У день ювілею Лесі Українки відбулася прем'єра вистави «Кассандра».
Споконвіку «Кассандрою» називають людину, яка передбачає майбутні катаклізми, але не в змозі їм протидіяти. Історія героїні античної міфології Кассандри стала основою для створення Лесею Українкою однойменної драматичної поеми (1903−1907 рр.).
Сюжет твору стрімкий і динамічний: майже 10 років триває війна, Троя в облозі. Гинуть кращі з кращих. Лише цариця Кассандра завдяки своєму дару провидиці, що отримала його від закоханого в неї бога Аполлона, спроможна була б зупинити кровопролиття. Проте вона зневажила його прихильністю. І Аполлон люто помстився: зробив так, аби її пророцтвам ніхто не вірив, і навіть більше — щоб її вважали винною в усіх бідах і втратах, а дехто й божевільною. Люди ладні швидше довіряти лжепророку — її братові Гелену, який присипляє їхню пильність примарними надіями, спокушає такими звичними, зрозумілими для них речами. Він як тонкий психолог має вплив на натовп. Кассандра, як писала Леся Українка, «…все провидить, вона все знає,… але пояснити аргументами вона не може… І пророчий дух не дар для неї, а кара…» Не в силах вона врятувати ані коханого Долона, ані рідну Трою…
У своєму підході до сценічного втілення філософської поеми Лесі Українки «Кассандра», основою якої є боротьба ідей в розумінні сенсу Людини, її найвищого призначення, автори вистави — режисер-постановник Давид Петросян та сценограф Даніїла Колот використовують нетрадиційні образно-зорові метафори, своєрідні художньо-виражальні театральні засоби, як в рішенні простору сцени, так і в існуванні акторів. Завдяки неординарному візуально-пластичному ряду твір набуває ще гострішої конфліктності та трагедійності у передачі подій та ситуацій, що наближує їх до сьогодення, породжує поліфонію алюзій та асоціацій.
— Минають століття, але нічого не змінюється, — розповідає режисер-постановник Давид Петросян. — Є люди, є держава, а в державі є герой. Важливо чи чуємо ми цих героїв, чи цінуємо їх. Де знайти місце тим героям, яких не чують? І їх не просто не чують, їх цькують. Ці герої часто лишаються поза так званим карнавалом, що відбувається кожного століття у кожній країні.
Мені здається, що у цій п'єсі існує метафізична тема. Тут підіймається питання про місце людини, її слова серед земного життя. Якщо людина прагне чогось вищого, вона автоматично підіймається над проблемами земного. Її важко зрозуміти звичайним людям. Тому герої залишаються непочутими. Як і дві тисячі років тому, так і зараз цих героїв просто знищують.
До певної міри Леся Українка писала цю п'єсу про себе. Читаючи її листи я відчував натяки письменниці на те, що її ніхто не чує. А вона у 1908−1909 роках вже відчувала ті події, що відбулися зовсім скоро, коли освічена, талановита українська інтелігенція була знищена. Леся пише не про греків і троянців, а про той екзистенційний вакуум, в якому ми перебуваємо до цих пір. Сьогодні немає героїв, а якщо вони з'являються, то люди їх бояться.
Говорячи про, здавалося, досить зрозумілі теми, Леся Українка одна з небагатьох в українській літературі, змогла піднятися над цими темами. І потрібно досить довго вивчати творчість письменниці, аби хоч спробувати її зрозуміти. Вона надзвичайно об'ємна особистість. Кожен знайде в її творах свою тему. Може здатися, що ти зрозумів, про що вона написала, а прочитаєш ще раз і виникає сумнів.
Леся Українка — це нескінченний океан, з якого можна постійно черпати. Впевнений, що через 5 років побачу в «Кассандрі» щось інше, бо це геніальний твір. Нещодавно перечитував повість Ольги Кобилянської «Земля», над втіленням якої на сцені мав задоволення працювати. Зараз бачу в цьому творі зовсім інше, бо його автор теж геній.
Репетиції вистави тривали два з половиною місці з паузами, бо були карантини, багато акторів хворіли. Але мали строки, в які повинні були вкластися.
У нас прекрасний акторський склад. Ксенія Баша і Марина Кошкіна в різних складах грають Каасндру. Вони не схожі одна на одну. Це дуже різні вистави. Також у виставі грають Христина Федорак, з якою я вже працював раніше, талановита актриса Ганна Снігур-Храмцова, багато інших чудових молодих акторок. Серед чоловічої команди це — Олександр Печериця, Павло Шпигун, Павло Москаль, а також Акмал Гурезов та Валерій Величко, для яких ці ролі в Театрі Франка стали дебютними.
У виставі прекрасний художник-сценограф та художник по костюмах Даніїла Колот — учениця Сергія Маслобойщикова, дуже талановита дівчина. Вона нестандартно мислить. Це теж її дебют на нашій сцені. Маю надію, що наша співпраця продовжиться.
Нещодавно отримав Премію імені Лесі Українки за дитячу виставу «Снігова королева», яку створював разом з художником Петром Богомазовим та композитором Олександром Кохановським. Думаю симолічно отримати премію, що носить ім'я видатної письменниці, коли починаєш роботу над виставою за її п'єсою.
Виставу завжди є куди удосконалювати. Зараз головне не заважати акторам знаходити себе у цій виставі. Спектакль повинен бути як музика, в ньому має бути конкретний ритм. Над цим ритмом зараз працюють всі: актори, освітлювачі, художник, композитор, режисер.
Маю плани щодо нових постановок у Театрі Франка, інших театрах Києва, а також за кордоном. Хотілося б звернутися до жанру комедії. Можливо це буде іспанська драматургія ХVІ століття.
Е. Овчаренко. "Слово просвіти"
