Із заслуженою артисткою України, актрисою Національного академічного драматичного театру імені Франка спілкуємося у гримерці. Ксенія щойно відіграла роль Кассандри в однойменній виставі за п'єсою Лесі Українки в постановці Давида Петросяна. Вистава коротка, динамічна, наповнена по самі вінця енергією і позамежними пристрастями. Ксенія злегка втомлена і здається, не зовсім покинула сцену, зі збереженою печаткою сценічного образу на обличчі.
Розмовляю з актрисою, а в голові настирливе питання, кого ж мені вона нагадує? І раптом вистрілює відповідь, - та це ж Пелагея Стрепетова, що зійшла з портрета роботи Рєпіна! Подібність не те щоб один в один, але весь вигляд моєї співрозмовниці сповнений такої ж тендітності, крихкості, благородної простоти і внутрішньої сили.
– Ксенія, ви щойно зі сцени. Які почуття відчуває актор після вистави? Розкажіть про свої внутрішні відчуття.
– Вистава бувають різні, і ставлення, відчуття бувають різні постфактум. Цей спектакль я дуже сильно люблю і дуже його ціную. Хіба не щастя - купатися у такому розкішному, глибокому і потужному літературному матеріалі? Роль Кассандри виконую втретє. Розумію, є над чим працювати, деякі моменти будуть виправлятися, шліфуватися ... Тим не менше сьогодні відчуваю задоволення, навіть хвилі йдуть по тілу. Якийсь суцільній кайф від того, що справу зроблено, і ти розумієш, що зроблена вона непогано. Такі моменти у житті актора роблять тебе щасливими.
– Цей спектакль я вважаю згустком енергії. Він витратний для акторів не тільки в плані емоцій, але і чисто фізично. Зазначу, до речі, що Ви у гарній формі. Адже трюки, які ми спостерігали у Вашому виконанні, вимагають неабиякої фізичної підготовки ...
– Дійсно, такого у моїй практиці ще не було. Наприклад, працювати, повиснувши вниз головою. Не дуже, прямо скажемо, зручно. Але, як відомо, мистецтво вимагає жертв (сміється).
– Впоратися з текстом Лесі Українки теж нелегко. Як далася вам робота над роллю?
- Філософський зміст п'єси та образ Кассандри відкрився для мене вперше саме в процесі роботи над виставою. Комусь здається, що запізно. Але що є, то є. На жаль, ні школа, ні університет, не розкрили для мене глибини і величі Лесі Українки як особистості і як письменника. У школах найчастіше матеріал подається побіжно, конспективно, як би телеграфно, пунктиром - народився, жив, написав ... Щось потрібно завчити, зазубрити і відповісти, особливо не заглиблюючись. У роботі над роллю мені допомагала мама. Вона працює у Львівському театрі юного глядача і викладає сценічну мову в університеті імені Івана Франка. З Лесею не так просто впоратися. Мама підказувала, де розставити акценти, як вибудувати мелодику тієї чи іншої фрази. Поступово я стала відчувати глибину матеріалу, як виявилося, такого близького потрібного для мене тут і зараз.
– До Вашої героїні постійно ставляться із презирством, зневажливо, хоча, врешті, вона завжди виявляється правою.
– Важка доля Кассандри ... Людина хоче чути слово правди. Але, як правило, людина хоче чути позитивну правду, а негативну правду чути не бажає. Легше розправитися з людиною, яка каже гірку правду, ніж підтримати й дослухатися до її слів.
Ви ж пам'ятаєте слова Андромахи: досить нам твоєї правди, дай нам неправду. Людям потрібно говорити те, що вони хочуть чути. Так простіше: закрити очі і нічого не бачити. Тобто, брехня, популізм часто більш затребувані, ніж незручна і неприємна правда. У цьому сенсі п'єса Українки звучить дуже сучасно.
– Як працювалося із режисером?
– Це друга моя робота з Давидом Петросяном. Я дуже люблю Давида. І дуже довіряю йому. Мені подобається, як він мислить, мені цікавий світ, мені цікаво розгадувати його картинки, його задуми. Він не попсовий, він дуже глибокий. Я теж люблю заглиблюватися у матеріал і відкрита для нового досвіду. На жаль або на щастя, я належу до таких актрис, які не відстануть від режисера, не знаючи, що, для чого і навіщо. Давида це не дратує, він вміє співпрацювати з акторами.
А ще я люблю спостерігати за ним. Як він включається, яка у нього палітра емоцій! Це велика удача і рідкісне везіння зустрітися з таким майстром. Він близький мені за духом. І я мрію ще з ним попрацювати.
– Ксенія, колись ви вирішили присвятити себе театру. Що вас вело на сцену?
– Це рішення дозрівало поступово. Я з акторської родини. З дитинства була присутня за лаштунками, ходила серед дорослих акторів і поступово відчула, що мені це подобається, що мене вабить цей світ.
Іноді батьки підключали мене до вистав. Вперше це було у виставі «І золотої, й дорогої ...» мого любимого режисера Сергія Проскурні, який недавно покинув цей світ. Він колись поставив для мого батька (Василь Баша, нині актор театру Франка, Народний артист України - авт.) у Львівському театрі юного глядача. У цьому спектаклі батько грав Тараса Шевченка, а я - сестру маленького Тараса.
А остаточне рішення стати актрисою народилося, коли подивилася виставу Андрія Жолдака «Кармен», в якому побачила чудового Анатолія Георгійовича Хостікоєва. Тоді і поставила крапку в своїх планах у царині професії.
– Відомо, що батьки-актори дуже часто не бажають, щоб їхні діти пішли їхніми стежками. Щось вони знають, напевно, про цю професію, що змушує їх утримувати від неї дітей.
– Це правда, бо професія дійсно непроста, пов'язана з багатьма душевними витратами. Але наша акторська династія, мабуть, продовжиться. Мій старший син серйозно готується вступати до театрального. Але його ніхто не відмовляє. Я кажу йому: ми підтримаємо будь-який твій вибір, який близький твоєму серцю. Головне, щоб ти любив свою роботу, щоб йшов на неї з радістю, а не як на каторгу. І попереджаю: ти будеш проводити на цій роботі більше часу, ніж де б то не було.
– А як свого часу ваші батьки і близькі поставилися до вашого вибору? Утримували?
– Все дуже насторожилися, не хотіли. Підтримала тільки мама і, власне, сама готувала мене до вступу в театральний. А вже потім я приїхала до Києва до батька, де він на той час жив і працював (батьки розлучилися, коли мені було вісім років) і, пройшовши у нього остаточний підготовчий курс, вступила до університету імені Карпенка-Карого. Тоді мені було сімнадцять.
– Ви закінчили навчання, прийшли до трупи відомого колективу. Чи були у вас на початку якісь сумніви, розгубленість, невпевненість у собі?
– Ніколи не було сумнівів в обраній професії, бажання зійти з дистанції – ніколи. Таке відчуття приходить, коли у тебе щось не виходить. Буває, до відчаю. Думаєш, ну, що ж таке, що ж ти вже бездарна така, чому не можеш вийти на певну емоцію, добудувати ту чи іншу сцену у голові? Таке буває. Але це нормальний творчий процес.
– Я недавно розмовляв з вашим колегою і однокурсником Олександром Печерицею. Ви актори одного покоління, які прийшли під крило Богдана Ступки. Не можу не запитати вас про Ступку. Яким ви його запам'ятали?
– Богдан Сильвестрович подивився наш дипломний спектакль «Чикаго». Запросив на прослуховування шість акторів і прийняв в театр всіх шістьох, у тому числі мене і Олександра.
Яким запам'ятався Ступка? Це велика людина і великий актор. Коли ми тільки прийшли в театр, я його дуже боялася, вірніше сказати, дуже боялася його підвести. Він був безумовним і незаперечним авторитетом для нас. Дуже цікаво було спостерігати за ним і слухати його. Навіть звичайну розмову Богдан Сильвестрович перетворював на подобу театру, по-царськи тримав паузу. Міг почекати, коли хтось підходить. Підійшов - він продовжує. Єдине, про що я шкодую, що на той момент я відчувала такий трепет і страх перед ним, що зрідка спілкувалася з ним. Думаю, що зараз я була б ближче до нього, більше б з ним радилася, більше б говорила з ним про те, що мене хвилює. Було так, що могла б попросити в нього поради, але боялася зайвий раз його потривожити, ніби тебе паралізує.
– Вам доводилося бути з ним на одній сцені?
– Так. Перша робота з ним - у виставі Роберта Стуруа «Цар Едіп». Пішла в декрет Тетяна Шляхова, яка грала роль божевільної. Мене терміново ввели до спектаклю. Тоді і зіграла з ним вперше. І діалог у нас був. Хоча безсловесний, бо моя героїня була німа, але він торкався до мене, ми дивилися один одному в очі. Потім був спектакль Володимира Кучинського «Серед раю на майдані».
Що цікаво, на сцені поруч зі Ступкою відчувала себе абсолютно відкритою, спокійною. Ось тут якраз не боялася.
А ось в житті цієї сміливості і розкутості бракувало.
– Сьогодні у вас багато ролей, різнопланових, різнохарактерних. Яке амплуа вам ближче? Або ви всеїдна і багатолика?
– Ролі, дійсно дуже різні. Леді Анна в «Річарді», Кассандра, Мелашка в «Кайдашевій сім'ї», Симона в «Едіт Піаф». У «Morituri te salutant» за Стефаником граю бабусю, яка має померти. Діапазон дійсно різнохарактерних і різновіковий. Яке амплуа ближче? Важко сказати... Мені подобається, як ви сказали, багатоликість, різноплановість.
– Як ви відчуваєте себе в колективі? Як складаються стосунки з колегами?
–У колективі у мене абсолютно нормальні робочі відносини. Кажуть, що я легка людина, зі мною легко і просто. Сподіваюся, що це так. Я не тусовщиця, не надто активна у сенсі «а поговорити»? Так склалося із часом, що я стала берегти внутрішній ресурс, енергію, свій час для нових проектів, рідних, книжок, прогулянок ... У мене ж не тільки театр, а й двоє прекрасних синів - Іван і Василь.
– Театр складний організм, в якому буває всяке: заздрість, інтриги, інші закулісні справи ...
– Так, буває, але це не про мене. Ніколи я не переступала через людину, ніколи на підлості помічена не була. Я чітко собі засвоїла: жодна роль не варто людських відносин. Як можна зробити комусь якусь прикрість і далі працювати в одному колективі, дивитися один одному в очі?
– Готуючись до інтерв'ю, я заглянув у ваш фейсбук і мене приємно вразив відгук про роль Фріди в «Трьох товаришах» у виконанні Світлани Косолапова. Ви щиро радієте успіху своєї дублерші, чужого успіху. А як же конкуренція?
– Конкуренція у нашій професії завжди присутня. Від цього нікуди не дітися. Але у когось це почуття хворе, на кшталт патології, а для когось додатковий шанс або стимул щось змінити, вдосконалюватися, рости, чогось ще навчитися... Усе залежить від людини.
В. ПОЛІЩУК. «Медіа кур'єр в Україні»
