Під час повномасштабної війни в українського театру, на диво, відкрилося нове дихання. Глядацькі зали заповнила молодь, а відео з вистав у соцмережах набирають сотні тисяч переглядів. Театр став трендом. Чому? Можливо, тому, що дарує життя в моменті. Жодна секунда театрального дійства ніколи не повторюється вдруге, вона унікальна. Війна навчає усвідомлення швидкоплинности життя, а театр дозволяє поглянути на нього зі сторони.
Про театр під час війни й українське кіно поговорили з акторкою Оксаною Ждановою. У її творчому доробку зокрема й роль Олени у славнозвісній виставі Івана Уривського «Конотопська відьма», а також гостроязикої служниці Доріни у прем'єрному спектаклі Дмитра Богомазова «Тартюф». Крім театральних, акторка бере участь і в кінопроєктах, як-от серіал «Перші дні». Оксана Жданова поділилася думками щодо проблеми українського театру, мовного питання та спогадами про рідний Херсон і Донецьк.
1. Альма-матер
Театр драми й комедії на лівому березі — це як рідний дім, бо він був місцем зростання мене як акторки: перші вистави, перші великі й маленькі ролі, розуміння свого місця в колективі, у професії. Мені дійсно пощастило потрапити саме туди. Це не була школа на виживання, все було полюбовно. Едуард Маркович Митницький (засновник та художній керівник Київського академічного театру драми й комедії на лівому березі Дніпра, – ред.) створив дійсно потужну трупу — сім'ю. У 2014-му в Театрі на лівому березі почав працювати й мій тато (Віктор Жданов, – ред.). Я зростала в сім'ї акторів, але відчуття, що професію обрали за мене, немає. Інколи й справді досі не певна, чи хочу бути акторкою, але це швидше через час, у якому ми живемо, сумніви: чи правильно я роблю? Навіщо це все зараз?
2. Театр під час війни
Глядач каже, що театр відволікає, змінює картинку, дарує емоції. Культура — це важлива складова нашої держави, особливо під час війни. Ми створюємо своє, окреме від росіян, бо ми не такі. Ми потужніші. Тільки це мають зрозуміти й наші шановні можновладці, бо ми не використовуємо можливості театру й кіно для пропаганди нашої країни так, як це робить сусід, вкладаючи неймовірні кошти.
Зараз новий етап українського театру, шалений наплив молоді, дуже розумної та інтелігентної, — це не може не тішити, бо, мабуть, нарешті побачили своє й перестали орієнтуватись на когось.
3. «Конотопська відьма»
Вистава і твір дуже прості за сюжетом, та прості речі і є важливими, вічними: любов, брехня, гроші, шлях до мети, шлях по трупах, темні сили й світлі. Музика й художнє рішення у виставі вражають мене й досі. Це буде смішно, але, наприклад, не так давно я нарешті звернула увагу на тіні, як вони рухаються, — це паралельна якась історія з основними подіями на сцені. Іноді не помічаєш якісь акценти, а потім усвідомлюєш, як це круто. Іван Уривський пише виставу картинно, глибоко, багатошарово. Він крутий.
Але мені цікаво, що б говорили глядачі, якби не різкий гайп навколо вистави. Зараз люди сприймають її крізь призму того, що сюди потрібно потрапити й зачекінитися. В одній зі сцен я відчиняю віконце й постійно бачу, як дістаються телефони. У мене виникає думка: «Де ми? У якій реальності живемо: це театр чи концерт?» Деколи глядачі навіть не заглиблюються, хто грає, і на сторис зі мною відмічають Марусю (Марію Рудинську, яка в іншому складі вистави також грає роль Олени, – ред.), або навпаки. Це, звісно, зачіпає, бо кожен актор — індивідуальність. Він пророблює власну роботу над роллю, створює щось своє, особливе, і прагне, аби це помічали. Хочеться, щоб люди розбиралися, а не ось так…
4. «Тартюф»
«Тартюфа» (прем'єра вистави режисера Дмитра Богомазова відбулася 25-го січня 2024-го року – ред.) ще жодного разу не бачила зі сторони, тому поки нічого не можу сказати, важко зсередини сприймати роботу. Реакцію глядача теж поки важко зловити. На першому й третьому показах, коли люди прийшли спеціально на «Тартюфа», її майже не було. А на другому, коли грали заміну «Грека Зорби», люди реагували яскравіше. Це нас трохи здивувало, бо той глядач, який іде спеціально на прем'єру спектаклю, чомусь досить стриманий в емоціях… Тут якийсь підступ! Або, може, справа в нас (сміється). Прем'єри для мене ніколи не показник. Як на мене, виставам потрібно давати час і дивитися їх уже трохи пізніше.
5. Бульбашка
Війна, окрім жахів буття, також позбавляє можливості повноцінного розвитку й подорожей за кордон задля обміну досвідом. Я впевнена, що розвиток має бути завжди. Скільки б років не було, ти мусиш мандрувати, дивитися на картини, слухати музику, читати книжки — поглинати все! Слід робити це якомога частіше, аби бути не те щоб у тренді — у часі, варитися в цьому.
А так виходить, що через країну-агресора, ми поміщені в «культурну бульбашку». Так, звісно, у нас теж є і з'являються потужні вистави й кіно, проте все одно не вистачає обміну. Мені бракує копродукції.
Справді допомагає зміна картинки — це ніби вмикає тебе, припиняєш діяти на автоматі, бути роботом. А повернувшись, відчуваєш натхнення й бажання надихати. Але зараз це розкіш для нас.
6. Монолог
Режисер Стас Жирков у копродукції з Національним театром Мангайма робив виставу «Тель. Українська історія» на фестивалі Internationale Shillertage. Грали я, Віталіна Біблів, а також два актори німецького театру. Спектакль ставили за мотивами «Вільгельма Теля» Фрідріха Шиллера, але про війну в Україні. Ми зробили документальну виставу, чим у результаті трохи підірвали глядачеві мозок і уявлення про нас, бо історії були важкими, про нас, про зараз. Німці все-таки й досі довіряють російській пропаганді.
Стас завжди працює з особистим, тож попросив написати монологи. Я приїхала непідготовлена. Ну от нічого не народжувалося! Хоч тема війни в нашій сім'ї болить з 2014-го, але я ніби сховала ті емоції й не могла дістати. А потім біля мого будинку прилетів уламок, почалась пожежа, і це стало тим самим тригером болю, відчаю, крику до неба… і я написала монолог. Це і смішно, і дивно, і страшно.
7. Українське кіно
Люди завжди всім незадоволені, що теж нормально. Хтось досі запевняє, ніби в Україні немає хорошого кіно. Але це неправда. Ми ж були зросійщені й звернуті не в той бік. От чому в них «вєлікая руская культура»? Бо вони всіх наших розстріляли, винищили, привласнили.
Розвиток українського кіно зі зрозумілих причин сповільнений, але ми все ж маємо хороші стрічки. «Памфір» режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука. Однак я б хотіла, щоб фільм був подовжений, години три-чотири, з усіма лініями, які повирізали. Упевнена, що глядач дивився б стовідсотково. «Вулкан» Романа Бондарчука, «Додому» Нарімана Алієва, «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик, «Сумні портрети» Віталія Кікотя. Нещодавно вийшов дебют у Данила Дедкова «Солдатік» — хороша робота.
8. «Перші дні»
Про незадоволених: «Чому не розкрита лінія стосунків?» Ок, відповім так: мені вистачило в заданому форматі. Коли б це був повнометражний фільм, мабуть, щось розкрили б більше. Тут акцент в іншу сторону — на дітей, які страждають через війну, на стосунки, які ігноруються законодавством. Занурити глядача в атмосферу саме тих наших перших днів повномасштабного вторгнення для мене було пріоритетом. Я одразу сказала, що не знаю, чи це вдасться, але хочу показати ту розгубленість і очі, які б не брехали в кадрі. Без жодної сором'язливості скажу, що цим я задоволена. І ще тим, що вдалося включити свою колискову з дитинства, яку мені співала мама.
9. Міста дитинства
Донецьк, на жаль, не став для мене рідним. Завжди мріяла звідти поїхати. Не знаю, чому так. Буває, не підходить місто. Там немає рідних, немає друзів, усі адекватні виїхали одразу. Я ніколи не відчувала себе там як удома, завжди знала, що це тимчасове моє місце, хоча я ціную і дитинство там, і школу з першого по одинадцятий, перше кохання, скейти, ролики, емо, пірсинги. Але бажання повернутись туди — немає. Я, навпаки, частіше згадую Херсон, бабусю, бабусин дім — туди кортить і тягне.
За нього дуже боліло й болить, і я не знаю, що з цим робити. Психіка блокує все. Ми часто так по-дурному усміхаємось, бо не хочемо, щоб воно виливалось на поверхню, щоб інші бачили, як боляче. Несправедливість розриває. На жаль, я настільки безсила, не можу нічого зробити, ніяк допомогти. Тільки донати, збори, заклики. До речі, мій дядько дуже дякує багатьом, хто відгукнувся, коли я відкрила збір для відбудови їхнього будинку, який затопило внаслідок підриву росіянами Каховської ГЕС.
Ми все одно доводимо, що наша сила в єдності й людяності.
10. Мова
Дуже злить, коли кажуть: «Ми не з мовою воюємо». Я знаю, що в людини пам'ять коротка, сама деякі речі забуваю, наступаючи на одні й ті самі граблі, але щоб настільки тупо — це вже занадто.
Перше, що роблять росіяни, коли заходять в українське місто, — винищують наші книжки й завозять свої, вмикають російське телебачення. Вони сторіччями забороняли говорити українською мовою! І ви кажете, що ми не з мовою воюємо? Вони воюють із мовою, а ми — ні?!
Звісно у мене є відчуття провини за те, що надто пізно зрозуміла важливість мови й була частиною сліпих жертв російської пропаганди. Люді недосконалі, але наше життя для того і є, щоб ставати кращими, хіба ні?
Софія Коваленко. Сенсор
