Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв і Михайло Захаревич про 100-ліття театру Франка

Скільки вистав поставив театр за 100 років свого існування? Що можна вважати головним із того, що вдалося зробити театру імені Франка від часу свого заснування? Як театр реагує на те, що відбувається в країні? Чому у театрі аншлаги? Про все це й не тільки у розмові Радіо Свобода із генеральним директором-художнім керівником театру імені Івана Франка Михайлом Захаревичем і провідними акторами Богданом Бенюком та Анатолієм Хостікоєвим.

Михайло Захаревич, генеральний директор-художній керівник театру імені Івана Франка:

– У нас завжди заповнені зали. У нас багато глядачів різних вікових груп. А це говорить про те, що репертуар цікавий не тільки для старшого покоління, а й для молоді. А це означає, що в театру є гарна перспектива. Є, наприклад, такі люди, які ходили на всі вистави, що були на Камерній сцені, серед яких зокрема й «Лимерівна». «Земля» має своїх глядачів… Багато вистав, які збирають аншлаг: ми на 4 місяці вперед продаємо квитки! І квитків на багато вистав зовсім немає у касі, їх наперед скуповують. Це дуже добре, адже наші актори мають можливість зніматися в кіно, вони є дуже запитуваними.

У нас свого часу були культпоходи молоді в театр, особливо на «Енеїду» Котляревського. Але коли багато дітей збирається в залі, то вони поводять себе неадекватно. Чому? Тому що вони один перед одним стверджуються і це для них нормально. А от коли вони сидять поряд із дорослими батьками, з друзями, це зовсім інше сприйняття театру.

З нагоди ювілею на Камерній сцені ми будемо показувати для молоді історичний зріз вистав, які йшли з 1941 року. Ми пробували це робити: це актуально й цікаво, збирає багато дорослих глядачів.

Ми плануємо робити зустрічі з творчим складом і показувати ретроспективу до сьогоднішнього дня, включаючи вистави, які були записані 10 років тому.

На сьогодні в нас є архівні записи 50 вистав, серед них є вистави «Фараони» 1961 року, «Украдене щастя» 1941 року з Амвросієм Бучмою та Наталією Ужвій у головних ролях. ​

Ми формуємо свою аудиторію активно. Те, що в нас на сьогодні практично всі квитки реалізуються через інтернет (близько 80%), багато про що говорить.

Нема ніякого насилля над глядачами, вони самі за покликом серця йдуть дивитися наші вистави.

Ми проводимо інтернет-опитування глядачів, які приходять на наші вистави, про те, що вони хотіли би бачити на сцені, що треба покращити в роботі театру тощо.

До століття театру ми видали багато літератури, яка користується попитом: 3 книги, альбом про творчий склад, про художників театру.

– Чи знають про театр імені Франка за кордоном?

– Наш театр, починаючи з травня 1992 року, регулярно щороку виїздить за кордон. Нас запрошують на фестивалі, на гастролі.

Ми об'їхали всі країни Європи, побували в багатьох містах Америки: Нью-Йорку, Балтиморі, Чикаго... Якщо говорити про запитуваність нашого театру за кордоном, то вона на сьогодні існує. І це не те, що ми взяли гроші й самі поїхали. Ні, нас запрошують!

Якщо говорити про найближчий час, то вже в 2019 році на всесвітньому фестивалі в Китаї наш театр взяв перше місце за всіма чотирма номінаціями: «найкраща вистава», «найкраща чоловіча роль», «найкраща роль другого плану», «найкращий дебют».

А на фестивалі в Будапешті наші вистави «Коріолан» за Шекспіром та Morituri te salutanti за творами Стефаника стали переможцями. При тому, що там були колективи з Берліна, Парижа, Праги, Братислави… Зняли про нас фільм, який покажуть в Угорщині. Ми отримали запрошення на наступний рік. Тобто театр надзвичайно оцінений за кордоном.

Ми часто не пишаємося в Україні тим, що маємо. Думаємо, що десь краще. Може, не всі про театр знають, і це наша провина, бо ми не дуже любимо хвалитися. А може й варто було це робити.

Зараз ми реалізовуємо квитки в інтернеті й бачимо там навіть іноземних покупців. Ми плануємо провести – і це теж показник! – міжнародний фестиваль у червні, на який приїдуть десять європейських колективів.

Жоден театр не те що не відмовився, а навпаки – коли почули, що тут буде фестиваль, то надійшло стільки пропозицій, що ми не змогли всі задовольнити через фінансові причини.

– Раніше були такі гучні імена, як Сергій Данченко, Богдан Ступка… Ким і чим може театр похвалитися сьогодні?

– Я думаю, що в нас є багатий творчий потенціал художників, режисерів, акторів на рівні найкращих європейських зразків. До нас приходить багато молоді, і вони не просто стоять у масовці, а грають дуже серйозні ролі на сцені з великим успіхом.

Восени цього року ми будемо, як і раніше, проводити конкурс для молодих акторів. У нас іде поповнення трупи: до нас приходять по 100 людей, і в нас є можливість відібрати кращих.

Ми сьогодні можемо пишатися тим, що в нас є послідовність у вихованні творчих кадрів. Дмитро Богомазов, головний режисер, який прийшов до нас 2 роки тому – молодий, а вже надзвичайно відомий. Він вже зробив такі вистави, які можна спокійно показувати на будь-якому європейському фестивалі.

У нас дуже збалансована трупа: актори, які працювали ще з Гнатом Юрою, – Галина Яблонська, Станіслав Станкевич – актори середнього віку і молодь, яка прийшла рік чи два тому. Усі вони є талановитими людьми, вони активно задіяні у виставах, і кожним із них можна пишатися.

– Скільки вистав поставив театр за 100 років із початку свого існування?

– 568 вистав! І понад 600 акторів працювало над ними. Спершу їх було всього 18, які й створили 1920 року театр у Вінниці. Театр взяв європейський напрямок розвитку з перших днів свого життя. Однією з перших постановок було «Весілля Фігаро» за п'єсою Бомарше.

Провідними діячами на цьому напрямку були Лесь Курбас, який навчався театрального мистецтва за кордоном, і Гнат Юра, який також включав у репертуар сучасні п'єси, авангардних режисерів, таких як Борис Глаголін. Багато було сучасних художників – Петрицький, Меляр… Шпінель, який потім працював із Олександром Довженком та Сергієм Ейзенштейном. Він у нас оформив 14 вистав, першим вніс об'єм в елементи оформлення.

– Театральне мистецтво – вагомий фактор формування іміджу держави у світі. 100-річчя столичного театру – є своєрідним елементом національного захисту, бо вказує на глибоке культурне коріння. Яке значення має театр як вид мистецтва і, зокрема, театр Франка для України, яка вже шостий рік живе у стані війни?

– Театр репрезентував нашу свободу, наші досягнення з перших років незалежності України. Ми першими з театрів почали їздити за кордон, ще наприкінці 1980-х років. Пам'ятаю, перша поїздка була у Відень, потім у Мюнхен. Нам тоді ще казали: «Та яка Україна, це російський театр!» Навіть перекладачів вони взяли російських, які потім не знали, що робити, коли ми показували свої вистави. І особливо коли була згодом пресконференція.

Театр багато чого робить для тих земляків, які віддають свої життя на Сході, ми їздимо туди з виставами – і поїдемо цього року: в Запоріжжя, Маріуполь, Сєвєродонецьк.

Наші актори навіть їздять в окопи з гітарою.

Наприкінці минулого року, в грудні, була прем'єра вистави «Стіна», яку поставив швейцарський режисер. І вона дуже гарно перегукується з трагічними подіями на Донбасі.

Були всілякі часи: сто років театр боровся за мову, боровся за націю. Ми багато чого робимо й хочемо робити більше, в нас є бажання жити повноцінним життям і працювати для України.

Богдан Бенюк, народний артист України, актор театру імені Івана Франка:

– Театр, мені здається, переживає зараз свій своєрідний ренесанс. І це, навіть незважаючи на те, що прийшла нова політична команда, яка висловлює, на мій погляд, суперечливі погляди на розвиток культури в Україні.

А театр, як і за радянських часів, продовжує існувати за своїми внутрішніми законами – працює над збереженням українського театру та виховання власної театральної школи. А це колосальна річ!

Людям перш за все спадають на думку загальновизнані школи Росії, Великої Британії, Америки... Але коли ми виїжджаємо на якісь фестивалі, то повертаємося звідти з перемогою. А це означає, що наша школа має свій почерк.

Театр – це своєрідний згусток енергії, яка потрібна людському тілу, яка має велике значення для творчості людини. У повсякденному житті людина має свої проблеми, а коли приходить у театр, то починає фантазувати разом з артистами, які є на сцені. І це збуджує творчість.

Засоби масової інформації не згадують про позитивні речі, які є в Україні, а здебільшого розповідають про негатив. І таке враження, що в Україні більше нічого не відбувається, окрім поганого.

Однак, навколо є багато тих речей, які можуть розслабити душу і розслабити людський погляд, що є дуже важливим. Навала негативної інформації без сумніву негативно впливає на психіку людей.

Театр – це ренесанс для душі, тому що людині потрібно відпочити, треба скинути ту напругу, яка в неї є.

Наші вистави мають виховну роль, виконують функцію веселощів, розслаблення, яке, між тим, включає у себе філософський аспект.

У той час, коли йде війна, театр відгукується на такі болючі точки. І виявляється, що навіть світова драматургія, автори таких п'єс, як «Всі мої сини» Міллера, «Коріолан» або «Річард ІІІ» Шекспіра, говорять ніби про те, що відбувається в країні сьогодні. І ми розуміємо, що коло, по якому йде людство, обертається, що нині ми проходимо ті самі речі в Україні.
– Що ви відчуваєте, коли зал сміється разом з вами і важко мовчить у найдраматичніші моменти? Що для вас означає те, що люди співпереживають вашим героям?

– Звичайно, кожен артист є громадянином в першу чергу. Тому, хочеш ти цього чи не хочеш, ця енергетика йде від тебе через оркестрову яму до залу. Найвища ціль, до якої ми прагнемо, – коли ти відчуваєш дихання і співпереживання. Бо що таке артист і для чого він потрібен? Яку магічну роль він виконує в житті?

Це ремесло направлене на психологічне розвантаження людей, бо забавка, вертеп, творення – це фантазія. Коли людина фантазує, перебуває у своїх мріях, то в неї настає внутрішній спокій.

Наша нація дуже постраждала в минулому столітті – ніби по нас танком проїжджали! Скільки талановитих людей було вибито..., а ренесанс ніяк не настає. У нас є проблема з сатисфакцією відродження нації.

Ми зараз маємо таке керівництво, яке весь час «ні туди, ні сюди», не знає куди пристати. Але український народ своїх очільників виховує, як не парадоксально. Подивіться на всіх президентів, які в нас були: вони спочатку проходили виховну роботу, а потім ставали на рейки українства, але було вже пізно. Ті люди, які зараз хочуть побудувати план руху корабля України, також у метанні. У них немає ще своєї позиції. Театр (і не тільки Франка) має її виховувати.

Мабуть, нас учергове ніхто не привітає, мабуть міністр культури не зверне уваги на те, що театру Франка виповнилося 100 років.

Та засоби масової інформації говорять про нас, і це вже дуже добре.

100-річчя академії нашої художньої – взагалі нікого не було! Просто надіслали листа якогось, але це було ще за Порошенка.

Але академія – це ж наша «золота скарбниця» у цілому світі... Тому потрібно тим, хто займається культурою, незважаючи ні на що робити свою справу.

Анатолій Хостікоєв, народний артист України, актор театру імені Івана Франка:

– Ми ж не просто граємо вистави. Нещасливцев, мій персонаж у виставі «Ліс» (за однойменною п'єсою Островського), говорить такі слова: «Сміятись з почуттів, із теплих сліз артиста! Е ні, такої ганьби я не стерплю!» Розумієте, актор – лагідне створіння: він виходить на сцену, говорить слова інших людей, але людську гідність не можна паплюжити! Актори так само мають право висловлювати свою точку зору, свою думку, і ми це будемо робити.

Театр не існує сам по собі, він віддзеркалює те, що відбувається в суспільстві. Зі 100 років існування театру я пропрацював там 40 років і бачив багатьох міністрів, їхніх заступників, але ж сила насправді черпається з витоків театру – і від глядачів, які приходять на вистави.

Вони ж купують квитки за свої гроші, ніхто їх в шию не жене…

Кін IV – персонаж Горіна, якого я граю, – говорить: «Не вони мені наказували бути актором і не вони мені мають право забороняти». Тому що мій найголовніший глядач – там, на небесах. Господь Бог. Він дивиться на мене, і я буду співати, я буду грати, я буду блазнювати, тому що я – актор! Як я можу грати якогось персонажа, а в житті бути зовсім іншим?

– Політика впливає на театр?

– Мушу сказати, що є загроза того, що театр просто знищать, зітруть з лиця землі, як і багато інших репертуарних театрів.

Свого часу в 2004 році мене звільняли з театру за мою позицію. Коли була влада Януковича, мені казали: або закриєш рота, або нацькуємо на тебе «янучарів». І це казали абсолютно тверезі люди в обличчя. Мене залякували весь час ті люди, яким не потрібен був театр. А тепер не залякують мене особисто, а загрожують самому поняттю «український театр». І це говорять ті люди, які ще нічого не зробили на своїх міністерських посадах для театру.

Ви знаєте, скільки театрів відкрилося за останній час в Україні, принаймні в Києві? Один лише театр на Подолі.

Ніхто не знає, що буде з нашим театром після 100-річного ювілею. Нам хочуть перекрити фінансування. А без нього державний театр не зможе існувати, він розвалиться.

І це ті люди, які отримують 400-500 тисяч гривень зарплати на місяць!

Вони навіть не знають, з якого боку зайти в театр, вони не знають, де службовий вхід, а де парадний. Вони не знають жодної вистави Національного театру імені Франка! І це стосується багатьох інших театрів.

Чому вони не прийшли в театр? Чому не поговорили з акторами? Послухали б нашу думку. Чому вони вирішили, що з нашим театром потрібно вести таку боротьбу?

Звичайно, в цей день ми граємо вистави, у нас повні зали, наш театр за всіма показниками – флагманський, але його хочуть просто знищити.

Їм не потрібні актори, їм потрібне просто приміщення в центрі Києва – величезне, приголомшливе.

Зараз будуть організовані конкурси, укладатимуться контракти, але ми їх не боїмося.

Контракти – це для невігласів: насправді це є рейдерське захоплення приміщення.

– Який, на Вашу думку, підсумок перших 100 років роботи театру?

Михайло Захаревич: 100 років народної любові. Спробуємо зробити, щоб було і 200 років… щоб театр жив нормально, щоб він був улюбленим для глядачів.

Щоб нам вдалося із творчими працівниками зробити те, чого ще не робив жоден театр – у позитивному розумінні цього слова.

Богдан Бенюк: Найважливіше, що театр Франка весь час боровся за збереження і панування української мови.

Там працюють різні люди. Звичайно, є й ті, які розмовляють російською в сім'ї. Але завжди приходила режисура, яка вміла їх об'єднати, і вони всі ставали на один український берег, яким і пливе театр по сьогодні. І найбільша цінність – це те, що повинна звучати мова.

Я це кажу, тому що працюю в театральному університеті і готую молодих артистів. На якому тлі вони виховуються, якою драматургією вони користуються, які вони сповідують принципи – усе це має дуже велике значення для майбутнього українського театру. Якщо ми далі матимемо сценічну українську мову, пропагуватимемо, окрім світової, українську драматургію, тоді виростатимуть ті артисти, які розумітимуть театр і захищатимуть його.

Бо якщо не буде української мови й культури, то не буде й театру імені Івана Франка. Буде мати хіба що цю назву, але не буде українським по духу.

Анатолій Хостікоєв: Це велике свято для всіх, хто працює в театрі. Для глядачів, які ходять на наші вистави, які аплодують, які разом з нами переживають за театр Франка, радіють...

Він має свою величезну сторічну історію, але в першу чергу я хотів би привітати своїх колег – тих людей, які зараз творять історію театру імені Франка: увесь творчий колектив, усі технічні цехи, всіх людей, які відкривають театр, зустрічають глядачів, і аж до вищого театрального керівництва. Тому що кожен із нас робить свою справу, у нас дуже збалансована трупа, ми маємо чим пишатися і маємо чим звітувати за перші 100 років.

Коли ми святкуватимемо ювілей, нам будуть казати «які ви молодці», «які ви гарні», «які ви прекрасні», але знову ж таки треба вертатися до витоків, розуміти, з чого починався театр імені Франка, які імена та прізвища створювали його. Треба звідти черпати сили. Якщо ми проґавимо цю історію, якщо ми дамо себе розігнати, то зганьбимо тих велетнів, які створювали театр.

– Свого часу Воланд – персонаж, якого ви граєте у виставі «Майстер і Маргарита», – побував у Москві та склав своє враження про суспільство: «Люди як люди. Люблять гроші, але ж це завжди було... Ну, легковажні... ну, що ж... і милосердя інколи достукується в їхні серця... звичайні люди... загалом нагадують колишніх... квартирне питання лише зіпсувало їх...»

Що б він сказав у Києві про сьогодення?

Хостікоєв: Він прийшов би і сказав: «Кожному воздасться по вірі його».

Радіо Свобода. Євген Лузан