Анатолій Гнатюк: «Найменше, але найважливіше, що актор може зробити для країни — говорити зі сцени її мовою»

Народний артист України, відомий актор театру й кіно, співак і незмінний ведучий «Лото-Забави», завжди щирий і веселий, Анатолій Гнатюк за понад 30 років акторської кар'єри зіграв чи не з десяток «військових» ролей: від простого солдата — Шельменка-денщика — до генерала армії. Тож не дивно, що з перших днів війни на Сході він, а потім і його солдат Шельменко, опинилися на передовій.

За роки війни разом із концертною групою й акторами рідного Національного драматичного театру імені Івана Франка Анатолій Гнатюк об'їздив чи не всі військові госпіталі, виступаючи перед бійцями практично на «нулі» за кілька кілометрів від позицій ворога. Грав і нині грає у десятках благодійних вистав, аби зібрати кошти на потреби армії, всією родиною готує смаколики, купує та передає на Донбас необхідні речі та продукти для бійців і запрошує їх до себе на вистави.

Нещодавно Анатолій Гнатюк повернувся з Полтави, де зіграв у 271-й виставі про солдата Шельменка, й одразу з гастролей завітав на гостину до АрміяInform.

Про громадянську позицію, відповідальність акторів, гастролі, поїздки на Донбас і про те, як подивитися на винахідливого та незламного українського солдата, який завжди вибирається з найскладніших ситуацій, Шельменка-денщика, бійці приходили просто з передової, з народним артистом говоримо у рамках #МарафонуДоблесті в ексклюзивному інтерв'ю для АрміяInform.

Коли 20 років тому вирішили поставити спектакль про Шельменка, навіть подумати не могли, що він знову опиниться на передовій

— Пане Анатолію, образ військовослужбовця на сцені ви втілили вже майже 300 разів. Проте п'ять років тому вашому солдатові Шельменку і справді довелося побувати на війні. Розкажіть як це було?

— Вистава «Шельменко-денщик» постійно їздила на передову під час Другої світової війни. Актори нашого театру тоді таким чином підтримували воїнів. Чому найчастіше ставили саме «Шельменка-денщика» — зрозуміло. Кожен солдат, дивлячись на кмітливого і вдатливого Шельменка, вірив, що і він так само, як і той, зможе завжди вибратися з будь-якої ситуації й повернутися додому живим-неушкодженим.

Але, відверто кажучи, коли у нашому театрі 20 років тому вирішили поставити цей спектакль з новим складом акторів, у який увійшов і я, ми навіть подумати не могли, що наш «Шельменко-денщик» знову опиниться на передовій. Але так сталося, що цей персонаж укотре мусить піднімати бойовий дух бійцям.

— Знаю, що до вас на виставу хлопців привозили просто з передової. Мабуть, нелегко грати веселого й вигадливого персонажа перед серйозними бійцями?

— Ви праві. Ми давали виставу просто за кілька кілометрів від лінії зіткнення. Сватове, Кремінна... Виступи там просто неможливо забути. Як нині бачу перед собою очі солдатів, їхні насторожені та напружені погляди... Але ви не уявляєте, яке це щастя, бачити, як під час спектаклю ці погляди тануть, у них з'являється усміх, тиша в залі замінюється на веселий гамір і захоплені оплески. Кожен наш виступ переростав там у справжнє свято. Тож коли вистава закінчувалася, ніхто не хотів розходитися. Хлопці нам аплодували стоячи. Ми з ними фотографувалися, розмовляли прямо на сцені, жартували, розповідали історії, анекдоти. Було дуже приємно, коли місцеві дітки, знаючи, що на концерті будуть бійці, після вистави вийшли на сцену і розгорнули намальований власноруч плакат: «Дякуємо, наші воїни, що захищаєте нас!». Емоції у цей момент непередавані!

Гумор — суто українська «зброя»

— Пригадую сцену, де ваш персонаж солдат Шельменко пошив у дурні сільського пана Шпака, який, прагнучи насолити сусідові за давню суперечку, погодився благословити на шлюб із незаможним капітаном (Шельменковим командиром) його доньку, а як виявилося, видав за нього свою...

— Так, тут першу скрипку дійсно грає непереможний український гумор (сміється), який допомагає і нашим воїнам у найважчих ситуаціях.

Згадаймо перші дні, коли ворог напав на Україну, і крім агресії військової, заповзявся вести війну інформаційну: поширював різні антиукраїнські фейки, чіпляв на наших захисників ярлики, називав їх «укропами», «фашистами» і таке інше. Що тоді відбулося? Наші воїни відразу ж дали достойну відсіч російським найманцям саме завдяки незламності та гумору: малюнки кропу на шевронах, жарти на кшталт «Росія нам не брат, а дурнуватий сусід»... Переконаний: саме гумор, який завжди присутній на передовій, допомагає хлопцям триматися і надає наснаги до боротьби.

— Але вашому Шельменку потрапити на Донбас удалося не відразу. Чому? Можливо, не всі актори погоджувалися їхати у небезпечний регіон?

— Розповім одну історію. Коли ми збиралися вирушати з виставою на передову, у складі нашої трупи була 88-річна актриса — народна артистка України Галина Яблонська. Я, як той, хто вже бував у районі проведення бойових дій, перед самою поїздкою вирішив із нею дипломатично поговорити. Сказати, що, мовляв, дорога далека, небезпечна, може б ви не поїхали. Ви не уявляєте, як вона обурилася: «Ти що, хочеш мене образити? Якщо в мене є така змога відвідати наших захисників, то я мушу нею скористатися!» І вона не просто поїхала, а була однією з найактивніших там. Насправді, легко на словах говорити, а наважитися і таки поїхати туди — це зовсім інше. І ми неймовірно пишаємося, що нам удалося домогтися дозволу від Міністерства культури та завезти нашого Шельменка на передову.

Після вистави, коли поверталися додому, така якась внутрішня радість, вогник горів у серці кожного, що ми, актори, також зробили щось для нашої перемоги.

— Усе-таки, коли дочекалися дозволу Мінкульту вирушити на Донбас?

— Уперше вдалося поїхати разом із концертною бригадою театру восени 2015 року. Відвідали Артемівськ (нині — Бахмут. — Ред.), Краматорськ, Слов'янськ. Коли в Артемівську нас посели в гуртожиток, я помітив що вікна, як у фільмах про Другу світову, бачені в дитинстві, заклеєні хрест на хрест клейкою стрічкою, щоб у разі вибухів шибки не вилітали. Тоді вперше стало моторошно, прийшло справжнє розуміння того, що війна дихає нам просто в обличчя... Але ми зібралися і дали концерти. Виставу ж привезли на Донбас через рік.

Роки йдуть, а час для комедій ніяк не закінчиться...

— Я знаю, що ви об'їздили з концертами й виставами чи не усі військові госпіталі, а ваша дружина власноруч готує для хлопців різні смаколики і мед з калиною...

— Завжди намагаюся робити все, що мені під силу, аби хоч якось допомоги українській армії. І переконаний: зараз кожен на своєму місці повинен працювати на вільну, незалежну Україну.

Постійно співпрацюю з волонтерами, які їздять на Схід. Ми переказуємо кошти на соціальні потреби наших воїнів, на їхнє лікування, закуповуємо все необхідне — від солдатських теплих штанів, продуктів до цигарок. Багато чого моя дружина готує власноруч, бо переживає за кожного бійця, як за рідного.

Крім цього, ми з колегами у складі трупи концертної бригади театру, до якої входять чудові актори: Тетяна Олексенко, Олексій Паламаренко, Ольга Цимбаліст, Агнеса Бойко, дали багато благодійних концертів. Радує те, що наш тисячний зал завжди заповнений ущерть, тому вдається збирати чималі суми. Також у нашому театрі щомісяця є певні дні, коли всі збори з вистав перераховуємо на військові потреби нашої армії.

Від початку війни ми організовуємо концерти і ставимо вистави у військових частинах, госпіталях. Іноді я їжджу туди сам зі своїм музикантом, бо неймовірно хочеться розрадити хлопців, особливо поранених. Якось приїхав у шпиталь до прикордонників. Повна зала глядачів, але їхні очі дивилися, немов у безодню. Годину намагався їх розрадити, а коли заспівав «Смереку», всі підспівували. І на Новий рік завжди намагаюся навідати поранених, які не змогли поїхати додому на свята. Ми хлопцям до землі вклоняємося й дякуємо за те, що боронять рідну землю.

— Ви на сцені вже понад 30 років. Мабуть, немає ролі, яку б не зіграли — від Голохвастова і Шельменка до Остапа Бендера. А кожен ваш пісенний виступ — справжній вибух позитивної енергії та драйву. А який репертуар підбираєте, готуючи виступ перед військовими?

— Колись видатний український режисер Сергій Данченко, який у 2000 році поставив виставу «За двома зайцями», де я зіграв Голохвастова, в інтерв'ю сказав дуже цікаву фразу: «Зараз час для комедій», маючи на увазі, що через важке життя людям потрібна відрада. Прийшовши в театр, кожен має цю відраду знайти. Нині у країні війна, і коли люди приходять у театр на комедії, аби сміючись відпочити від важкого сьогодення, для нас це є великою радістю. Бачте, роки йдуть, а час для комедій ніяк не закінчиться.

Тож коли ми готували репертуар для бійців, які лікуються у госпіталі й на передову, відразу домовилися: жодних сумних пісень, віршів не братимемо. Гадаю, суму і стресу їм вистачає і без того, як і патріотизму. Тому наша програма укладена з пісень і гумору, щоб розважити хлопців, підняти їм настрій. Лише одне змушує хлопців засумувати — пісня про маму. Бо кожен згадує найближчих людей і вкотре переконується, що не даремно тут стоїть. Ясна річ, не обходиться й без «Смереки». Її виконую не раз на біс і разом із солдатами (сміється).

— На ваших виставах завжди є імпровізація. Чи є місце їй на Донбасі, з огляду на публіку, яка там зібралася?

— Так. Імпровізації починалися ще з прем'єр. Наприклад, коли вперше ставили нашого «Шельменка-денщика», і мала бути сцена, де до нього виходить кохана Мотря. Подивився в залу. Бачу, в першому ряду сидить жіночка з букетом квітів. Я до неї звертаюся: «Жіночко, можна, будь ласка, взяти ваші квіти? Бо Мотря вже йде...» Вона передала мені букет, я його подарував Мотрі, а коли вона поверталася за куліси, забрав його і повернув жінці. Ця імпровізація так сподобалася, що ми її виконуємо вже 20 років.

Інша історія. Граю Шельменка. Іде сцена зі Шпаком, і раптом у когось з глядачів дзеленчить телефон. Продовжую діалог, а він не стихає. Розумію: далі вдавати, що не чую дзвінка, неможливо. Та й глядачі вже почали хвилюватися. І кажу Шпаку, вдаючи, що відповідаю по телефону: «Момент. Так, так. Я рядовий Шельменко наказую Суворову негайно переходити через Альпи!»

Перед бійцями також народилася імпровізація. За сюжетом капітан Скворцов, мій начальник, мене відчитує, сварить і б'є в живіт. Я схиляюся, і коли він іде, я йому вслід кажу: «От, сепаратюга», — це дуже сподобалося солдатам, вони аплодували стоячи...

— Часто чую від артистів, як бійці постійно намагаються нагодувати їх, пригостити всім найкращим, що мають...

— Це правда. Нас після вистави хлопці й місцеві жителі частували дуже смачною стравою — справжнім козацьким кулешем із казана. Ми їли той куліш і у веселій атмосфері чули розповідь, «як снаряд потрапив на дах бібліотеки і не розірвався, лише дах трохи подряпав...». Розповідали про це з таким гумором, казали, що весною треба ремонт робити. Я собі дивився і думав, наскільки усе-таки живий і незламний наш народ. Звідки Господь Бог дав нам таку силу духу й віру? Українці — колосальні люди. І ті, що наразі у військовій формі, й ті, що хоч і в цивільному, але день і ніч турбуються про долю Батьківщини, про наших воїнів, підтримують їх на Сході чи постійно працюють на перемогу.

Ви можете уявити, що під час Другої світової, скажімо Утьосов, приїхав до Берліна і дає там концерт, чи Марлен Дітріх — до Києва?

— Ви були одним із тих, хто на початку війни підтримав заборону російським артистам давати концерти в Україні. Як ставитеся до того, що російський контент, зокрема театральний, повертається до нас?

— Почну з історії. Після Другої світової у Франції була проблема, що американське кіно витіснить французьке. Тобто там знімали і показували американські фільми. Що зробило керівництво держави? Щоб урятувати французьке кіно, яке є безумовно унікальним, зі своїм обличчям, воно... ввело податок — 70% на іноземне кіно. І все. Таким чином і державна скарбниця наповнювалася, і менше стали знімати й транслювати іноземні стрічки на території Франції. Так має бути і в нас: українське мистецтво повинен підтримувати не лише народ, а й держава. Тому, коли під час війни сюди перекрили дорогу російським заробітчанам, я як актор можу сказати, що десь 90% сюди привозили халтуру і лише 10% — хорошого продукту, почався справжній розквіт української театральної антрепризи, і для артистів естради також з'явився більший простір для творчості.

Та й мені не зрозуміло, як так можна приймати тут артистів країни агресора, коли на Сході гинуть хлопці і дівчата? Ви можете уявити, що під час Другої світової, скажімо Утьосов, приїхав до Берліна і дає там концерт, чи Марлен Дітріх — до Києва? Чому це можливо в нашій країні сьогодні? Тому я категорично проти, щоби за рахунок українського суспільства збагачувалися працівники культури чи бізнесу держави-агресора.

Триває важливий етап в українській історії. Кожен має вирішити: хто він, якого роду-племені, чи є в нього Батьківщина, і яке ставлення до неї. Якщо ти живеш на цій землі, як можеш не любити її? Як можеш служити ворогу? Дуже прикро, коли за 30 срібних монет люди продають свою душу...

Я дякую нашим воїнам, що залишаються вірними своїй Батьківщині, власному народові, за те, що дозволяєте Україні писати свою, а не чужу історію.

Aрмія.Inform