Враженнями про престижний фестиваль Mitem-2021 з «Днем» поділилася акторка театру і кіно Тетяна Міхіна.
Київський Національний театр імені Івана Франка з великим успіхом виступив у програмі Міжнародного театрального фестивалю Mitem-2021.
У Будапешті франківці презентували (в межах європейського сценічного форуму) українську класику — виставу «Лимерівна» постанова, якої здійснена за відомою п'єсою Панаса Мирного (режисер Іван Уривський, художник Петро Богомазов). Народна артистка України Тетяна Міхіна грає у виставі матір героїні, стару Лимериху, що здатна продати рідну дочку заможно в нелюбу заради грошей...
Пані Тетяна розповіла «Дню» про «Лимерівну» в Будапешті та поділилася враженнями від творчої роботи з режисерами Дмитром Богомазовим, Іваном Уривським та Елі Ґраппе. Нагадаємо камерна постановка «Лимерівна» стала режисерським дебютом молодого, талановитого Уривського на Першій драматичній сцені України. В грудні 2020-го було визначено переможців ІІІ Всеукраїнського фестивалю-премії «ГРА». Лавреатом премії в номінації «Найкраща вистава камерної сцени» стала «Лимерівна»...
«ВІДЧУТИ СЕБЕ ТВОРЦЕМ — ОСОБИСТІСТЮ»
— Тетяно, розкажіть про ваші враження після участі в європейському фестивалі Mitem, де було презентовано «Лимерівну»? На вашу думку, який фестивальний досвід у цьому сенсі могла б вивчати й використовувати театральна Україна?
— Гастролі для театральних колективів завжди значуща подія. Особливо сьогодні, коли пандемія коронавірусу не вщухає і часто-густо ламає творчі плани. Щоб відбулася ця подорож до столиці Угорщини вся наша команда вакцинувалася. А виступ на фестивалі такого рівня, як «Мітем» — це не тільки можливість представляти Україну на міжнародному рівні, а й творча нагода вплинути на європейського глядача, «влучити» в його серце й залишитись там приємною згадкою про нашу театральну культуру. На мою думку, колектив франківців і всі учасники вистави «Лимерівна», яка поставлена за п'єсою нашого класика Панаса Мирного, блискуче виконав свою художню і міжнародну місію. Доказом цього були і шквал овацій після вистави, і щирий інтерес європейців до колективу українського театру. З боку преси та учасників фестивалю, в нас тривало майже півтора годинне спілкування з гостями та учасниками Mitem. Це вкотре наштовхнуло мене на думку про те, що не тільки політикою єдиною має жити сучасна Україна, адже культурні зв'язки та вміння професійно презентувати театральну культуру своєї країни не менш важливі в наші складні часи ...
Те, що п'єса «Лимерівна» українського класика Панаса Мирного не вельми відома у Європі можливо й стало нашою перевагою ... Бо глядачі дуже уважно слухали акторів , придивлялися до символічних картин на сцені , а всі хто був причетний до створення цієі вистави прикладали максимум творчих зусиль, щоб втримати увагу аудиторії. До того ж це вистава з міцною структурою , яку вишукано вибудував надзвичайно талановитий режисер Іван Уривський. Можу впевнено сказати за всіх акторів-франківців : «Ми любимо свою «Лимерівну» і ця любов, повірте, переливається стрімкою хвилею в глядацьку залу...
Після вистави ми почули багато компліментів стосовно акторської майстерності, зокрема щодо перевтілення. Мені було приємно почути від майстра світового рівня Атілли Віднянського, що Театр Франка є потужна майстерня європейського рівня. Впевнена, що показ «Лимерівни» й та величезна енергія, яку ми вклали в створення цієї вистави, принесе свої плоди у вигляді потужних проєктів, які будуть цікаві не лише українському глядачеві. Впевнена, що найцікавіші події творчого життя франківців ще попереду.
— П'єса «Лимерівна» не є всесвітньо відомим твором. Чи не було ризику, що франківців у Будапешті не зрозуміють із таким маловідомим матеріалом? І як тоді зацікавити закордонну публіку?
— Те, що п'єса «Лимерівна» українського класика Панаса Мирного не вельми відома в Європі, можливо, й стало нашою перевагою... Бо глядачі дуже уважно слухали акторів, придивлялися до символічних картин на сцені, а всі, хто був причетний до створення цієї вистави, прикладали максимум творчих зусиль, щоб втримати увагу авдиторії. До того ж це вистава з міцною структурою, яку вишукано вибудував надзвичайно талановитий режисер Іван Уривський. Можу впевнено сказати за всіх акторів-франківців: «Ми любимо свою «Лимерівну», і ця любов, повірте, переливається стрімкою хвилею в глядацьку залу...
— У постановках Івана Уривського ви зіграли два контрастні образи — Лимериху в «Лимерівні» та Бланш Дюбуа у виставі «Трамвай «Бажання» за мотивами однойменної п'єси Теннесі Вільямса. Пригадайте, будь ласка, як відбувалася робота над цими ролями? І що, на вашу думку, вирізняє режисерську манеру Уривського?
— Зігравши такі кардинально різні ролі, як Бланш Дюбуа та Лимариху, я можу сказати, що Іван Уривський щиро поважає актора, він дає волю акторській фантазії, не боїться експериментувати, відкривати нові плани та сенси обраного літературного матеріалу. Працюючи з таким режисером, відчуваєш і себе творцем-особистістю, а не маріонеткою, яка задовольняє режисерські амбіції. Через це наші вистави народжуються в любові та повазі, а глядач це інтуїтивно відчуває в залі.
«ВІДКИНУТИ ВСІ КЛІШЕ Й КАНОНИ»
— Ще одна ваша велика роль у творчому доробку — це Анна в «Украденому щасті» за драмою Івана Франка в постановці Дмитра Богомазова. Роль знакова для історії Театру. На цій сцені в різні роки Анну грали відомі актриси, зокрема Наталія Ужвій, Ольга Кусенко, Марина Герасименко, Лариса Хоролець, Ірина Дорошенко. Чи не лякав такий історичний вантаж? І що ви самі для себе шукали і знаходили в образі Анни?
— Знаєте, я не відчувала ніякої «відповідальності» перед майстрами минулого, які в різні епохи працювали над «Украденим щастям», а на репетиціях дуже раділа можливості бути в захоплюючій подорожі разом із видатним театральним режисером Дмитром Богомазовим на хвилях франкових думок. Я дуже люблю свою бідну Анну, люблю своїх талановитих сценічних партнерів Дмитра Рибалевського, який грав роль Михайла Гурмана та Олександра Ярему (Микола Задорожний), вони мене надихають. Упевнена, що кожна нова вистава для них, як і для мене — велика подія. Розуміння, що ця історія існувала на франківській сцені ще задовго до нас і те, що стільки талановитих людей вкладали свою дорогоцінну життєву енергію додає нам сили й упевненості. Працюючи над образом Анни, я хотіла подивитись на неї зовсім по-іншому, відкинувши всі кліше і канони, за якими іноді сприймають цей хрестоматійний образ. Я хотіла її зробити живою людиною, якій притаманна складна палітра кардинально різних відчуттів, настроїв та емоцій
— На вашу думку, які тенденції і настрої сьогодні визначають життєдіяльність Театру імені Івана Франка? Що вас найбільше тішить у театрі, а що бентежить?
— Мене дуже тішить, що мій рідний театр сьогодні стрімко розвивається, якщо казати про творчість. З'явилися цікаві режисерські роботи, про які захоплено говорять і критики і глядачі. Зараз у нас активно працюють Дмитро Богомазов, Давид Петросян та Іван Уривський — це ті режисери, які можуть постійно дивувати, не повторювати себе, звертати увагу на матеріал різних жанрів та використовувати неочікувані способи сценічного рішення п'єс. До того ж Театр імені Івана Франка має надзвичайно сильну акторську трупу, і ці дві складові доводять, що ми могли б завжди гідно представляти Україну на міжнародних фестивалях класу «А». Потрібне лише відповідне державне фінансування для промоції української театральної культури в Європі. Я вважаю, що це є проблема державного рівня в часи гебридної війни, яку розгорнула проти України наша сусідня країна-агресор...
МИСТЕЦЬКІ ЗУСТРІЧІ
— Кілька слів розкажіть про фільм Елі Ґраппе «Ольга», який показали на 60 Каннському «Тижні критики» і який отримав приз за найкращий сценарій, а нині номінується від Швейцарії на «Оскар».
— Фільм «Ольга» розповідає про 15-річну українську гімнастку, що має зробити складний життєвий вибір, доки в країні відбувається Євромайдан під час Революції Гідності. Вона вимушена поїхати з України до Швейцарії, де живе родина батька. Матір дівчини, яку граю я, працює в політичній журналістиці, через що отримує погрози від провладних осіб... Головну роль виконала непрофесійна акторка, гімнастка з Луганська, вихованка Олімпійського коледжу імені Івана Піддубного Анастасія Будяшкіна. Стрічка знята в копродукції між Францією, Швейцарією та Україною. Мені було дуже цікаво працювати з молодим французьким режисером Елі Ґраппе, який був також сценаристом проєкту. Його спосіб працювати над роллю і його робота з акторами були для мене новинкою. Ми багато репетирували, навіть не маючи текстів, попередньо були ознайомлені лише зі структурою сцени... Такий підхід був доволі важким, але він усе ж приніс свої плоди. Нагадаю, «Ольга» була представлена і на ХХІІ Одеському міжнародному кінофестивалі поза конкурсом. Мені приємно, що наша стрічка з розповіддю про Революцію Гідності представлятиме Швейцарію на «Оскар-2022» .
— На вашій сторінці facebook я побачила фото, де ви зняті в компанії доньки Чарлі Чапліна Вікторії. Що то була за зустріч? Ваші враження від спілкування і від вистави пані Чаплін?
— Мені дуже пощастило потрапити на цікаву виставу Bells and spells, яка теж відбувалась у межах фестивалю «Мітем». Наївна майже дитяча фантазія режисера в купі з неймовірною роботою художника зачарували. Пані Чаплін дуже світла людина, вона здається зовсім юною, попри її поважний вік, і саме ця якість притаманна її виставі Bells and spells. Постановка трохи наївна і мила, але водночас дуже складна технічно. Дивлячись на картинки, які народжуються на сцені, ти ніби й сам стаєш дитиною. Смієшся і дивуєшся постійним перевтіленням акторів у казкових істот та вміло виконаним фокусам. Це була вистава, яка є дуже позитивною і теплою...
Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
