роль. У цьому було їхнє життя.

- Але режисер – бог, з точки зору мами і батька? Вони казали: "Йдеш, маєш слухати те, що тобі кажуть". Тому що те, що я бачу, я розумію – Наталя Сумська може так посадити режисера на одну точку, що сидить і не рипається.

- Я наполегливо добиваюся суті образу. Я пам'ятаю, як мама розповідала мені, коли на неї не зважали, не звертали уваги і забули про неї, і вона взяла і вокальним чином: "Та що ж це таке, ще й знущається" (співає). І тоді режисер: "А йдіть, грайте на сцену".

- А ви намагалися звернути на себе увагу отаким чином?

- О, така вада. Якщо не люблять, не вбачають – я відходжу. Якщо любить -я віддам все, що в мене є для цієї ролі, для режисера.

- Найголовніший режисер у вашому житті?

- Хостікоєв.

- А Данченко?

- Це етапи. В Анатолія є дивовижний дар – він не лише актор. Він мислить по-режисерськи. Як найкраще буде для глядача – от у нього є цей дар. Він і іншому акторові, і в тому числі і мені, може сказати, де там будуть оплески. Де буде реакція глядача. Він не з акторської родини, але він знає, він відчуває. Як має бути дія сценічна, яким має бути фінал, який початок. І коли він його ще не знаходить – він докопується. Це найсолодші муки творчості, коли він шукає цих рішень.

- З вами цікаво розмовляти, тому що ви не відірвані від життя. Ви ходите в супермаркет, ви знаєте, що скільки коштує. Яка пенсія у мами?

- 2500. Я зараз ходжу по "собесах", бо як можна пенсіонерці нарахувати 5 тисяч гривень за опалення і за світло. Я познайомилася з тими працівниками, це страшенно цікаво, яким чином роблять ті нарахування.

- Це вам цікаво. Іншим страшно.

- Там же тисячі народу.

- Вас запрошують, бо вам симпатизують. А ви уявляєте, скільки туди ходить, яких просто ігнорують.

- Уявляю. Страшенно шкода. Тут я страждаю разом з людьми, що дуже важко людям добитися до правди. Мамин однокласник, її віку, який вважається її симпатиком ще з першого класу, говорить їй по телефону: "Я ходжу і добиваюся тієї правди". Він оббиває пороги, а там є коректива електрики, і можна відшкодувати пару сотень гривень. Там ніхто не зрозуміє.

- Дуже багато, коли люди відомі, вони йдуть, попросять за те в лікарню, за те в "собес". Часто до вас звертаються?

- Добиваюся. В районі маминому було самозахоплення прибудинкової території. Я подзвонила – вони дивним чином поприбирали оці жилки, ланцюги. Зняли, тепер можна хоч припаркуватися. Там дуже багато нюансів, просто не вистачає часу до всього добиватися. Але треба.

- Давайте дві події: найбільш радісну і найбільш веселу за останні десять років?

- Я така роботяща, і все в театрі. Що ви хочете від артистки? Єдине, я би мріяла про краще майбутнє для країни, і я би радила тому, в чиїх руках це буде, любити свій народ, тому що Шевченко ж не даремно сказав:

Блаженний муж на лукаву

Не вступає раду,

І не стане на путь злого,

І з лютим не сяде.

А в законі господньому

Серце його й воля

Навчається; і стане він —

Як на добрім полі

Над водою посаджене

Древо зеленіє,

Плодом вкрите. Так і муж той

В добрі своїм спіє.

А лукавих, нечестивих

І слід пропадає.

- А що треба зробити, щоб те дерево дозріло?

- Любити. Любити ту землю, де ти працюєш, де ти живеш. Не буде іншої землі, іншої країни, іншого життя. Треба його прожити як найактивніше і найкорисніше тут. Не для себе – для людей. У цьому сенс життя. Ні в чому іншому.

- Ви оформлювали для себе пенсію, ходили?

- Вона сама там перерахувалася.

- Ви не залишаєтеся сидіти вдома. Ви скільки можете, стільки і будете працювати. Але кожного разу, їздячи з гастролями, вам не прикро, що там, де були гори, вкриті лісом, – там зараз порубали.

- Прикро, боляче.

- І це ж хтось дозволив порубати – люди ж самі порубали.

- Рука ж піднялася підписати.

- Рука піднялася підписати, а місцевий Іван з Михайлом пішли і порубали.

- А не дай би Бог їх би порубали, якби вони не послухалися. От ще біда.

- У мене є така думка, що якщо Сумська чогось не хоче, вона ніколи цього не зробить. Вона не переступить через себе.

- Моя бабуня, Ольга Яківна Опанасенко, коли до неї ставали КДБісти, оте подушне, податкове відробляти, вона сокиру схопила, і шестеро дітей у хаті, і немає чоловіка: "Порубаю, порубаю!" Вони злякалися і відійшли з хати.

- Таких би ефірів побільше, щоб люди, які дивляться зараз на вас, розуміли, що от сидить людина, яка пройшла вже досить серйозний етап свого життя, і нема ні скигління, ні сліз. Прокинувся вранці – класно. Погодував сім'ю, є чим – здорово. Продовжте цей рядок.

- Є така поетеса Світлана Костюк - немає її вже, на жаль. Вона мені книжечку подарувала.

Любов, лише любов врятує світ,

Цей дивний світ з пожарищами і війнами

І Божий слід, глибокий Божий слід,

І світло за відчиненими вікнами.

І милосердя тихе мовчазне,

І співчування до живого й сущого,

А все лихе мине, колись мине,

Несемо хрест тяжкий задля грядущого.

Де буде мати сонячна, як день,

І добрі люди дивом зачаровані,

І зорепад нечуваних пісень,

І почуття, всевишнім подаровані.

- Погляд, очі і краса. Я такий вдячний. Я такий щасливий, що ви прийшли сьогодні до мене. Вона знову повертається на репетицію, і це означає, що життя триває, що Україна живе і що буде довго і щасливо жити, поки є такі люди, як народна артистка України Наталія Сумська.

- Спасибі.

МАГА. 112 канал.