Актриса Тетяна Міхіна ділиться враженнями від роботи над виставою «Украдене щастя».
Двадцять років тому до трупи столичного Театру імені Франка була зарахована молода актриса Тетяна Міхіна. Нині заслужена артистка України має солідне портфоліо з цікавих ролей у різних за жанром виставах – мюзикл, комедія, драма, – по-філософська ставиться того, що не всі її франківські сезони були активними і плідними («…деякі роки навчили мене чекати, – зізнається актриса, – але чекати активно, не ремствуючи і не ображаючись…») і готується до прем'єри вистави «Украдене щастя» у постановці Дмитра Богомазова, фінальні репетиції якої тривають зараз у Театрі імені Франка. До слова, чимало акторів вірять у знаки, творчу містику, професійні прикмети. Шлях Тетяни Міхіної до героїні п'єси Івана Франка переконує, що у цьому щось таки є.
- «Украдене щастя» – перша постановка, яку я побачила в нашому театрі, приїхавши сюди ще акторкою-початківцем, – розповідає Тетяна. – Це були останні покази легендарного спектаклю Сергія Данченка за участю Богдана Ступки, Володимира Нечепоренка, Ірини Дорошенко. Тобто, «Украдене щастя» стала першою виставою, яку я, як людина, що мала працювати на цій сцені, переглянула. Звісно, бачила також фільм з Гладійом, Ступкою, Савиченко, а ще – телевізійну версію цієї п'єси Івана Франка за участю Наталя Долі, Олексія Богдановича й Анатолія Пашиніна. Спеціально щось, починаючи працювати над роллю Анни, не переглядала.
- Це принципово, чи просто не встигли, адже чималий проміжок репетиційного періоду вашої вистави припав на карантин?
- Насправді, коли я починаю нову роботу, то не хочу засмічувати власне сприйняття матеріалу. Прагну, щоб у процесі репетицій виникало щось моє, на яке би не вплинуло щось побачене раніше. Якісь реакції чи певне розуміння свого персонажу я можу вихоплювати з подібних фільмів, книг… От зараз історія Миколи, Михайла та Анни, як на мене, це реально шекспірівська ситуація.
- Чи не було Анни серед ваших акторських мрій?
- Ні… До останнього я навіть і не припускала, що отримаю такий подарунок долі.
- А коли дізналися про призначення у цю постановку, мабуть, того ж вечора взялися перечитувати п'єсу?
- Насправді я її завжди досить добре знала. У мене, до речі, був цікавий випадок. Знімалася з Олексієм Тритенко в одному кінопроєкті і якось він мені говорить, що вивчає роль Михайла із «Украденого щастя», тож чи не могла би йому допомогти, почитати за Анну сцену їхньої першої зустрічі. От такий був у мене наче дзвіночок, голос долі. І вже за тиждень мене призначили на роль Анни.
- Тетяно, виш список ролей у виставах за українською класикою досить розлогий – «Лимерівна», «Morituri te salutant», «Перехресні стежки», «Наталка Полтавка»… В особистому акторському доробку саме цих героїнь якось відрізняєте – ментально, емоційно, за темпераментом?…
- Можливо, я неправильна актриса, але саме українську жінку я ніколи не грала. Мені цікавіше досліджувати і втілювати на сцені образи, які були би поза часом, поза географічною чи ще якоюсь приналежністю. Коли дивилася нашу «Лісову пісню» (вистава Verba Сергія Маслобойщикова – Авт.), то була просто вражена костюмами, вони неймовірні, на кшталт брейгелівських персонажів. І таке розширення теми мені завжди імпонувало. «Украдене щастя» – це ж не лише українська історія, зараз вона у мене певним чином асоціюється навіть із Скандинавією. Щодо українських жінок…
- Є певні риси характеру, є спільна історія…
- Так, але якщо людина страждає, то вона страждає і в Україні, і в Африці, і в Ісландії однаково. Бо ми всі люди. Для мене важливіше побачити свого персонажа як картину: коли ти розумієш, як він рухається, яки у нього голос, манера відповідати… І миттєво ти ж цього не можеш зафіксувати, це пошук, який триває від репетиції до репетиції. Мені найважче і найцікавіше впіймати те, як мова виражає характер моєї героїні. Репетиції вистави тривають уже пів року. І лише нещодавно ми знайшли саме ту стежину, яка, вірю, приведе нас до якнайкращого результату.
Людмила Олтаржевська. ТКК
