Штрихи до портрета актора Олександра Печериці.
ТКК продовжує презентувати акторів з прем'єрного «Украденого щастя» (реж. Дмитро Богомазов) на сцені Національного театру імені І. Франка.
Роль Миколи Задорожного у новій сценічний версії франківців грають (по черзі) Олександр Печериця і Олександр Ярема.
Печериця – зі ступкінського призову акторів прославленого Театру, куди свого часу разом з ним до штату були зараховані Олександр Форманчук, Ксенія Баша, Анастасія Добриніна… Сашко Печериця з'явився у великій трупі як світле дитя, як сонячний зайчик, без натяків на прем'єрські центрові позиції. І от останнім часом доля щось розрахувала так, що саме Печериці випадає грати класичні ролі невимовної художньої висоти та надмірної творчоі напруги. Це князь Мишкін у «Ідіоті» Достоєвсько та Микола Задорожний в «Украденому щасті» Івана Франка.
Далебі, це не збіг обставин, а Гра творчої долі, яка дарує акторові ролі- вершини, на котрі здіймаєшся, ніби альпініст – впевнено, але обачно, без зайвих рухів та зайвих нервів. Ще в мирні часи Алекс любив дертися догори на гори в Криму. І, мабуть, уявити не міг, що попереду будуть от такі високі недосяжні Скали – Достоєвський і Франко. За кожною з вершин, які доля дарує акторові, – історія світового театру. Тіні незабутих театральних предків: Смоктуновський, Ступка, Бучма, Мілютенко…
Порівняння неминучі.
На те він і театр.
Стосовно «Ідіота» мушу сказати наступне (бо раніше не доводилося).
У виставі-діарамі Юрія Одинокого, виконаної нібито режисерським пензлем пізнього В.Немировича-Данченка, Олександр Печериця, як то кажуть, на своєму місці. З ним у цю масштабну епічну, картину, багатофігурну виставу входить тема сонячноі дитини, котра потрапляє у сутінки дещо ворожого Петербургу і хоче осяяти майже кожного похмурого мешканця сонячним світлом тепла, дитячою щирістю. Далебі, у цій акторській партитурі немає відважних зазіхань довести до абсолюту філософську напругу образу князя М. (про якого згадують ще свідки секти Смоктуновсткого).
Делікатний мотив сонячної дитини, яка опиняється посеред світу дорослих темних хижаків – і так, на мій погляд, доволі переконлива лінія класичного образу. Дует Мишкіна і Рогожина ( Дмитро Рибалевський) – тема пошуку і знаходження великого щирого братерства. Де ж ти, брате?
А він тут, поруч – Парфен Рогожин (з ножем у руці).
Мабуть, саме такий Мишкін – не наш сучасник. І слава Богу.
У сучасному світі циніків та хайпожерів сонячні «мишкіни» завжди будуть чужими, зайвими, далекими, але завжди близькими до Бога.
Яким буде його Микола в «Украденому…»? Хто ж знає, хто ж знає… Втім, переконаний, і цю дистанцію актор подолає гідно, і на вершину цієї скелі мало-помалу добереться.
– Олександре, під час навчання в Карпенка-Карого яке амплуа для тебе передбачали педагоги ?
– Таке поняття як амплуа (стосовно себе) я рідко коли зустрічав, отже не знаю й досі свого амплуа, буду радий якщо хтось його мені якось окреслить.
– А які пригадаєш цікаві перші ролі студентського періоду ?
– Завдячуючи своїм викладачам, зокрема, нар. арт. України Олегу Шаварскому, я отримав чудову школу в студентські роки і мав можливість спробувати себе в різних жанрах: Жан Батист Мольєр «Тартюф», Лопе де Вега «Закохана витівниця», Карпенко-Карий «Житейське море», де зіграв одну з найдорожчих своїх робіт, а саме епізод Вася-Кравець. Якого в п'єсі не дуже багато, тож довелося про нього дещо нафантазувати: людина що закохана у театр, що завжди мріяла грати на сцені, але через фізичні вади не може цього зробити, через що він відданий театральній справі за її лаштунками. Цікавою родзинкою цього персонажу стала випадковість: напередодні допрем'єрних прогонів зірвав голос, а оскільки на ролі був один, довелося грати прогони. Я був змушений, щоб не пропускати свої сцени, зображувати партнерам весь текс пантомімічно, а вони вгадуючи що я хочу сказати, проговорюли його, благо, що діалоги були короткі, а текст достатньо простим. Вийшов дуже кумедний і зворушливий німий, так його і залишили.
У нашому творчому доробку був ще мюзикл «Чікаго», матеріал привіз Олег Шаварський із Америки, де був на гастролях і бачив цю постановку. Він придбав п'єсу і клавір, перекладали силами нашого курсу, багато що робили своїми руками – елементи костюмів і декорацій. Це прекрасний досвід того, як можна горіти роботою, коли всі ресурси направлені на один спільний результат! Грав у цій виставі декілька ролей, на одну з дипломних вистав до нас завітав Богдан Ступка, і запросив мене та ще декілька випускників на прослуховування. Так мені поталанило і я став франківцем.
Студентом намагався якомога більше ходити в театри, бо в місті, де я виріс не було репертуарного театру. У будь-який вільний вечір я ходив до театру, мов голодний дивився все, що тільки міг, найчастіше бував якраз у театрі Франка, де був просто приголомшений виставами «Тев'є-Тевель» і «Кін IV».
Найперша вистава, яку подивився у франківців, була «Шельменко-денщик», в якій згодом я і вийшов уперше на сцену, ставши актором цього театру! Я і досі граю із великим задоволенням свого Лопуцьковського. Він моя творча лабораторія, де експериментую , перевіряючи на ньому різні характеристики.
– Як Богдан Сильвестрович ставився до тебе і до молодого покоління у театрі?
– Стосунки із Богданом Сильсвестровичем були теплі, його не можливо було не любити, з його харизмою і постійним нагадуванням про те, що театр це – свято. А до молоді він ставився, як до своїх дітей чи онуків, усіляко оберігав і допомагав, підтримував і направляв.
Скільки житиму, завжди буду йому вдячний за все.
- А чим цікавий у роботі з актором режисер Дмитро Богомазов?
- Під час роботи із Дмитром Михайловичем, з яким працюємо і спілкуємося вже багато років, я дещо по-новому подивився на акторську професію. З ним було створено одну з найулюбленіших моїх вистав «Morituri te salutant», його вирізняє неймовірне відчуття безупинного руху, вміння весь час бути зацікавленим і знаходити щось цікаве у матеріалі. Дмитро Богомазов має своєрідне бачення театру, і ще для нього не існує дрібниць у роботі, кожна, навіть найменша деталь не проскочить повз його увагу.
- Як ти сприйняв призначення на роль князя Мишкіна? Здивувався?
- Призначення на цю роль стало дійсно несподіванкою, і я вдячний Юрію Дмитровичу Одинокому, який побачив в мені цей образ і довірив непросту роботу, адже до Мишкіна я не мав досвіду роботи над такими величезними ролями. Це був ще той виклик! Я майже не спав у період репетицій, скинув 8 кг, набув звичку постійно перечитувати цей роман Достоєвського за тиждень до вистави.
- У чому для тебе найбільша таємниця князя Мишкіна ?
- Головна таємниця Мишкіна – це його Віра. Віра в людей, в чесність, справедливість, совість, любов… А його тотальне всепрощення? Як йому тільки це вдається? Дякую, що вистава подарувала мені чудового партнера Мітю Рибалевського (Рогожин), ми знайшли спільну мову, а ще він всіляко допомагав і підтримував мене в роботі. От і тепер ми знову партнери в новій постановці.
- В «Украденому щасті» роль Миколи у різні епохи грали великі актори: Бучма, Ступка, Мілютенко… Збереглися записи вистав. Що думаєш про акторські трактовки великих попередників?
- У трактовці Бучми я побачив чоловічу м'якість Миколи, його доброту і певну неспроможність чинити опір і боротися за своє щастя. А у виконанні Ступки – я маю на увазі саме виставу, бо мав щастя навіть грати в ній, – мене вразила висока наївність Миколи і його вселенський біль…
- Чи здатний Микола вбити людину?
- Думаю, що ні…
Олег Вергеліс. ТКК
