Кассандра. Між Еросом і Танатосом.

На сцені Національного театру імені Івана Франка поставили виставу за поемою Лесі Українки

Пів року тому Давид Петросян розповів мені в інтерв'ю про свої плани створити виставу, яка мала називатися «Триптих» – і складалася б із трьох драматичних поем Лесі Українки. Таким чином талановитий український режисер хотів у рік ювілею віддати данину досі ще не до кінця відкритій, видатній українській поетесі, драматургу, інтелектуалу.

І ось у репертуарі національного театру, попри карантини й локдауни, в день народження Лесі з'явилася його філософська і глибока вистава за однойменною драматичною поемою «Кассандра». Звичайно, мені стало цікаво, чому було змінено концепцію і ми побачили на сцені класну постановку, але за одним твором Лесі Українки?

ДЛЯ МЕНЕ «КАССАНДРА» – ЦЕ ІРРАЦІОНАЛЬНИЙ ФІЛОСОФСЬКИЙ ТРАКТАТ, І МЕНІ ЯК РЕЖИСЕРУ БУЛО ДУЖЕ ЦІКАВО

- Леся Українка настільки загадкова і, можна сміливо сказати, навіть незрозуміла для сучасних глядачів, акторів і режисерів, що для нас цей матеріал став випробуванням. Думаю, то було певним зухвальством, коли я казав, що готовий три твори одразу робити (посміхається). Ми ледь упоралися з одним, і ще є над чим працювати, бо Леся Українка – настільки концептуальна, що треба час, аби усвідомити, що ми зараз зробили. Але над іншими її текстами я буду обов'язково працювати, – відповів на моє запитання режисер.

- А чому зупинили свій вибір саме на поемі «Кассандра»?

- По-перше, «Кассандра» – це виклик, бо це – поетичний театр, не в тому сенсі, що тут віршована форма, а в тому сенсі, що якщо ти намагаєшся робити психологічний або побутовий жанр, комедію, трагедію чи ще щось, ти мимоволі ніби відхиляєшся від поетичного тексту і тоді починає губитися сенс. Леся вклала туди стільки всього болючого, що поетика цього тексту потребує якогось навіть ірраціонального підходу до нього.

Для мене «Кассандра» – це ірраціональний філософський трактат, і як режисеру – мені було дуже цікаво знайти акторам форму і місце в цьому матеріалі.

А по-друге, дуже важливо, щоб цей текст був на сцені в Україні хоча б десь. Наприклад, «Лісову пісню» ми багато де бачимо, «Дон Жуан» є – у Києві прекрасна вистава Івана Уривського на Подолі, й в інших містах у театрах вона також іде; «Бояриню» знають, бо її в школі вивчають, це більш відомі тексти. А «Кассандра» – трошки загадковий твір, його чомусь оминають, але мені здається, вона гідна уваги. І взагалі, варто ставити менш відомі тексти наших класиків, щоб люди могли знайомитися з ними на сцені.

КОЖЕН АВТОР, ЯК І КОЖЕН РЕЖИСЕР ТА ХОРОШИЙ АКТОР, ОТОТОЖНЮЄ СВОЮ РОБОТУ ЗІ СВОЇМ ЖИТТЯМ

Напевно, що Леся Українка, пишучи «Кассандру», ототожнювала себе з головною героїнею поеми, але франківці зробили це абсолютно очевидним – у фіналі Кассандра промовляє словами своєї авторки – аж до мурашок – вірш «Слово, чому ти не твердая криця…».

Режисер пояснює: «Кожен автор, як і кожен режисер, як і кожен хороший актор, – ототожнює свою роботу зі своїм життям, вони не просто фантазують. І мені здається, що коли Леся Українка створювала свою драматичну поему в 1903-1907 роках, були певні обставини, в яких вона відчувала, що лишається недочутою своїм оточенням – у ті часи інтелігенція, як і персонажі її поеми, дуже багато філософствували, але нічого не робили, а вона, як мені здається, намагалася достукатися до них».

Виконавиця ролі Кассандри Ксенія Баша розповіла, що спочатку трохи здивувалася, тому що доведеться декламувати цей знайомий нам усім зі школи вірш. 

«Мене це навіть засмутило, оскільки, напевно, вірші Лесі Українки треба якось інакше в школі викладати. Я пам'ятаю, як складно він мені колись давався, і для гарної оцінки його треба було просто завчити, я його тоді не відчувала. Мабуть, шкільна програма не вповні розкриває її, і зараз я заново відкриваю для себе Лесю Українку.

Тож коли Давид сказав, що в кінці вистави моя героїня має прочитати вірш «Слово, чому ти не твердая криця…», я засмутилися, але коли він сам нам його прочитав, то я зрозуміла, що отак я зможу прочитати», – поділилася зі мною актриса.

Весь текст вистави – у віршованій формі – й у цьому є певна складність. Адже акторам треба дотриматися рими, ритму, не перейти в прозу і не тягнути закінчення. «Режисер постійно слідкував за цим. Перший час було важко, але потім ми звикли і робота пішла легко», – посміхається Баша. Це вже не перша її робота з Давидом Петросяном, вона грала Анну в його виставі «Земля».

ПАСТКА, В ЯКУ КАССАНДРА ПОТРАПИЛА ЧЕРЕЗ СВОЮ ЛЮБОВ, ЦЕ ПЕРЕВЕРНУТИЙ МІФ – ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ, СКЛАДЕНИЙ ІЗ ДРАБИН

Крім емоційно стрімкого і динамічного сюжету (майже десятиліття триває кровопролитна війна, Троя непритомніє в облозі, гинуть найкращі її сини), у виставі – надзвичайно цікава сценографія, яка фактично являє собою купу високих драбини, що абсолютно неймовірним чином складаються у художньо-геометричні конструкції самими ж акторами! У мене є одне припущення щодо цих драбин і я запитую у режисера: - Драбина – це символ, який з'єднує земне і небесне?

«Абсолютно вірно, – говорить Петросян. – Це – Ерос і Танатос, а між ними – шлях людини від земного, смертного до божественного.

Леся Українка взяла за основу поеми давньогрецькі міфи. До того ж, ми всі знаємо, що у неї були хворобливі стани і велика психологічна напруга, вона шукала сенс свого життя не в земному, навіть мала якісь сумніви щодо церкви, але не щодо Бога, тяжіння до Бога у неї було. Є ціла книга «Апокриф», у якій Оксана Забужко аналізує з Предстоятелем УГКЦ Святославом Шевчуком складні й глибоко драматичні стосунки Лесі Українки з християнством».

Тож драбина у цій виставі – це шлях людини. І пастка, в яку Кассандра в кінці входить через свою любов, це є, грубо кажучи, перевернутий міф – Троянський кінь, складений із драбин. Прекрасна метафора, яку режисер знайшов разом з художницею Даниїлою Колод.

Зізнаюся, що я дивилася з замиранням серця, як актори швидко складають ці багатоповерхові декорації, по верхівках яких сміливо ходять їхні колеги по сцені. Відповідальність і довіра до роботи іншого має бути неабияка!

Петросян посміхається: - Всі драбини підписані, ми їх як пазли складаємо – кожну в конкретне місце, щоб конструкція міцно трималася. Було справді багато технічних питань, які ми вирішували під час репетицій і цим забирали час у творчого пошуку, але у нас ще є коли підготуватись до зустрічі з глядачем.

КОЛИ ПОЧАЛИ З'ЯВЛЯТИСЯ ЛІХТАРИКИ, МИ ЗРОЗУМІЛИ, ЩО ЗМОЖЕМО СПОКІЙНО ДОГРАТИ ВИСТАВУ, НАВІТЬ БЕЗ МУЗИКИ

На здачі вистави (коли вся команда хвилюється не менше, аніж на прем'єрі) трапилася абсолютно містична ситуація. У кварталі, де розташований театр Франка, раптово вимкнулося світло, коли драматичне дійство на сцені саме набирало обертів. Зал опинився в абсолютній темряві й тиші, і на кілька секунд все завмерло, але глядачі оплесками підтримали акторів і вони продовжили грати… у світлі від ліхтариків мобільних телефонів і без музичного супроводу.

«Я справді вбачаю в цьому містичність і знак, – згадує Ксенія Баша. Це була кульмінаційна сцена – я саме промовляла до свого коханого Долона, і от на його репліці – «Пророчице, скажи, чи я верну живий з моєї справи?» – гасне світло. Пауза. Олександр Печериця (Долон) запитує мене: «Що будемо робити?». Таке у нас вперше відбулося. І тут зал почав аплодувати. Тобто, зал вирішив ситуацію, вирішив, що вистава має продовжуватися, за що ми дуже вдячні. Особливо вразило, коли на моменті, де мене перевдягають до весілля, а я лежу на підлозі, я побачила, що глядачі з передніх рядів почали підсвічувати телефонами, щоб заднім було видно, що відбувається на сцені. У той момент була надзвичайна енергетика – магічно, просто до сліз. І коли почали з'являтися ті ліхтарики, ми зрозуміли, що зможемо спокійно дограти виставу, навіть без музики. Дуже атмосферно було». 

Світло і музика згодом з'явилися, але магія залишилася. До речі, музичним оформленням вистави займався сам режисер. Це і класики ХVII століття, і живі класики, зокрема, прекрасний естонський композитор Арво Пярт. Класична медитативна музика тримала настрій, закладений авторкою поеми. Вона була присутня у виставі постійно, підкреслюючи ту чи іншу обставину, дію, репліку. Можна сказати, це теж такий собі окремий персонаж вистави.

Пластику «Кассандри» поставила хореограф Ольга Семьошкіна. «Ми разом думали і вона прекрасно знайшла рішення, яким чином все має відбуватися, щоб відірвати акторів від побутового існування, але, щоб це не була форма. Мені здається, Ольга прекрасно з цим упоралася», – оцінив її роботу Петросян.

У мене склалося враження, що для того, аби пройти кастинг на роль, дівчатам треба було мати певну довжину волосся. Адже потужний акцент на ньому робився не випадково – за режисерським задумом, мала скластися загальна картинка: дівчата – з довгим волоссям, хлопці – у шапочках, як натяк на Ерос і Танатос, на чоловіче і жіноче начало.

На початку дійства Гелена (актриси Світлана Косолапова, Оксана Сидоренко) розпускає своє довге розкішне волосся – і всі уквітчують його, чіпляють на нього квіточки, як… на ікону. Це довге волосся для них є символом прагнення до прекрасного, але крім матеріальної краси, ці дівчата нічого не бачать. І те, чого зреклася Кассандра, заходячи у виставу як хлопчик – та земна краса, від якої вона відмовилася – дозволяє їй бачити трошки більше, ніж вони.

Кассандра – в давньогрецькій міфології дочка останнього троянського царя Пріама. Її ім'я найчастіше вживається в переносному сенсі – Кассандра – провісниця нещастя. Адже вона отримала пророчий дар від закоханого в неї бога Аполлона, однак не відповіла йому взаємністю, і він обернув свій дар – її віщуванням ніхто не вірив.

До трагічних пророцтв Кассандри не прислухались, її висміювали і вважали за божевільну. Але передбачене втілилося в загибелі її родини й знищенні Трої. Роздумуючи над побаченим, я спитала себе: - А можливо й справді – краще до останнього не знати і не вірити у ті страшні пророцтва? У Кассандри була своя страшна правда – їй не вірили, а у Гелена (брата Кассандри, теж віщуна та жреця) – свої віщування – не страшні. І йому вірили. Він намагався пояснити Кассандрі, що говорить людям те, що вони хочуть чути, аби їх врятувати. 

Давид Петросян: - Питання не в цьому. Питання в усвідомленні: усвідомлює людина своє життя чи не усвідомлює. Свідома людина не захоче, щоб їй брехали, навіть щось приємне. Людина, котра бачить щось неприємне і усвідомлює це – буде перероблювати ситуацію, змінювати її на краще.

Звичайно, в напружений час людям простіше сховатися за якоюсь брехнею, хтось цим користується – і люди за ним ідуть. Але чи варто так жити? Чи варто, все ж, разом якось змінювати щось? Люди не хочуть нічого змінювати, тому слухають тих, хто їм бреше, але солодко бреше. Хтось приходить і каже, що за його влади все буде добре. Його вибирають, а потім ми дивуємося, чому не добре. Це не дуже свідома позиція. Розумієте, його вибирають, бо він каже, що все буде добре. Ось у цьому – дилема цієї сцени. У виставі лунає фраза, що слово створює правду. Думаю, що все ж, правда виникає з фактів. Факт є факт. А слово можна вигадати. Його можна сказати, вимовити, запустити в думки людей – і воно починає в них вибудовувати щось зовсім інше, втрачаючи початковий сенс.

Я НАМАГАЛАСЯ ПОКАЗАТИ НЕ ЇЇ ВІК, А СТВОРИТИ ВНУТРІШНІЙ ОБРАЗ ЖІНКИ-МАТЕРІ, ЯКА ЧЕКАЄ СВОГО ЧОЛОВІКА З ПЕРЕДОВОЇ

Дебют актриси Христини Федорак у Національному театрі відбувся два роки тому у виставі «Верба» (режисер Сергій Маслобойщиков) за драмою-феєрією «Лісова пісня» . Вона грала юну Мавку, і ось знову її героїня зійшла з-під пера Лесі Українки, але зараз – вона вже доросла і мудра жінка-матір – Андромаха, дружина Гектора, яку молода акторка зіграла дуже переконливо.

Христина посміхається: - Я намагалася показати не її вік. Мені хотілося створити її внутрішній образ матері, жінки, яка чекає свого чоловіка з передової. 

Запитую: - Христино, ви, напевно, вже добре знайомі з творчістю Лесі Українки, чи з кожною зіграною виставою – відкриваєте її для себе заново? 

Відповідає: - У школі ми поему «Кассандра» не проходили, і навіть в університеті я її не читала. Звичайно, з книжок я знала, що це провидиця з міфології Давньої Греції. Але з Кассандрою Лесі Українки, справді, познайомилася на початку репетицій і відкрила для себе цей твір. Надзвичайно складний матеріал, зовсім не подібний на інші її твори. Драма-феєрія «Лісова пісня» складна по-своєму, але тут – філософський матеріал, який було непросто трактувати, щоб він був дотичним до сучасності. Нам же було важливо цю історію піднести до сьогодення, а не втілювати якісь зовнішні речі, потрібно було зробити сучасною саме внутрішню лінію, бо не завжди текст, написаний про античні часи, звучить тут і зараз. Але ми намагаємося, щоб Лесине слово звучало так, як воно й написано, і віднаходимо органіку, щоб її думка йшла до глядача, щоб те, про що вона писала, було тут і зараз, бо воно на часі, дуже на часі, – переконана актриса.

В іншому складі роль Кассандри виконує Марина Кошкіна, Андромаху грає Олена Мамчур, а Долона – Валерій Величко. Ролі у виставі також грають: Поліксена – Мілана Бекова, Ганна Снігур-Храмцова, Гелен – Акмал Гурєзов, Іван Шаран, Ономай – Павло Москаль, Павло Шпегун, Троянки – Марина Веремійчук, Наталія Нешва, Катерина Погорєлова, Марія Рябошапка, Греки – Роман Воронін, Олег Воронько, Михайло Дадалев, Ігор Крикунов, Захар Нечипор, Дмитро Яковенко.

Це дуже хороша, глибока і талановита вистава. Наступний показ «Кассандри» планується на 7 травня, сподіваюся – він відбудеться, адже театр – це найліпший психолог, і він нам зараз надзвичайно потрібен.

Любов Базів. Укрінформ