Марина Кошкіна – про відповідальність, перфекціонізм та особисту історію, яка дала поштовх крутій ініціативі.
Цієї весни їй виповнилося лише 29 років, але вона вже має звання заслуженої артистки України, грає головні ролі на сцені Київського національного театру імені Івана Франка (у виставах «Лимерівна», «Кассандра», «Безталанна» та ін.), є лауреаткою престижних кінопремій та міжнародних кінофестивалів. Глядачі знають її за фільмами «Із зав'язаними очима» (зіграла бійчиню ММА), «Забуті» (вчительку української мови в Луганській області), «Віддана» (дружину священника), «Захар Беркут» (сільську дівчину Устю), а зовсім скоро зможуть побачити у художніх стрічках «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» і «Снайпер. Білий ворон». Як і більшість українців, після початку повномасштабної війни, вона почала волонтерити і допомагати людям, які цього потребували. Та коли повернулася до роботи в театрі, не покинула волонтерську справу, а заснувала власний Благодійний фонд «МУР». Чим займається фонд, про його бій-киць та про благодійний мистецький ярмарок «МУР FESTIVAL», який недавно був ними проведений, а також у яких виставах зараз у театрі можна побачити Марину Кошкіну, детальніше в інтерв'ю з акторкою.
– Марино, розкажіть будь ласка про ваш «МУР»: коли і за яких обставин виникла ідея заснування фонду, яка його головна мета?
– На його створення наштовхнула моя особиста історія. Десь два роки тому я написала на своїй фейсбук-сторінці: «Друзі, мрію мати офіційний благодійний фонд для підтримки творчих дітей з багатодітних та малозабезпечених сімей». Бо я сама з багатодітної родини. І зараз, коли я дивлюся на своє життя, на все, що маю, то дякую Богу і людям, а особливо своєму майстру з університету – Богдану Михайловичу Бенюку, який повірив у мене і дав шанс.
Адже моя сім'я жила дуже бідно. Коли моїй мамі було як мені зараз 29 років, то у неї вже було четверо дітей. Старші завжди були няньками для молодших. Хоч я і найстарша, але більше за братами і сестрами дивилася на два роки молодша від мене сестра. Бо я одразу була якась така творча натура – писала казки, влаштовувала дійства. Близькі бачили у мені якусь іскру і записали мене у музичну школу. Але я ходила туди лише два місяці, бо не було чим платити за навчання і можливості купити інструмент.
– А який саме?
– Бандуру. Думаю: от нині вона мені б пригодилася і я б на ній могла грати у театрі… Адже музична освіта для акторської професії вкрай необхідна! Але у нас не було коштів… Та сама історія з танцями. Хоч заняття були, здається, безкоштовні, але треба було придбати форму, балетки… До чого я? Для себе мені просити щось складно, але якщо для когось – з'являється якась надсила і я можу написати листа навіть Міністру культури (сміється).
Знайомі зі сторони кажуть, що у мені є такі директорські здібності, що я це можу. І це виникає лише від великого бажання допомогти людині, яка цього потребує. Але офіційно створити фонд я довгий час боялася… Та й через роботу у театрі та кіно мій графік був дуже щільним.
– Що стало тим серйозним поштовхом до дій?
– Війна… (Пауза) Коли я беруся за якусь справу, я виконую її так, щоб потім мені не було за неї соромно. Бо у роботі я перфекціоністка. Благодійний фонд – це велика відповідальність і чимале коло бюрократичних питань, до вирішення яких я, як творча особистість, була не готова. На момент заснування я навіть не розуміла у що «вляпалася» (сміється).
(серйозно) Коли почалася війна, спершу було просто дуже страшно… Але потім виникло сильне бажання допомагати іншим, адже саме цим ти ще й собі зараджуєш, якщо чесно. Допомагаючи іншим, рятуєш сам себе. Якби не було волонтерства, я б напевно посивіла. Адже я дуже чутлива і вразлива…
– То з чого все почалося?
– Як і більшість українців, перший тиждень я сиділа в новинах: читала і плакала. Але почали писати люди, які просили щось знайти… Усередині раптом почали прокидатися нереальні організаторські здібності і я, перебуваючи у невідомому для мене Львові, почала шукати вирішення нагальних питань.
Спершу хлопці з театру подзвонили: треба форма, хочемо йти воювати. Я не знала, де її шукати, але пообіцяла, що знайду. Раз – і дістала! Так і пішло все… Люди почали розуміти, що я можу добути необхідне і все частіше почали звертатися по допомогу (посміхається). Амуніція, гуманітарна допомога…
А почалося все з волонтерства на Львівському залізо-дорожньому вокзалі: я зустрічала новоприбулих людей з різних куточків України або очікувала і підтримувала тих, хто чекав на прибуття потягів, що часто затримувалися. Заварювала чай, робила бутерброди… Мені дуже допомогли тоді акторські здібності і харизма: я підтримувала людей добрим словом, позитивним настроєм, усмішкою, жартами, адже їм у цей важкий час так цього не вистачало.
А далі потік людей ставав меншим, зникла потреба у великій кількості волонтерів. Та й театр покликав, тому треба було повертатися в Київ.
– Столичні театри наприкінці квітня почали відновлювати роботу…
– Так-так… На той момент я відчувала страшенно втому і виснаження, адже рідні, які разом зі мною перебували у Львові, мене майже не бачили. Безупинним волонтерством я напевно тікала від повсякдення, аби просто не плакати. Я розуміла, що самій мені важко буде далі продовжувати допомагати людям. Два рази мені пропонували разом створити благодійний фонд, але якось з різних причин не склалося. У моєму житті так завжди: що не моє, воно не зі мною.
І одного вечора, коли йшла додому, я згадала своє бажання створити фонд для підтримки творчих дітей. І хоч в голову лізли думки, що це зараз не актуально, кому зараз до творчості, але відчула, що якщо не зараз, то тоді коли?.. Адже саме сьогодні так багато дітей, які втратили усе: батьків, дім, іграшки, книги чи засоби для творчості, розвитку…
Ще одним поштовхом стали колеги-актори, які сьогодні залишилися без зарплат. Вони соромляться просити якоїсь допомоги і навіть говорити про те, що на продукти немає коштів. Я відправляла їм посилки з «підтримкою», але розуміла, що треба якось ширше думати, аби вирішити це питання. Як фізичній одиниці мені важко співпрацювати з гуманітарними центрами, особливо із закордонними, чи писати комусь зверху листи про допомогу. Створення офіційного благодійного фонду сприяло вирішенню цих складних бюрократичних питань. А ще я перестала вести бухгалтерські підрахунки за кожну отриману від людей й витрачену на допомогу гривню, і змогла трохи переключитися на своє життя, сім'ю, розвиток. Отак все й почалося, з допомоги ближньому…
– Хто входить до команди «МУРу»?
– Спершу я покликала свою колегу і подругу Вікторію Боброву, яка підтримала мою ідею створення фонду. Далі до нас підключилася Анастасія Рула, яка певний час вела літературні проєкти. Вона почала допомагати збирати літературу для дітей. Наприклад, недавно ми відправили 100 книг для українських дітей в Польщі. Багато людей почали нам віддавати літературу. От недавно одна жіночка на ім'я Анна передала нам посилку з книгами на 7 тис. гривень… Нові популярні книги українською мовою! Ми з Настею просто плакали… Нашій радості і вдячності не було меж.
У майбутньому хочемо створити власну бібліотеку, аби зацікавлювати дітей і підлітків до читання. Це буде, коли у нас з'явиться власне приміщення – такий собі творчий штаб для зустрічей, різних проєктів, фотовиставок зі світлинами дітей, до яких ми їздимо, обговорень на актуальні теми.
Зараз в основному ми опікуємося дітьми з селищ Київської області, які були під окупацією. Привозимо іграшки та ігри, їжу, книги, канцелярію, спортивний інвентар. І паралельно шукаємо творчих дітей з багатодітних і малозабезпечених родин, яких ми можемо взяти під свою опіку і захист.
– Наскільки свідомим і обдуманим є ваше бажання допомагати дітям?
– Я за «здорове» волонтерство, тому багато читаю про різні благодійні і волонтерські фонди, про їхню організацію. Аби продуктивно працювати. Не можливо охопити всіх дітей, але якщо ти охопиш певний відсоток, яким це дійсно потрібно, не будеш нав'язувати щось своє, допоможеш відкритися, то це буде наша перемога.
У команді «МУРу» нині десь до 10 дівчат. Ми їх називаємо бій-киці. Дарія Творонович, Анастасія Рула, Марина Веремійчук, Лариса Шелоумова, Вікторія Боброва, Мар'яна Воробей, Юлія Шаповал. Усі – акторки. А ще є багато бажаючих, які пишуть і хочуть до нас приєднатися.
– Як виникла назва фонду?
– Ми довго думали над назвою. Я читала багато інформації, про витоки мистецтва, синоніми і антоніми до слова творчість. Хотілося просту, але суттєву назву. І якось я натрапила на організацію «Мистецький Український Рух». Її заснували наші письменники, які проживали в таборах для переміщених осіб у німецькій еміграції в 40-ві роки XX ст. Серед них Улас Самчук, Іван Багряний, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Євген Маланюк та інші. Письменники прагнули зберегти і розвивати українську літературу, мову, зберегти своє, але й вчитися на європейському досвіді.
Назва цієї організації відгукнулася мені у серці і я запропонувала її дівчатам. Єдине, не хотілося, щоб назва асоціювалася з моїм прізвищем. І останнім аргументом стали слова Лариси Шелоумової, яка процитувала слова Шевченка:
«У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає…»
Мур – це велика кам'яна стіна. Ми МУРуємо, тобто будуємо разом наше життя, наше майбутнє. І у цьому значенні назва мені ще більше сподобалася. Бо мурувати – це діяти, а дія – це завжди добре, це рух вперед, мистецький український рух.
– Недавно ви організували від фонду благодійний ярмарок «МУР FESTIVAL». Розкажіть більше про цю акцію.
– Ярмарок об'єднав близько 60 українських митців: художників, вишивальниць, гончарів, які презентували свої творчі та мистецькі вироби. А ще виступало багато акторів і музикантів. На проведення мене наштовхнули розмови з митцями, які відчувають свою самотність та неможливість допомагати військовим і всім тим, хто цього потребує, їхнє бажання бути потрібними. Вони не знали як це зробити сьогодні, адже заробляють собі на життя тільки тим, що продають-демонструють свої роботи або проводять майстер-класи. Як мають продовжувати свою діяльність музиканти, актори, художники, люди творчих професій, коли більшість переконана у тому, що мистецтво зараз «не на часі»?..
Наш фонд створений саме з цією метою – підтримувати і надавати платформу для творчих реалізацій. Тож головне завдання ярмарку було нагадати людям про свою важливість жити, творити і заробляти у нашій країні. Фонд організував все за власний рахунок і ми не брали ніяких відсотків. Сенс був у звичайній підтримці, яка так необхідна нині нам всім. Єдине, були скриньки для добровільних донатів, бо наш фонд дуже хоче зібрати кошти на «зелений автобус», який буде мандрувати по містах та селищах нашої країни з гуманітарною та культурною місією.
– Які вистави за вашої участі нині можна переглянути в театрі?
– «Лимерівну» Панаса Мирного і «Кассандру» Лесі Українки.
– Чи змінилася ваша гра у цих виставах після початку війни?
– Безперечно. Та ж «Кассандра», зіграна до 24 лютого і після – це дві різні вистави. Та й інші глядачі… Крайні покази ну дуже щемливо пройшли. Так люди ще ніколи не слухали слова Лесі Українки… А вона писала досить складно. Я багато перечитала її творів, мене в певний період просто захопила її творчість. Особливо до душі поезія та листування. Мені завжди було цікаво, яка вона була, що її наштовхнуло на написання того чи іншого твору. Кожна Лесина робота – це її особиста історія. Через героїнь я бачила її різною: і Донною Анною, і Мавкою, і Кассандрою… Тому шукаючи образ Кассандри, я ще шукала в ній і Лесю Українку. Я наповнювала його особистими історіями авторки. Хтось навіть казав, що в цій ролі я схожа на Лесю… (посміхається і перевертає смартфон зворотньою стороною, на якій зображення Лесі Українки)
– Над якою роллю нині працюєте?
– Незабаром має вийти прем'єра сатиричного детективу «Авантюра Никодима Дизми» за мотивами роману Тадеуша Доленги-Мостовича «Кар'єра Никодима Дизми». Режисер Дмитро Чирипюк. Гратиму епізодичну трагікомічну роль повії Мані. Головного героя гратиме чудовий Назар Задніпровський. Це вистава великої сцени, тому задіяна велика кількість акторів. Тож запрошую 14 і 15 липня на прем'єру, яка відбудеться у Національному театрі імені Лесі Українки.
Вікторія Котенок. ТКК
