Вистава «Три товариші» поставлена за однойменним романом одного з найвідоміших німецьких письменників ХХ століття Еріха Марії Ремарка. Головні герої його твору – молодь, яка ніяк не може адаптуватися до мирного життя після пройдених під час Першої світової війни жахіть і трагедій. Їх ще називають «втраченим поколінням», до якого належав і сам Ремарк:
Солдати, повернені батьківщині,
Хочуть знайти дорогу до нового життя.
2009 року, у час фінансової кризи та загострення відносин із Росією, на сцені Львівського театру імені Марії Заньковецької здійснив постановку «Трьох товаришів» Вадим Сікорський. Наприкінці 2016-го, після пережитої Революції Гідності, анексії Криму та тривалого розгортання бойових дій на сході нашої держави, відчув потребу в сценічному трактуванні цієї повоєнної драми режисер Юрій Одинокий. Імовірно, постановник прагне провести в цій виставі паралелі із сучасними подіями в нашій країні: засвідчити жагу до життя людини в будь-який час. А ще він неабияк переймається соціальним і психологічним адаптуванням солдатів після війни.
У рішенні Юрія Одинокого «Три товариші» на сцені Національного театру імені Івана Франка – це історія про людей, які прагнуть відданої дружби і щирого кохання, проте не можуть позбутися пост воєнного синдрому й топлять усю свою віру в майбутнє у чарці:
Вміти забутися — ось девіз сьогоднішнього дня,
А безкінечні роздуми, право ж, ні до чого!
Під час бесід герої намагаються збагнути, що таке свобода, шукають сенс життя, намагаються відкрити нові істини. Жартують, сміються, скаржаться, зітхають, мовчать, галасують… Проте в усіх цих розмовах відчувається якась світова скорбота і всеосяжна внутрішня самотність:
Героїзм потрібен у важкі часи,
Але ми живемо в епоху відчаю.
На сцені зверху підвішені величезні раритетні автомобілі, якими тоді так «горіли» й захоплювалися більшість чоловіків. На заднику подеколи транслюються чорно-білі документальні хроніки того часу. Події розгортаються в різноманітних місцях: вулиці, дороги, автомайстерня, готелі, пансіони, морське узбережжя, вокзал, театр… Саме тому сценограф Андрій Александрович-Дочевський залишає сцену порожньою – щоб у потрібні моменти могли з'явитися мобільні деталі інтер'єру для позначення конкретної місцини (ліжка, стільці, столи, барні стійки, патефони тощо). Найефектнішими вийшли фінальні сцени: задимлені проводи на залізничному вокзалі й танець головних героїв під дощем, що переходить у снігопад.
У виставі дві головні сюжетні лінії, що триватимуть приблизно упродовж одного року: міцна чоловіча дружба між трьома приятелями: Робертом Локампом (Євген Нищук), Отто Кестером (Андрій Романій) і Готфрідом Ленцом (Олександр Печериця) – та історія фатального кохання Роберта і Патріції Хольман (Анжеліка Савченко). Євген Нищук створив образ розгубленої та наївної «великої дитини», яка вимушено подорослішала. Дещо переляканої й нерішучої, улюбленою схованкою якої є пляшка алкоголю. Бажання Роберта кохати здається якимось не за віком втомленим і засмученим. Актор не вперше грає ліричного героя, проте його виконання на камерних сценах за енергетикою є набагато виразнішим і точнішим.
Легкий, жартівливий і водночас романтичний у виконанні Олександра Печериці образ приятеля-шибайголови Готфріда. І хоча всі друзяки майже однакові за віком (їм близько 30 років), Андрій Романій у ролі Отто – старший брат: розумний, упевнений, на якого завжди можна покластися. Ліричний і загадковий образ блідолицьої Пат створила Анжеліка Савченко. Героїня довго приховує від усіх свій невиліковний недуг, залишаючись повсякчас ніжною, щирою, усміхненою. Про любов до Робі свідчать її щасливі осяйні очі. Хоча вона знає про приреченість свого життя і кохання, не перестає вірити у звичайне жіноче щастя, мріє про сім'ю і дітей. «Якщо хочеться жити, це значить, що є щось, що ти любиш», – зізнається Пат.
Окрім головних, у романі Ремарка багато цікавих епізодичних персонажів. Юрію Одинокому, очевидно, вони так запали в душу, що він чи не всіх їх залишив у своїй постановці. До того ж майже всі актори неабияк відповідально й осмислено поставилися до своїх героїв: відчувалася якась неймовірна спрага до гри на сцені й цікавих ролей. Кожен актор хоч у невеличких сценах намагався передати долю свого персонажа. Серед них Олена Хохлаткіна (прибиральниця автомайстерні Матільда Штосс), Митя Рибалевський (власник бару Альфонс), Олег Стальчук (художник Фердінанд Грау), Ксенія Баша-Довженко (служниця пансіону Фріда), Василь Баша (мешканець пансіону Хассе) та інші.
Через велику кількість героїв вистава набула рис масштабного епічного полотна. Інтимна розмова-елегія про наболіле не вдалася, проте вийшла різнобарвна мозаїка про народ, що прагне змін, одначе чи не щодня робить лише «танок напоїв у горлянці». Погодьтеся, таки нагадує наше сьогодення, у якому одні воюють, а дехто повсякчас «святкує».
«Три товариші» – шоста постановка на сцені Театру імені Івана Франка Юрія Одинокого, заслуженого артиста України, лауреата дев'яти премій «Київська пектораль».
АНЖЕЛІКА САВЧЕНКО, заслужена артистка України, актриса Національного театру імені Івана Франка:
– Це моє перше знайомство з Ремарком. Наші попередні постановки у театрі за Вільямом Шекспіром і Федором Достоєвським я би порівняла з художніми полотнами, написаними олійними фарбами. А виставу «Три товариші» створювали настільки бережно й трепетно, що її намалювати можна було лише простим олівцем. Ми сплітали цю постановку, як мереживо: з любов'ю, не поспішаючи, дуже відповідально. Юра Одинокий вклав усю душу в цю виставу. Він по-особливому відчуває Ремарка, порівнюючи його долю зі своєю.
Спершу ми з режисером по-різному бачили образ Пат. У Юри як чоловіка були одні відчуття цієї героїні, у мене як жінки – інші. Але поступово ми віднайшли спільний образ. Думаю, це ще не остаточний результат, адже роль росте і видозмінюється від вистави до вистави. Патріція – чутлива й емоційна дівчина. Вона розкривається як жінка тільки поряд із Робертом. Як квітка розпускається і починає цвісти. Так само й він. Це не історія Ромео і Джульєтти. Герої – самодостатні люди, у кожного вже склалося своє життя. Їм не легко було поєднати свої долі, адже довелося подолати низку внутрішніх страхів. Пат, як дитина, мріяла про те, що кохання її вилікує. Тому покидає цей світ світло. Історія любові Патріції і Роберта загадкова й позачасова.
