У масках, з температурним скрінінгом і дотриманням дистанції – ось так обережно театр Франка почав святкування свого сторіччя серед літа. Головний режисер Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка Дмитро Богомазов не сумнівався, до такої нагоди треба ставити п'єсу свого патрона – “Украдене щастя”. Прем'єру планували на весну, але COVID-19 вніс свої корективи.
Свіжа постановка Франкового твору цього разу принципово відрізняється від колишніх – вкрапили сучасності. Актори на сцені проживають п'єсу й розпилюють по залу свою професійну магію. Затишку та сімейності додає той факт, що в залі всі дотримуються дистанції – розсадка за принципом шах дозволяє “поселити” в зал не всіх охочих – лише 20% заповнення.
Багатозадачна декорація, що рухається на 360 градусів по сцені додає динамічності та містики. Креативні та сучасні костюми, відеоряд, звукоряд, жарти створюють уявну картинку, що сюжет може бути і сучасний. Майже вся вистава зіграна в напівтемряві, що підтримує цю Франківську драматичність сюжету. Відчувається потужна режисерська рука, яка немов дзеркало з декорації, дуже трепетно віддзеркалила світло софітів у зал – так чуйно відбиває свічадними “зайчиками” самого Франка з вкрапленням бачень акторів. Так щиро й по-справжньому вміє працювати Дмитро Богомазов, який завжди питається думки акторів. Тому це вийшла така поліфонічна мелодія, де зібрався мозковий штурм усього колективу вистави та врахували в ньому самий сік режисерських задумок. Все там є: і цигарки, і мелодії бокалів, і гавкіт псів – які доповнюють цю поліфонію гри акторів та Франкового тексту. Це створює розуміння життєвої драми любовного трикутника.
Сюжет “Украденого щастя” Івана Франка на перший погляд простий. Але це лише перший погляд. Усе набагато складніше, коли до трикутника вчіплюється хтось четвертий – суспільство, яке знає, як краще. Характери трохи стерлись у своїй актуальності, адже минуло 150 років. Суспільство вже добряче виросло, і зараз важко уявити, як хтось засуджує головну героїню, Анну, яка пішла від свого чоловіка до іншого. У Франка суспільство виконує одну з головних ролей. Вони творять сюжетну лінію так, що це дуже впливає на життя героїв. Важливо не те, що думаєш, а те, що сусід скаже.
Брати головної героїні Анни (зіграла Тетяна Міхіна) мають її за наймичку після смерті батька та перешкоджають її коханню з Михайлом (зіграв Дмитро Рибалевський). Вони домовилися з війтом і відправили хлопця на війну. Натомість одружують її за нелюба Миколу (зіграв Олександр Печериця) і підкидають лист матері Михайла, що її сина вбили. За деякий час Михайло повертається зі служби живий, і про це дізнається Анна. Тепер він служить у жандармах й організовує все так, щоб Миколу, чоловіка Анни, арештували. Самі ж закручують роман, за що їх засуджують односельці. У сучасній постановці крейдою на декорації це суспільство написало Анні “курва”. Коли законного чоловіка відпускають з в'язниці, добрі люди розповідають, що його дружина зраджувала йому з жандармом. Конфліктна ситуація закінчується тим, що Микола вбиває Михайла з рушниці, Анна вкладає рушницю ще живому коханцю, інсценуючи в такий спосіб самовбивство жандарма.
Олександр Печериця, який правдиво зіграв Миколу, розповідає, що насправді спеціально не готувався до цієї ролі та мало спав останні кілька місяців, бо у них з дружиною народилась дитина.
“Мені надзвичайно цікаво працювати з Дмитром Богомазовим, він дуже уважно будує невпинний рух вистави до найменшої дрібнички, завжди шукає акторський інтерес і драйв, тому я тонально довіряю йому й прислухаюся до його побажань і порад! Та й він зі свого боку уважний до акторів та їхніх пропозицій. Ця інтерпретація Франкового Миколи, напевно, наша спільна із режисером. Спочатку я бачив і намічав трохи іншого Миколу, більш характерного, бо знав, що його порівнюватимуть з моїм Мишкіним (Мишкін Лев Миколайович із вистави “Ідіот”, – прим. авт.), а ближче до прем'єри довелося його підкорегувати. Мені було неймовірно цікаво досліджувати зміну в Миколі й далі, гадаю, цей процес не зупиниться, увесь час щось відкривається нове, що робить його ще точнішим! Хотілося зіграти людину, просту, дуже набожну й добру, а прийти до фіналу Миколою, який немає іншого виходу як піти на вбивство! Чи просто грати Миколу? Не знаю, на прем'єрі завжди складно й страшно… Можливо, відповім на це питання через двадцять вистав. Хоча, якщо це було би просто, то було б не цікаво!”, – розповідає Олександр Печериця.
Творчий склад цієї постановки – зірковий і професійний. Було видно, що актори проживають драму, грають нутром, відчувають героя та щиро в нього перевтілюються. Геть не було штучності – справжні почуття й соковиті бійки, люди, які скочувалися по декорації, голосно падали, очевидно, що робили собі синці. Актори місили емоції глядачів, як гарна ґаздиня тісто. Ця суміш відчаю, горя, несправедливості ситуації викликало бажання встати та крикнути закоханим Анні та Михайлу – беріть своє кохання і тікайте в інше місто, в іншу країну, тікайте! Але це був Франко, і він, хоч і переписував цей фатальний фінал кілька разів, але вирішив саме так. Щиру віддачу творчого складу вистави важко було не помітити – це і світло, і музика, і до дрібниць продумані костюми, які підкреслювали психотипи героїв, і режисерські задуми, і величезна декорація, яка заворожувала своєю динамічністю та функціональністю. Напівпорожній карантинний зал підняли творчий колектив на овації і вигуки “браво”, аплодували стоячи, із залу, до акторів по черзі виходили автори вистави, серед них першим вийшов режисер – Дмитро Богомазов, який відкритим рухом запросив своїх колег по цеху вклонитись глядачам й інших.
Абсолютно завершена робота величезного творчого колективу театру заслуговує на найвищі оцінки. Відчувалось, що ця вистава – це щось особливе, дань своєму патрону – Івану Франку в честь сторіччя театру. На цю роботу можна дивитися так само вічно, як на досконалий блиск діаманту в золотій оправі. Відточений кожний кутик, обдуманий і правильно заломлений кожен промінчик світла. Браво, франківці!
Ю. Капшученко. Український інтерес.
