1849 року народився Панас Мирний, пройшло 170 років і один із найкращих вітчизняних режисерів Іван Уривський поставив на Камерній сцені Національного театру імені Івана Франка його драму в 5 справах і 6 постановах «Лимерівна» — про те, що, за чітким означенням драматурга, «коїться в другій половині XVIII віку».
Чи у ХХІ столітті? Коли в сучасному українському селі все ще рідна мати за чарку горілки може продати власну дитину. А інша обов'язково суворо дорікне своєму синові про невдягнену шапку.
До речі, про головний убір не надто розумного, але підступного Карпа Шкандибенка у виставі — це не сучасний мем. Панас Мирний уже на початку п'єси оповідає, що парубок із пляшкою і чаркою попереду п'яної-п'яної Лимерихи — без шапки.
Тому його сувора мати в якийсь момент на сцені надягає її синові. І це викликає просто сміх у тих, хто не перечитував «Лимерівну», й іронію — у знавців української літератури.
Іван Уривський перед постановкою класики із скурпульозністю археолога розкладає кожен твір по цеглинці, а потім на цій міцній змістовній основі творить осучаснену драму, в якій закладає додаткові сенси, які нашарували роки змін від часу написання текстів. Так сприймаєш його «Украдене щастя» за Іваном Франком київського театру «Золоті ворота» і «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського, які режисер поставив в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька.«Лимерівна» Панаса Мирного від режисер Івана Уривського — це потужна заключна прем'єра 99-го сезону Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
До слова, це вже друга постановка «Лимерівни» у стінах цього столичного театрального закладу — вперше грали понад півстоліття тому, у 1968-му. Варто згадати і те, що п'єса Панасом Рудченком, який творив під псевдонімом Панас Мирний, написана 1883 року спеціально для славетної Марії Заньковецької, яка свого часу погодилася грати головну роль і доклала немало зусиль, щоб здолати цензурні перепони на шляху до сцени українського твору.
Іван Уривський лишає у постановці лише головних персонажів, позбавляючи їх рамок вузько побутової теми (а такої вимагала антиукраїнська цензура Російської імперії). Від того взаємини трьох сімей, з яких створюється любовний чотирикутник, увиразнюються — і художніми засобами глядачам уміло показують гостро соціальні проблеми права вибору, яке не може керуватися ні материнськими нібито добрими намірами, ні тим більше підлістю і підступністю інших.
Карпо ладен що завгодно зробити, щоб хто його звів із красунею Наталею — Лимерівною. А її подруга Маруся, яка марить Василем Безродним — своїм зведеним братом, з його малих літ годувальником Кнурів, відповідає багатому Шкандибенку: «Ти знову на других вернеш. А я тобі все-таки одно: не надійся, парубче, на других, надійся сам на себе. Другі не те скажуть, не так повернуть; а як сам — то слухай тільки свого доброго розуму».
Утім нема доброго розуму не лише у Карпа. Помутився він — у кожного з різних причин — майже у кожного, за винятком закоханих Наталки і Василя, які не здатні протистояти традиціям, нерозумінню і підступності інших. Цей сконцентрований трагізм наближає осучаснену українську класику до шекспірівських пристрастей.
До «Лимерівни» Іван Уривський трансформував на сцені лише декорації. Відтепер: і Василь Безродний — то чуттєва людина, то опудало на полі, на яке його перетворюють Кнурі; і Наталя Лимериха — то щира у своєму коханні красуня, то солом'яна лялька у руках довколишніх, про справжність якої свідчить лише смертельна червона пляма крові на білій сорочці. А тюки сіна — матеріалу природнього, традиційного, але вторинного, не живого — супроводжують життя героїв то як обідній стіл, то як в'язниця у домі нелюбого чоловіка... Те сіно набивається і за пазуху , і в душі — позбавляючи радощів тих, хто хоче просто жити і кохати. У руках Наталки і Василя, хоч якими б чистими були їхні взаємні почуття, не можуть ожити глиняні пташки-свищики.
Художник-постановник та художник по костюмах «Лимерівни» — Петро Богомазов, балетмейстер — Павло Івлюшкін. У прем'єрній виставі роль Лимерихи грала заслужена артистка України Тетяна Міхіна, Шкандибихи — народна артистка України Олена Хохлаткіна, Наталя — Марина Кошкіна, Карпо — Віталій Ажнов, Василь — Павло Шпегун, Кнур — заслужений артист України Дмитро Рибалевський, його Оришка — Віра Зінєвич, Маруся — Христина Федорак.
Самченко В. Україна Молода. 26.06.2019
