Національний академічний театр ім. Івана Франка відсвяткував красномовний ювілей — 250-й показ вистави «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка. Вона й нині надзвичайно популярна у глядачів і зайвий раз доводить: українська класика не втрачає актуальності й затребуваності. Протягом усіх 19 років у головній ролі народного оптиміста і винахідника один виконавець — народний артист Анатолій Гнатюк, для якого ця феєрична роль стала своєрідною акторською візитівкою і кульмінацією його майже 30-річного служіння в одному театрі — ім. І. Франка.
— Пане Анатолію, чому хлопчик, що виріс у селі, обрав таку професію?
— У родині хотіли, особливо мама, щоб я був агрономом. А чому обрав акторську професію? З дитинства любив виступати на сцені. Мама, вчителька початкових класів, часто організовувала різні концерти, і я в них брав найактивнішу участь. Але, як згодом зрозумів, мій вибір визначила татова розповідь. У першому класі він вивчив вірш Павла Тичини «Наше будівництво», і його внесли у програму концерту в сільському клубі. Він, маленький, вийшов на сцену, побачив у залі багато знайомих облич і, набравши повітря, на видиху почав читати вірш. А він довгий, повітря дедалі менше, він дедалі тихіше. Голова запаморочилася, і… знепритомнів. Коли малим я чув цю історію, мені було шкода тата. І, мабуть, на підсвідомості я хотів за нього дограти.
— Акторська доля почалася з того, що вас узяв у театр імені Франка Сергій Данченко — геніальний організатор театру, який дав дорогу багатьом відомим українським акторам.
— Сергій Володимирович побачив мене на дипломній роботі «На перші гулі», де я грав головну роль — Тимоша. До речі, цю виставу поставив Ігор Афанасьєв, у якого я потім часто грав. В «Урус-Шайтані» він довірив мені дві різні ролі — француза Д'Артаньяна й українського козака.
А про Сергія Данченка в мене завжди найкращі й найщиріші слова. Учитель і Майстер, який дав висоту нашому сучасному українському театру. Він умів у кожній виставі сказати щось дуже важливе й сердечне. Саме Данченко довірив мені головну роль Степана у виставі «Кохання в стилі бароко» чудового драматурга Ярослава Стельмаха. Він порекомендував мене на роль Санчо Панси німецькому режисерові, який ставив у нас «Сміх і сльози Дон Кіхота». Саме він дав добро на мого Шельменка. І повірив у мене як у Голохвастова у своїй виставі «За двома зайцями». Адже на початку я не був призначений на цю роль, але так хотів її зіграти, що постукав у його кабінет: «А можна я подам творчу заявку?» І по його очах зрозумів, що він зрадів. Напевно, відчув, що хочу йти вперед, рости і це моя роль. І дозволив. Ця вистава успішно йшла майже 10 років, і я сам грав цю роль.
— Були єдиним виконавцем і Шельменка. Можливо, тому, що вмієте імпровізувати, без чого такі ролі неможливі?
— Цю виставу, поставлену режисером Петром Ільченком у 1999 році, дуже люблю. Сам собі заздрю, що пощастило зіграти важливий для української класики персонаж. Образ українця, який за будь-яких обставин знайде вихід і переможе. У ньому є національна й людська гідність, розум і доброта. Цікаво, що в роки Другої світової війни концертні бригади нашого театру саме із «Шельменком-денщиком» найчастіше були на передовій. Вона була популярною серед солдатів завдяки цьому герою. Бо дивлячись на непереможного Шельменка, кожен з них вірив, що повернеться живим і здоровим і вийде сухим із води. Не випадково саме із цією виставою ми дуже хотіли поїхати у зону АТО. І ось у 2016-му здійснили це. Солдатів привозили з передової в Кремінну і Сватове, де ми грали. На початку вистави бачив їхні насторожені очі, потім вони ставали теплішими, починав лунати сміх. І нарешті глядачі ставали співучасниками дійства. Коли таке єднання із залом — це найбільша похвала для вистави і акторів. Після вистави ніхто не хотів розходитися, ми фотографувалися просто на сцені. Було радісно, що хоч чимось можемо допомогти.
А щодо імпровізації, то були різні ситуації. Якось граю Шельменка. Іде сцена із Шпаком, і раптом у когось із глядачів задзеленчав телефон. Продовжую діалог, а він не стихає. Розумію: далі вдавати, що не чую цього дзвінка, неможливо, та й глядачі вже почали хвилюватися. І кажу Шпаку, вдаючи, що відповідаю по телефону: «Момент. Так, так. Я дозволяю Суворову переходити через Альпи!»
Пам'ятаю, як із виставою «За двома зайцями» були на «Мельпомені Таврії» — міжнародному фестивалі в Херсоні, де зал був святково прибраний надувними кульками. І ось коли була сцена із Секлитою (її грала народна артистка Марина Герасименко), одна з кульок голосно лопнула і я змушений імпровізувати: «Що, стріляють?» А Марина одразу підхопила: «Ні, це серце моє стріляє!» Ось чому театр неповторний. Пам'ятаєте, як почали казати, що кіно й інтернет витіснять театр? А не вийшло. Бо живе мистецтво завжди буде в ціні, цікавим для людей. Так само, думаю, електронна книжка ніколи не зможе витіснити паперову з її енергетикою.
— Вас недарма називають українським Фігаро, адже переграли фактично всі ролі, які входять у золотий запас вашого амплуа. Були ще й Остап Бендер і Куп'єлло в «Різдво в домі Куп'єлло» Едуардо де Філіпо. А що ще хотілося б?
— Зіграв Хлєстакова в «Ревізорі» в Запорізькому театрі ім. Магара у виставі Віталія Денисенка. Кілька років їздив грати в цій феєричній виставі з оркестром. У цьому амплуа був і суддя Аздак у «Кавказькому крейдяному колі» Брехта. Лінас Зайкаускас, режисер вистави, на зустрічі перед розподілом ролей мені сказав: «Подивився «За двома зайцями», і мені здалося, що ви можете грати не лише комедійні ролі, а й глибоко трагедійні». І довірив мені у виставі одночасно ще дві драматичні ролі. Мріяв про Квазімодо в «Соборі Паризької Богоматері» і Стецька в «Сватанні на Гончарівці». Останнього всі грають дурником, а я б хотів так зіграти, щоб люди в залі і сміялись, і плакали — на межі трагікомедії.
— В одному інтерв'ю ви сказали: «Одне моє крило — це театр, а друге — пісня». Яку роль відіграє пісня нині у вашому житті?
— Уперше це сталося у 1996 році завдяки братові, який запропонував заспівати в дуеті «Смереку». Як людина мудра, він розумів, що то мій шлях, і я повинен себе шукати. Я раптом відчув, що пісня — не просто ще один момент творчості, а вже частина життя. Кожна пісня для мене — це маленька вистава. Розказати якусь історію і в такий непростий час подарувати частинку надії й позитивної енергетики — велика справа. У мене вийшли диски «Крила» і «Колискова для коханих». А наприкінці 2016 року я зробив моновиставу «Мрії» із симфонічним оркестром і балетом Державної прикордонної служби під керівництвом диригента Геннадія Синьоока. Наша вистава — це розмова про життя. Пісні про любов і розлуку переходять у поезії й театральний блок. Прем'єра відбулася у шпиталі прикордонників. Ми дуже хвилювалися, а пройшло все щиро. Протягом 2017 року із цією програмою ми успішно гастролювали по Україні.
— Ваш син був держслужбовцем, чиновником у різних міністерських закладах. І раптом… письменник і драматург?
— Коли Богдан закінчив школу, я бачив у ньому здібності до акторства. Але він був категоричним: «Бачу, що ти ночами не спиш. Ні, це не моє». І на сімейній раді вирішили, що Богдан вчитиметься на соціолога в університеті імені Т. Шевченка. Спочатку працював за професією, а згодом почав писати. У нього вийшло дві книжки. Але всі дороги ведуть у театр — із 2014 року пише п'єси. Дві йдуть у театрі «Браво», а в полтавському театрі ім. М. Гоголя — комедія «Президент вибирає». У київському «Сузір'ї» йдуть репетиції Богданової п'єси «Кафе «Республіка», де він дебютує як режисер. Його драматургія не поверхова, він як молода людина намагається з'ясувати, що відбувається у світі й країні й дати відповіді глядачам.
— До речі, а як ставитеся до сучасної драматургії — іноземної й української, де, прикриваючись європейськими цінностями, пропагують ненормативну лексику, антимораль? Можливо, акторам, щоб бути модними і задіяними у театральному процесі, є сенс у цьому брати активну участь?
— Ставлюсь із великою осторогою. Чому люди ходили і ходять в театр? Глядач витрачає дорогоцінний час, чималі гроші, а тут «майстри сцени» наливають в його душу стільки лайна, переконуючи, що це норма! Я сам потрапляв на такі «твори» і щоразу думав: «Навіщо я прийшов? Щоб у мене серце боліло?» Тому дуже ретельно дивлюсь, який матеріал мені пропонують, який образ маю втілити і яку пісню співаю. Бо хочеться залишити після себе не випалене поле, а те цінне, що було до нас, наповнити потрібним людям. Завжди пам'ятатиму, як говорив Сергій Данченко: «Неможливо будувати новий європейський театр, не маючи рідної національної основи». І маю надію, що глядач голосує ногами. І якщо на 250-й виставі «Шельменка» був переаншлаг, то вона має право на 350-й раз і доти, доки ходить глядач. Гадаю, що глядач, який прийде сьогодні в театр ім. І. Франка, а потім потрапить в театр, де на сцені ненормативна лексика і низька якість усіх складових спектаклю, він зробить вибір.
Г. ЦИМБАЛ «Урядовий кур'єр»
