Квітка з саду Данченка

19 липня – непафосний ювілей Ірини Дорошенко, народної артистки України, провідної актриси Національного театру імені Івана Франка. 

Нині в особистому акторському репертуарі на двох сценах Театру  імені Івана Франка у Ірини Євгенівни Дорошенко налічується сім вистав. Для теперішніх бентежних  часів це  доволі пристойний кількісний фактор. Тим більше, що всі її сьогоднішні активовані вистави на сцені франківців – не розважальні витребеньки, а перша лінія світової літератури: «Річард Третій» Шекспіра , «Скляний Звіринець» Вільямса , «Пер Гюнт» Ібсена, «Безталанна»  Карпенка-Карого, «Три товариші» Ремарка, «Весілля Фігаро» Бомарше, «Сірано де Бержерак» Ростана. Звісно, не всюди у неї  ролі великі, але ж відомо, що в театрі «нема маленьких ролей».

Мені здається, що цінувати та плекати кожну свою роль, навіть невеличку, актрису навчив Сергій Володимировича Данченко, видатний український режисер, що очолював Театр імені Івана Франка з 1978 по  2001 рік. Період формування актриси Дорошенко та її творчого розвою якраз і випав на «період Данченка», і тому майже у кожному її інтерв'ю тема Данченка проходить червоною ниткою.

У Сергія Володимировича у 80/90-ті Дорошенко грала у «Санаторійній зоні» (Марія), «Тев'є Тевель»  (Хава), «Королі Лірі» (Гонерилья), спектаклі «Вибір»  (Віка) та інших постановках майстра.

Звісно, на перехресті 70/80-х, у період становлення сценічної кар'єри, доводилося грати у різних режисерів і  навіть  у таких нині забутих та екзотичних назвах, як «Бронзова фаза», «Регіон»,  «Санітарний день», «Трибунал»… Символічними для тодішнього молодого покоління франківців стали вистави Валентина Козьменка-Делінде «Прощання у червні» Вампілова та «Сон літньої ночі» Шекспіра. Дорошенко була задіяна в обох, грала  Таню та Єлену, відповідно.

Ірина Дорошенко прийшла в Театр імені  Франка майже одночасно з Сергієм Данченком. То був 1978 рік. Тоді ж, на перетині 70/80-х, у легендарну трупу, крім Дорошенко, майже разом прийшли й інші сильні  актриси – Наталія Сумська, Поліна Лазова, Людмила Смородіна.

Очевидно, кожна з них у той свій квітучий акторський вік мріяла і про Джульєтту, і про Офелію, і про Дездемону, і про Марію Стюарт. Утім, грали те, що давали.

До того ж,  Сергій Володимирович був режисером, котрий, насамперед, формував акторський ансамбль, а не виконував бажання солістів. Тому критики тоді часто називали театр Данченка «чоловічим театром», бо перші скрипки у його постановках були за чоловіками – Ступка, Хостікоєв, Олексенко, Бенюк. Тим не менше, маючи у своєму театральному саду в центрі Києва такий привабливий жіночий квітник, як Сумська, Дорошенко, Лазова, Смородіна,  Сергій Володимирович намагався дбати і про ролі для кожної з цих «чотирьох сестер», цих чотирьох «квіток». Тож  з часом актриси отримували ролі, так би мовити, потужного сценічного масштабу.

Для Ірини Євгенівни такою  роллю стала Анна в «Украденому щасті» Івана Франка, легендарній київській виставі  Сергія Данченка, що жила на сцені франківців доти, доки жив Богдан Ступка.

Як відомо, роль Анни в «Украденому щасті» в різні періоди й інколи в чергу грало декілька акторок: Валентина Плотнікова, Марина Герасименко, Лариса Хоролець.  А Ірина Дорошенко  грала вже прощальне «Украдене щастя» Ступки на київській сцені. Безумовно, у неї було своє акторська відчуття і своє трактування Франкової Анни,  відмінне від актрис-колежанок.

Її Анна у тій виставі подекуди нагадувала ібсенівську героїню, що живе не емоціями, а тверезим розумом і, зрештою, як розумна жінка, заздалегідь передбачає, чим може закінчитися напружена драма любовного трикутника – Микола-Анна-Михайло.  В ібсенівських героїнь усі драми та трагедії сьогодення глибоко закорінені у час минулий. Так і тут було. Ця Анна  лякалася таємниць свого минулого  (з підступним обманом своїх братів та з фатальним одруженням з Миколою), бо не відчувала, а точно знала, що примари її минулого колись таки вилізуть із скринь та знищать і її теперішній, і її майбутній час. Так, зрештою, і трапилося у Франковій історії.

Рік тому у своєму пості на Фейсбуці про Ірину я написав слова, які хочу процитувати і зараз – на мій погляд, вони доволі точно визначають сценічну палітру актриси:

«Героїнь Дорошенко завжди вирізняла підкреслена сила характеру та внутрішня жіноча крихкість».

Це стосується і Анни в «Украденому щасті»,  і її  Катерини Іванівни Верховцевої у виставі Юрія Одинокого «Брати Карамазови», і її пані Монтерей у цікавій виставі 90-х від Андрія Приходька «Маркіза де Сад».

Режисери відчувають і люблять цей сценічний баланс актриси – маневри  поміж їі власною внутрішньою силою та власною ж крихкістю;  цінують те, що своїх героїнь вона здатна подавати на сцені жінками значними, вагомими, її героїні ніколи не бувають мілкими, мов висохла річка, у багатьох її сценічних жінок якраз є темно дно, тобто,  якась своя прихована жіноча таїна.

На Камерній сцені імені Сергія Данченка у актриси є роль Аманди Вінгфілд у виставі за п'єсою Теннессі Вільямса «Скляний звіринець» (режисерка – Тетяна Аркушенко) . На жаль,  моя власна несистемність та інші обставини завадили переглянути цю виставу у мирні часи. Тож попросив одного професійного театрала, палкого шанувальника вистав Ірини Євгенівни, написати про цю її роль декілька слів. «Її Аманда – нещаслива жінка. І мимоволі сама вона робить нещасливим кожного у своєму домі. У ній, в Аманді, ніби живе норовлива дівчинка у тілі дорослої жінки».

Можливо, саме такий баланс і передбачав Валентин Козьменко-Делінде, коли запропонував актрисі роль Агафії Тихонівни у гоголівському «Одруженні». Бо хто вона насправді така,  її Агафія, у виставі франківців «Одруження»?  Вже не дівчинка, але ще і не літня матрона, вже не наївна, але і від вікового цинізму доволі далека. Її Агафія Тихонівна була не гоголівською дурепою, як цю роль часто подають різні актриси в різних театрах, а розумною мрійницею, одинокою царівною, що сама себе замурувала у власний терем самотності і от тепер чекає, як Сольвейг, чи то на  Пера Гюнта, чи то то на Котигорошка, щоб вивільнив її з власного полону  ілюзій.

От зараз пишу,  і доволі об'ємно, майже по мізансценах пригадую те «Одруження» франківців, де, отримавши бенефісну роль, Дорошенко не тягнула ковдру на себе, а, позираючи збоку, ніби дозволяла домінувати у спектаклі чоловікам.  Зокрема, Богдану Бенюку:  актор-лідер, перетворював постановку на притчу про свого Кочкарьова, тобто куцого біса, тобто Мефістофеля, що хоче поєднати в одному експериментальному тандемі млявого Фауста (Богданович) та  самотню Маргариту (Дорошенко).

З Олексієм Богдановичем, до речі, Ірина Дорошенко частенько складала на сцені Театру Франка органічний акторський тандем. Глядачі дуже любили їх обох у виставі Кшиштофа Зануссі «Маленькі подружні злочини» за п'єсою Еріка-Емманюеля Шмітта, де від акторів вимагалося парадоксальне мислення та парадоксальне сценічне існування  «на межі» між драмою абсурду та сімейним детективом.

Незадовго до повномасштабного вторгнення РФ в Україну Ірина Дорошенко та Олексій Богданович зіграли двох українських сватів, Ганну та Івана, у виставі Івана Уривського «Безталанна»  за п'єсою Івана Карпенка Карого.  (Дякуючи театру, вдалося переглянути відеозапис постановки). І знову її Ганна – не шаблона чорнорота свекруха, а «жінка з минулим», жінка, котра, як  свій хрест, несе власну приховану таємницю про народження сина Гната та про його невідомого батька.

Вже у період повномасштабного вторгнення росії в Україну режисер Іван Уривський запустив, як модератор, патріотичний поетичний проєкт Театру Франка «Поезія Незламних» : франківці читають сучасну українську поезію періоду російсько-української війни. Молодшому поколінню режисер сам пропонував певні тексти, актори-майстри з поезією, яка мала прозвучати, визначалися самі. Ірина Дорошенко обрала новий вірш поета Юрія Рибчинського «П'ята ранку» – про трагічний для України ранок 24 лютого 2022 року, коли російський агресор вдерся на українську землю.  Дорошенко, без перебільшень перетворила своє  виконання поезії  Рибчинського на  акторську поетичну новелу, у якій є як голос теперішньої російсько-української війни, так і мелодика та відлуння давньогрецької античної трагедії, ніби вона тут і зараз  грає Антігону.

«Я уб'ю тебе, мій враже

За Житомир, Київ, Львів!

І ніхто мені не скаже, що людину я убив!»

Тембром Софоклової Антігони Дорошенко  і читає цей вірш-вирок. Жодної пафосної інтонації. Текст прочитано через пересохлу гортань, через заціпенілий вселенський біль, через шепіт, що іноді зривається на крик відчаю.

Цей акторський поетичний шедевр є на Ютюбі – отже,  дівчата, котрі мріють навчатися «на  актрис», шукайте,  дивіться, слухайте і дивуйтеся, як за декілька хвилин, завдяки сильному поетичному слову та акторській майстерності, можна створити цілий світ, створити автономну акторську поетичну новелу, у якій закарбований час теперішній та відлунює час минулий.

Олег Вергеліс. ТКК

 

Читайте також

всі новини

Театр Франка та «Декораторський» провели мистецький захід

Театр Франка та «Декораторський» провели мистецький захід, присвячений візуальним змінам театру.

У театрі відбудеться Мистецька академія «Шевченко – шлях до перемоги».

11 листопада у театрі Франка відбудеться культурна подія – «Мистецька академія «Шевченко – шлях до перемоги».

"Вовчиха" у театрі Франка

Прем'єра на сцені театру Франка - Чернівецький драматичний театр імені Ольги Кобилянської представить виставу "Вовчиха".

всі новини