Анатолій Гнатюк за своє майже тридцятирічне творче життя побував у багатьох екстремальних ситуаціях. Одна з них трапилася кілька днів тому, коли актор приїхав до Львова з гастрольною виставою «Історії кохання для дорослих» і мало не з поїзда потрапив у крісло стоматолога, бо ще у потязі в актора розболівся зуб. Саме з цієї прикрої теми й почалося наше інтерв'ю у гримерній театру ім. Марії Заньковецької, на сцені якого й показували «Історії кохання…».
- Дякую львівським лікарям, які підлікували мій зуб. Сподіваюся, виставу гратиму, забувши про зубний біль, - завершив невеселу тему Анатолій Гнатюк.
- Ви зіграли кілька прем'єрних вистав, і не лише у рідному театрі ім. Івана Франка. Одна з них — роль Міністра у виставі театру «Браво» за п'єсою вашого сина Богдана, який із прозаїка тепер став драматургом. Богдан радився з вами в процесі роботи над п'єсою?
- Показав, уже коли написав. Я йому нічого не радив. Першу п'єсу — «Міністерство майбутнього» Богдан написав у 2014 році, коли почалася війна. Ми з ним були на Майдані під час Революції гідності. Напевно, під впливом цих трагічних подій син і вирішив написатии п'єсу. Показав її художньому керівникові київського театру «Браво» Любові Титаренко, і вона взялася за постановку.
- Але у процесі роботи над нею назва змінилася…
- Вистава називається «Душа в заснеженной фате». У травні минулого року відбулася прем'єра, і мені пощастило зіграти у цій виставі роль Міністра. Зазвичай батьки дітей «підтягують», а тут навпаки: син — батька.
- Він свідомо цю роль на вас писав?
- Так співпало. Мене запросила на цю роль режисер вистави Любов Титаренко. Як жартує Любов: «У нас вистава у 3D». У виставі багато пластики, цікаве сценічне вирішення. А нещодавно ми їздили на гастролі у Черкаську область, в місто Золотоноша. Був переповнений зал, глядачі дуже добре сприймають цю виставу, бо у ній йдеться про роботу сучасних мас-медіа, про молодого чоловіка, який шукає себе, страждає, але, попри це, у виставі багато гумору, вона вирішена у жанрі трагіфарсу. Піднесений тим, що його перша п'єса має успіх, Богдан написав уже другу — «Кафе Республіка», яку теж береться ставити Любов Титаренко у театрі «Браво». Тут уже син спеціально писав з «прицілом» на мене. Я гратиму тут одну з ролей, але не головну.
- Ви згадали про Майдан. Знаю, що ви були там у ніч з 18 на 19 лютого, як і ваш колега по театру, колишній заньківчанин Тарас Жирко…
- Так, Тарас у ту ніч зі сцени читав молитви. Було дуже страшно. Кожен, хто там був, відчував себе під прицілом. Тоді почав горіти Будинок профспілок, скрізь вогонь, дим, «Беркут»… Таке випробування прийшло на нашу землю, - справжня біда.
- Ви ведете велику волонтерську діяльність, виступаючи перед пораненими солдатами у госпіталях…
- Так. А у нашому театрі ім. Івана Франка двері завжди відчинені для воїнів АТО, вони безкоштовно можуть дивитися наші вистави. Час від часу ми граємо безкоштовні вистави для дітей біженців. Концертна бригада нашого театру об'їздила всі військові госпіталі, які, на жаль, переповнені. Були у госпіталі в Дніпропетровську, а восени наша концертна бригада театру ім. Івана Франка побувала в Артемівську, Краматорську і Слов'янську. Глядачами, крім солдатів з передової, були і місцеві жителі, діти. Крім того, багато з нас веде волонтерську діяльність — дістаємо, купуємо теплі речі, відправляємо на передову…
- Знаю, що ви ведете активну боротьбу проти гастролей російських акторів в Україні…
- Чому не знімається українське кіно, а російське «штампується» часто в Україні з українськими акторами, яким платять набагато менше, ніж російським, і беруть їх на другорядні ролі? Те саме відбувалося і з російськими антрепризними виставами. Я не кажу про театр «Современник», чи Театр Михайла Єфремова, які привозять якісний продукт. Але в більшості випадків «склепають» так-сяк виставу з великою неповагою до українського глядача, приїжджають в українські міста, грають «халтуру» і знімають» великі гроші. Останні півтора року їх не було — боялися «бандерівців». І за цей період розвернулася наша антрепризна діяльність — з різних театрів збираються актори (як правило, це медійні обличчя), ставлять вистави і їздять з гастролями по Україні. Ми зараз готуємо звернення до міністра культури В'ячеслава Кириленка: чому в той час, коли в Україні іде війна (усі розуміють, що це не АТО, а справжнісінька війна), коли є закон про гастрольну діяльність, з боку Росії ведеться гастрольний бізнес на території України. Приїжджають актори, які дозволяють собі зневажливі вислови на адресу України, нашого народу, воїнів АТО, які підтримують анексію Криму, усміхаються до нас з афіш і перестали боятися «бандерівців»… Ми занадто толерантні, а ворог наш далеко не толерантний — він підступний і нахабний, і триває так упродовж багатьох віків. Вони вкрали нашу віру, історію, переписали її «під себе», і далі продовжують цю політику. Але наше діло праве, ми ні на кого не нападали, завжди тільки боронили свою землю від загарбників.
- Повернімося до творчості, зокрема до вистави, яку ви привезли до Львова, - «Історії кохання для дорослих» Дуже інтригуюча назва…
- Вистава «Історії кохання для дорослих» - це стиль кабарету, який дуже популярний у світі. Режисер В'ячеслав Жила, який уже багато років працює в Тернополі, дуже делікатно й толерантно підійшов до такої відвертої теми, як проблеми в інтимному житті. Чоловіки й жінки розмовляють про те, про що далеко не кожен відважиться говорити, хоча і часто думає «про це». У формі гумору, натяків ми говоримо зі сцени про серйозні теми. Ми сподіваємося, що чоловік і дружина, які прийдуть на нашу виставу, почнуть уважніше ставитися одне до одного, а може, і діти народяться після перегляду нашої вистави… (Сміється. — Авт.).
- У Київському театрі ім. Івана Франка працюєте від початку своєї акторської діяльності і зіграли більшість ролей, про які мріяли: Санчо Панса, Шельменко, Голохвастов, Остап Бендер…
- Працюючи у такому театрі, де дуже багато талановитих акторів на квадратний метр, я щасливий, що мені довірили такі ролі, як Іван Барильченко у «Суєті», барон Тузенбах у «Трьох сестрах», Голохвастов у виставі «За двома зайцями»… У червні минулого року здійснилася ще одна моя мрія — відбулася прем'єра вистави «Великі комбінатори» за романом «12 стільців», де я зіграв Остапа Бендера. Вистава дуже феєрична, багато пластики, танців, пісень. Упродовж вистави я граю на трьох музичних інструментах: в одному епізоді - на гітарі і танцюю рок-н-рол, в другому епізоді граю на баяні і співаю пісню для Кіси Вороб'янінова, а у фіналі - на роялі для Еллочки Людоїдки.
- У 1996 році ваш старший брат Микола Гнатюк «витягнув» вас на сцену і ви заспівали дуетом знамениту «Ой, смереко». Знаю, що у вас із братом домовленість — не говорити журналістам один про одного…
- Все у нього гаразд в особистому житті, але не нормально те, що відбувається в країні, і концертів у наших співаків дуже мало. Останнім часом Микола часто перебував за кордоном, у Німеччині, де живе і працює його син, давав концерти в Україні і Білорусії, але ніколи з часу війни не виступав у Росії — це принципово.
- Окрім того, що граєте у театрі, ви — ведучий Національної лотереї «Лото-Забава». Самі квиточки купуєте? Щось вигравали?
- Купую час від часу, під настрій. Найбільший мій виграш — 237 гривень. 13 років, щонеділі, година в прямому ефірі… Якщо 30% тексту ми вчимо напам'ять, то решта — імпровізації. «Лото-Забава» щомісяця перераховує 5-6 мільйонів гривень на потреби АТО.
- А що це за випадок, коли лотерейний білет, підписаний вами, виграв велику суму грошей…
- Якось я стригся у перукарні, розмовляли про життя з адміністратором. Вона раптом запитала, чи у мене легка рука. «Головне, щоб голова була легка», - кажу їй. Вона дала мені лотерейний білет. Я поставив свій підпис на зворотному боці. За кілька днів та пані мені телефонує і каже: «Я уже і плакала, і сміялася… Я виграла 200 тисяч гривень!».
- Кажуть, що часто виграші отримують люди, яким особливо потрібні гроші…
- Іноді розповідають неймовірні історії. Чоловікові потрібна була операція, родина не мала грошей, і жінка зірвала джек-пот. Хтось на виграні гроші купив квартиру, хтось заплатив за навчання…
- Цікава історія і з вашим одруженням. Кажуть, ви чотири рази подавали заяву до рагсу…
- Ми з дружиною вчилися разом в інституті, але на паралельних курсах, — вона вчилася на театрального критика, а я — на актора. Зустрічатися почали ще на другому курсі, і все у нас було серйозно, планували одружитися, хоча мої батьки радили спочатку відслужити в армії, а потім одружуватися. Але ми з Оленою все одно віднесли заяву до рагсу і… посварилися через якусь дрібницю. Потім знову… Я пішов в армію, а коли повернувся, подали заяву четвертий раз. Пригадую, того дня у мене зуб розболівся, але заяву ми таки віднесли і нарешті одружилися. Срібне весілля відсвяткували кілька років тому. Разом уже 28 років.
- Ваша дружина — ваш надійний тил?
- Зараз вона уже не працює, я сказав, щоб сиділа вдома, там теж багато роботи. Хоча її мрії стосовно професії театрального критика не здійснилися, але вона радіє нашим із сином успіхам. Ми хочемо лише одного — спокою у родині, щоб був здоровим і щасливим наш син, і миру в Україні. З віком ти розумієш, що це — найважливіше, а все решта — суєта…
Л. Пуляєва. Високий замок. 2016
