Спектакль Дмитра Богомазова схожий на святкове чудо.
І через те, що ми давно не були в театрі, й через те, що у Богомазова всі спектаклі не залишають байдужими.
Останнім часом в Україні з'явилося немало найрізноманітніших, часом дуже вільно модернізованих версій «Украденого щастя», наприклад, литовський режисер Лінас Зайкаускас, який нині працює в Сумському театрі ім. Щепкіна, навіть примудрився двічі поставити цю п'єсу в Росії на початку російсько-української війни (як написала одна хабаровська газета, «вот так украинцы защищают свое счастье»)....
Отож, богомазовська версія мимоволі напрошується на порівняння. Втім, це справа невдячна і, якщо вже цей спектакль з чимось порівнювати — то хіба що з двома попередніми версіями Театру ім.І. Франка. Цікаво, що постановка Дмира Богомазова перегукується не з версією Сергія Данченка 1979 року, а радше з версією Гната Юри 1940 року. Чим саме перегукується? А тим, що і в Гната Петровича, і в Дмитра Михайловича є своєрідне «спрощення» драматургічного матеріалу: у першого — «спрощення» у бік соціальної драми, у другого — навпаки, у бік міфу.
Коли гучномовець перед виставою та в антракті раз по раз нагадує про дотримання соціальної дистанції — це звучить ніби як незапланована підказка для публіки, мовляв, нам отут, на сцені,важлива саме оця дистанція від прямих і буквальних соціальних реалій.
Слово «спрощення» беремо в лапки, бо насправді це тонка й віртуозна робота. Не одразу розумієш, що ця вистава виростає, по суті, з дитячої забави й страшної казки. Спершу читаєш усе, що бачиш — аж надто всерйоз. Нахилена площина сцени (сценографія Олександра Друганова) звично навіює тобі хрестоматійні поетичні рядки Івана Франка: «Я бачив дивний сон — немов передо мною безмовна та пуста і дика площина».... Однак, насправді ця площина у виставі — «дитяча гірка», з якої взимку зручно з'їжджати на п'ятій точці, що персонажі залюбки роблять. Та й люди з жердинами, що на початку зображають лісорубів — теж гра досить прозора: я несу жердину, отже, я — лісоруб.
І Анна з Миколою в схованках-лабіринтах їхнього помешкання схожі на переполоханих дітей увечері. І моторошний нічний прихід Михайла Гурмана («Я по твою душу прийшов!») — усе це з прадавньої казки-міфу, схованої в нашій підсвідомості.
В ролі Михайла Гурмана — Дмитро Рибалевський. У першому акті він — схожий на істоту з могили, з потойбічного світу, могутній перевертень-вовкулака, його брудно-сірий мундир нагадує масть старого самотнього вовка. В другому акті актор стає спокійніший і світліє лицем — власне, як і годиться упирям, що підживилися чужою енергією, нехай і ненадовго. Це, до речі, один з важливих смислових акцентів вистави: щастя ніколи не буває надовго...
Анна — Тетяна Міхіна. Вона теж істота не зовсім з людського світу, це — сновида, при тім іноді здається, що ця жінка сниться обом чоловікам, і Миколі, й Михайлові. Чудово придумані й бездоганно виконані її лунатичні прогулянки по круто нахиленій покрівлі хати, при повному, а потім при ущербленому місяці.
І нарешті в ролі Миколи Задорожного — Олександр Печериця. Мабуть, це нелегко — грати таку роль після легендарного Богдана Ступки. Одначе, Печериця працює з несподіваною, навіть якоюсь веселою легкістю, і він у цій ролі не схожий ні на кого, окрім самого себе, а якщо когось і нагадує — то казкового хороброго Котигорошка, який опинився в глибокій ямі, кинутий туди людською байдужістю й зрадою.
Гріх не згадати ще кілька дрібних, але філігранно викінчених ролей: Війт — Богдан Бенюк, Настя — Ксенія Баша, Олекса Бабич — Іван Шаран.
...Про те, як придумано фінал, писати не хочеться, щоб не вкрасти втіху від добре закрученої інтриги у тих, хто ще не бачив виставу. Скажемо лише одне: такий фінал міг придумати, можливо, не лише Богомазов. Але лише Дмитро Богомазов придумав і реалізував цей фінал у виставі франківців, і саме у виставі франківців такий фінал отримує чудову повноту свого смислу...
