У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка відбулася прем'єра вистави "Тартюф" за однойменною п'єсою французького драматурга Мольєра.
П'єсу Мольєра вважають однією з найвидатніших в історії світової драматургії. Дія відбувається в будинку персонажа Оргона, у Парижі. Видаючи лицемірство за християнські чесноти, в довіру до чоловіка втирається удаваний святий Тартюф. Чи вдасться рідним Оргона довести істинні наміри фальшивого святця?
Про особливості сценічних образів, декорації, музичне оформлення та враження від вистави читайте у відгуку Софії Коваленко.
Перші рухи глядачі помічають майже в суцільній темряві.
Посеред столу великий торт, огорнутий теплим світлом свічок. Служниця Доріна куняє перед синім екраном телевізора, звідки лунають гучні викрики. Ельміра, дружина Оргона, спить на канапі, а Клеант, її брат, розлігся у ванній. Згодом пробігає по сцені мадам Пернель, Оргонова мати.
Над сценографією працював Петро Богомазов. Декорації збудовані в три поверхи. На нижньому відбуваються побутові сцени, а думки персонажів зводяться до буденних питань. Верхній поверх найчастіше стає ареною для возвеличення героями свого "я". Середній — перехідний, пов'язує обидві сторони буття.
Глибина простору й темряви позаду декорацій контурно вимальовують характери персонажів, що визначають їхні образи на вечірці. Два прем'єрні виступи відіграли різні акторські склади.
На початку завжди лунає музичний трек Tataki виконавця Argy: платівку вмикає син Оргона — Даміс. Парубок у масці горили й чорній шубі своєї бабці заполонив собою увесь простір, довкола нього об'єднуються інші персонажі.
Хоч Даміс і головний хлопець на гулянні, але він точно не лідер. Він лізе зі шкіри, розмахує кулаками й б'є в груди, щоб показати власну силу та привернути увагу до себе. У виконанні Олександра Рудинського герой нагадує найбільшого бешкетника у дворі, котрий прагне продемонструвати свою важливість. А от Даміс у виконанні Івана Шарана здається вже більш впевненим у собі. Йому притаманні риси золотої молоді, він звик бути в центрі уваги.
Згодом з'являється на сцені сестра Даміса, Мар'яна. Її образ — милого янголятка з білосніжними крильцями, яке наче маля, кліпає оченятами, час від часу широко їх розплющуючи. Цю роль втілили на сцені акторки Марія Рудинська та Кароліна Мруга.
Марії Рудинській вдалося передати дитячу наївність героїні, недосвідченість і страх брати відповідальність за власне майбутнє. Вона, мов пір'їнка, кружляє сценою й летить, куди дмухне вітерець чужої думки. Натомість у грі Кароліни Мруги в характері Мар'яни з'являється бажання відчути себе дорослою, просинається сміливість сказати щось проти волі батька. І тут з'являється любов.
У Мар'яну закоханий Валер — юнак із пишними кучерями, манерами недоаристократа й малесенькими оленячими ріжками. На початку він наївний і по-дитячому розгублений (у ролі Михайла Матюхіна). Він існує у власному вакуумі, остерігаючись реального світу. Полюбляє драматизувати й удавати ображеного. Натомість згодом дорослішає. З грою Віталія Ажнова персонаж стає більш серйозним та звільненим від рожевих окулярів.
Згадуючи Мар'яну й Валера, неможливо оминути сцену з прощаннями-зітханнями на кшталт "любиш-не любиш":
- Ви кликали мене?
- Ні, це вам наснилось!
- Ну, тоді я йду, прощавайте…
- Прощавайте, пане… Що?
- Що? Ви кликали мене?
- Ні, це вам наснилось!
І так по колу, допоки в діалог не вплітається голос Доріни — служниці Мар'яни, яку втілила Оксана Жданова, — та не починає передражнювати, зводячи все до абсурду.
Протягом вистави здається, ніби акторка грає саму себе — настільки жива й справжня її Доріна. На початку вона з'являється у вушках зайця, складає лапки й скаче. Доріна — гостроязика, спритна, все бачить і чує, а якщо хтось або щось їй не до вподоби, відлупцює тими ж лапками. Вона сама вказує глядачам, коли над нею можна посміятися.
На тій же вечірці у сріблястому ковпачку пританцьовує довговолосий Клеант, шуряк Оргона. Персонажа втілив Акмал Гурєзов. Чоловік не відмовиться випити й інколи пафосно відкидає шевелюру. Йому притаманно розв'язувати конфлікти словами й прагнути миру. Наприклад, коли до будинку приходить судовий пристав пан Лояль, Клеант неодноразово наголошує: "А раптом прийшли з миром?"
Ельміра, дружина Оргона, з'являється з пишним білим дощиком, накинутим на шию. Її образ втілили Христина Федорак та Тетяна Міхіна. Різниця у втіленні акторками героїні найліпше помітна у сценах зваблення та ставлення Ельміри до Оргона: Федорак лише намагається висміяти карикатурний образ чоловіка, натомість Міхіна буквально сміється над ним разом із глядачами.
На вечірку приходить і мадам Пернель, яка різко вимикає програвач із музикою наприкінці. Роль поважної пані грають Людмила Смородіна й Ірина Дорошенко. Мадам Пернель вірить у святість Тартюфа й повчає інших членів родини, дорікаючи їм у розгульності й зайвій відвертості. Навіть до сина не одразу прислухається, коли той визнає свою помилку: "Як часто вводить нас побачене в оману. А вірити очам всім людям притаманно".
А тепер про Оргона.
Його зіграв Олександр Ярема, який нещодавно отримав звання заслуженого артиста України. Оргон — ошуканий, жалюгідний чоловічок, який сліпо вірить словам лицеміра. Нездатний критично мислити, він рюмсає й "дується" через власну безпорадність. Його цікавить лише одне: "А що Тартюф? Ну, а Тартюф?"
У епізоді з викриттям намірів Тартюфа, коли Ельміра спокушає брехуна, Оргон у цей час ховається в торті.
Торт не просто їдять, а злизують крем, намагаючись передати підлабузницький характер героя.
Встаючи, аби сказати, що тепер знає правду, і вигнати Тартюфа, Оргон уподібнюється до блазня при королівському дворі в білявому жабо. Героя висміюють, ласуючи його недолугістю, як солодким кремом.
Тартюф у виконанні Андрія Самініна у виставі з'являється з верхнього поверху декорацій, одразу підкреслюючи свою зверхність і пиху. Його бажання здаватися святим із добрими намірами настільки сильне, що часом виривається з гучним і конвульсивним Alleluia!
Удавана святість Тартюфа неодноразово розкривається через релігійні образи. Як-от мізансцена, коли Самінін, піднявшись на той же верхній поверх декорації, стоїть із розкритими руками в атласному халаті, а за його головою сяє жовтуватий німб у формі місяця:
"Я вам покажу,
як легко винести сумління за межу
і гріховні виправдати вчинки
метою доброю такої поведінки.
Лиш на скандали реагують люди.
А гріх замовчаний гріхом не буде…"
Або сцена, коли Тартюф, злегка обмотаний тканиною, стоїть обличчям до того ж золотавого місяця, а Оргон навколішках поверхом нижче. Їхні руки тягнуться одна до одної ніби на фресці "Створення Адама", супроводжує все композиція BlindBlindBlind гурту Thee Silver Mt. Zion Memorial Orchestra. (Так, дійсно сліпий тричі…)
Але після викриття завжди приходить правосуддя.
В поки що Оргоновому домі з'являється судовий пристав пан Лояль, якого грає Олександр Печериця. Він "побожний" і страшенно самозакоханий блазень, який зі шкури пнеться, промовляючи: "Моє ім'я Лояль, скажіть: чи був би хтось лояльнішим до вас, ніж я?"
Якщо в Мольєра наприкінці твору поліціянт приносить звістку, що істину встановив король, то в постанові Театру Франка це під силу закону. Саме від його уст поліціянт, якого грають Павло Шпегун і Михайло Дадалев, у темній мантії, що подібна до костюма середньовічного ката, переказує Тартрюфові звинувачення.
Наприкінці з кишень лицеміра герої дістають не лише дарчу на будинок, а й келихи, свічники, величезну вазу… Тартюф — звичайнісінький злодюжка!
Допоки з кишень ошуканця забирали вкрадене, у стильному кремовому костюмі той підмінився подобою вразливого янгола в нічній сорочці. Таким до вироку його й повів поліціянт-посланець: представник закону в подобі ката чинить правосуддя над янголом-облудником.
Завдяки новому перекладу Ірини Вєдіної текст п'єси не перенавантажений складним віршовим розміром, тому твір французького драматурга сприймається легше. А особливістю є вставки латини, зокрема тринітарної формули In nomine Domini Patris et Filii et Spiritus Sancti. Amen ("В ім'я Отця, і Сина, і святого Духа. Амінь").
Попри майстерне втілення акторами обох складів сценічних образів, простий для сприйняття й декламування текст і стильне музичне оформлення, загальне полотно вистави у двох інтерапретаціях сприймається дещо складно. Ритм, заданий вечіркою на початку, зникає, а деякі сцени в середині спектаклю затягуються й пришвидшуються лише насамкінець. Фінал дійства, хоча й приваблює символами та красивими алегоріями, залишає присмак зім'ятості та стрімкого пришвидшення: тільки-но Оргон скиглив, що його надурили, а ось уже разом з усіма виганяє Тартюфа й одружує Мар'яну й Валера.
Тема лицемірства і підміни понять сьогодні є однією з найактуальніших, бо й справді побачене багатьох вводить в оману. Люди вірять очам і не дослухаються до здорового глузду, дозволяючи тартюфам маніпулювати свідомістю та встановлювати порядок денний.
Софія Коваленко. Суспільне. Культура
