У Національному театрі імені І. Франка – активне омолодження колективу. До трупи влилося чимало молодих талановитих акторів (Іван Шаран, Віталій Ажнов, Христина Федорак, Павло Шпегун, Олександр Бегма, Ганна Снігур-Храмцова та ін.), на постановки запрошують молодих режисерів. Зокрема, на Камерній сцені йдуть уже три вистави Давида Петросяна («Земля», «Війна» і «Буна»), а свіжу прем'єру минулого сезону – «Лимерівну» за однойменною п'єсою Панаса Мирного – випустив Іван Уривський.
Дебютував Іван ще студентом на сцені Київського театру «Золоті ворота» («Дядя Ваня» Антона Чехова, «Украдене щастя» Івана Франка, «Олеся. Забута історія кохання» Олександра Купріна), здобувши кілька премій. Нині він працює головним режисером Одеського українського музично-драматичного театру ім. В. Василька, в репертуарі якого вже п'ять його вистав: «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського, «Останній день літа» за п'єсою «Качине полювання» Олександра Вампілова, «Турандот» Карло Гоцці, «Одруження» Миколи Гоголя і «Великодушний рогоносець» Фернана Кроммелінка. Окрім того, в Одеському театрі ляльок уже два роки йде його «Олеся. Містифікація» за Купріним, а у Львівському театрі ім. Леся Курбаса – «ПереХресні стежки» Франка (у ролі Стальського – Олег Стефан). Цього року Уривський здобув ґрант від Президента України, став лауреатом Ґран-прі Міжнародної асоціації митців GLORIA (Німеччина) і вітчизняної премії ім. Леся Курбаса.
Порівняно з іншими молодими режисерами, які здебільшого працюють із сучасними текстами, Іван віддає перевагу класичній драматургії та прозі. Зокрема українській, у якій ретельно вишукує ще невідкриті смисли і теми для діалогу з публікою. Режисер вважає, що найголовнішим у виставі є автор – саме його художній світ він намагається відкрити, розкодувати. І робить це завдяки оригінальній візуальній та пластичній концепції, при цьому даючи змогу акторам максимально проявити свої здібності та створити яскраві образи. А ще він переконаний, що вдало підібраний виконавський склад – це вже вагома частка успіху вистави. Цього йому вдалося досягти в Театрі ім. І. Франка. Підібрані Уривським актори грають «Лимерівну» як цілісний ансамбль, у якому кожен перебуває на своєму місці й має власну сольну партію.
Олена Хохлаткіна постає в ролі Шкандибихи – заможної й жадібної міщанки, люблячої, але суворої матері та невдоволеної свекрухи. Свою партію актриса веде спокійно, холодно, майже монументально: в її образі відчувається якась неземна сила, владність, непохитність. Не жінка – кам'яна глиба. Кардинально протилежна Тетяна Міхіна в ролі Лимерихи. Її не одразу впізнаєш: у мішкуватій сорочці та штанях, з коротким сивим волоссям, обвітреним обличчям і губами, набряками під очима; за пластикою м'яка й нестійка, наче перекотиполе рухається по сцені. Лише за голосом впізнаєш у цій «рослині» особу жіночої статі, хоча розумієш, що вона п'яниця. Лимериха, як і Шкандибиха, теж дуже любить свою дитину – доньку Наталку, але губить її долю своєю хворобливою залежністю від алкоголю і бажанням жити заможніше.
Марина Кошкіна і Павло Шпегун створили образи закоханих одне в одного Наталі і Василя – бідних, але вільних і щасливих душею. Наче два крила одного птаха, які поодинці не можуть повноцінно існувати. Тому, щоб не загубити одне одного, вони на шиї носять свистунці, завдяки яким щебечуть – кличуть одне одного. Родину Кнурів – батька, матері Оришки і доньки Марусі – грають гротескно Дмитро Рибалевський, Ксенія Баша і Христина Федорак. Такі собі люди з соломи (абсолютно байдужі до чужих почуттів чи переживань, пильно спостерігають за усіма, але бережуть лише свій «город»). Дивуєшся, як у такій родині міг вирости волелюбний, добрий і радісний приймак Василь. Цілком імовірно, що він син якогось козака і йому генетично передалося все найкраще від батька. На відміну від Наталі, Маруся – ще та лисиця, яка заради своєї мети готова на підлість, зраду і брехню. Хоча прагнуть дівчата одного – Василевої любові.
Зовсім не однозначний образ Карпа, сина Шкандибихи, створив у «Лимерівні» Віталій Ажнов. Його зовнішність і типаж характерного героя ніби сприяють тому, щоб зіграти в цій ролі негідника, який зламав долі Наталі і Василя. Але ні… Режисер разом з актором повністю виправдали цього героя: він до безтями кохає Наталю, тому готовий заради шлюбу із нею на все. В його очах прочитується щирість та вірність почуттів, невимовна біль-туга за недосяжним, що часом так і хочеться його пожаліти й дати йому червоного півника-льодяника на паличці. Наталя з таким Карпом могла б стати щасливою… якби не його слабкодухість і щеняча покірність матері. Його драма в тому, що він не встиг до шлюбу подорослішати – стати чоловіком (очевидно, через брак батьківського виховання або через надмірну опіку матері), тому так і залишився маминим синочком, якого за непослух на гречку ставлять.
Загалом, жодного персонажа вистави Уривського не хочеться засуджувати чи назвати негативним героєм. Усіх по-різному загартовувала доля, тож цінності і прагнення в них різні. Хоча бажання – бути щасливим – однакове. Утім, кожен бачить щастя по-своєму: хтось – у достатку, хтось – у горілці, хтось – у волі, хтось – у шлюбі, хтось – у взаємному коханні. І проблема в тому, що ніхто не хоче поступитися, тому виникає конфлікт між свободою і обов'язком (традицією), між коханням і ненавистю, між матеріальним і духовним світом, між старшим і молодим поколінням, між чуйністю і байдужістю, між новим і старим, між життям і смертю. Соціально-побутову драму Панаса Мирного Уривський інтерпретував як лірично-містичну історію кохання з філософськими змістами і трагічною розв'язкою.
Центральним сценографічним образом «Лимерівни» є солома – як символ порожнечі, чогось неживого, приреченості (художник Петро Богомазов). Вона, як напасть, залазить під одяг деяких героїв і змушує їх постійно чухатися (заздрощі родини Кнурів). Через неї з'являються блохи і воші, які викликають нестерпний свербіж (одержимість Карпа). Зібрана у тюки, перетворюється на достатки дому Шкандибенків. А ще тюки, наче хрести (гріхи і провини), які тягнуть на своїх плечах персонажі. З соломи – капелюх і корона у молодят на весіллі. Вона у виставі замінює і столи, й ліжка, й лавки, й стіни. Цієї соломи стає так багато, що саме в неї і обертається Наталя: її душа «висихає» і перетворюється на опудало з сіна – Марену. За українськими обрядами саме таку сплітали перед 1 березням (коли прощалися з зимою) й у липні на Івана Купала. Її або розривали, або спалювали – це був ритуал умирання і воскресіння природи, викликання сонця, дощу, весни, врожаю, очищення людських душ від гріха. У виставі опудало залишається цілим, тож надії на дощ і на те, що виросте нова трава (тобто відбудеться переродження життя), немає: герої «висихають» внутрішньо і перетворюються на солом'яних чоловічків. Тому у фіналі починаєш задумуватися, наскільки реальною є показана історія? Може, це лише марення чи народна вигадка про події, які трапилися на сільському городі між солом'яними опудалами.
В. Котенок. Журнал «Кіно-Театр». №5, 2019
