Юра Гнат

 

(1888-1966)

 

Його ім’я протягом десятиліть було знаком стабільності, навіть, певною мірою, консервативності на театрі. Так, для багатьох він назавжди лишився Мартином Борулею і Терешком Сурмою, а серед популярних вистав Юри – режисера знов-таки, в першу чергу, називали твори української класики та п’єси радянської драматургії 30-50 років, практично не згадуючи про його постановки Г.Ібсена, О.Уайльда, Г.Гауптмана, Лесі Українки, У.Шекспіра, Ф.Шіллера. Серед ролей, що їх створив Юра – актор, між тим були Фігаро, Швейк, Карл VІІ з п’єси Б.Шоу «Свята Йоанна», Керженцев з п’єси Л.Андрєєва «Доктор Керженцев», Пастух Лай у виставі «Цар Едіп» Софокла, Лука з п’єси «На дні» М.Горького…

Сьогодні, насамперед, хотілося б нагадати про становлення творчої особистості Гната Юри в роки першої половини життя театру ім.Франка, якому він присвятив понад 40 років. Про ті творчі шукання і ті постановки, які були незаангажованими, розповісти про талановиту родину Юрів.

Гнат Петрович Юра народився 8 січня 1888 року в селі Федварі Олександрійського повіту на Херсонщині у великій родині. В його батьків – Петра Мусійовича та Меланії Григорівни було 13 дітей, серед яких вижило четверо: Терентій, Олександр, Тетяна і Гнат. Кожен з них пов’язав своє життя з театром.

Гнат Юра у спогадах пише: «Батько був звичайнісіньким селянином, хоч і служив у волості писарем.» І додає суттєве: батько був людиною освіченою – читав Толстого, Шевченка, Короленка. Юнацькі враження Гната Петровича зберегли цікаві спогади про діда Мусія – зовні подібного до Льва Толстого, на подвір’ї якого «збиралися дивовижні люди – у вицвілих, полатаних солдатських мундирах…» На дитячі роки Гната припадає і перша зустріч із мистецтвом театру, правда, опосередкованого – театралізованими видовищами, що гралися на Різдво. Вже з десяти років маленький Гнат мріяв про Театр. Навіть під час служби у земській управі Єлисаветграду він із дядьком Афанасієм, затятим театралом, всі вечори проводили у міському театрі. Перша ж вистава «Бідний Генріх» Г.Гауптмана, яку побачив Гнат Юра на професійній сцені, сприяла остаточному рішенню пов’язати життя із театром і не тільки з театром, а й мистецтвом взагалі. Юнак розпочинає активну діяльність в аматорських гуртках, виступає в якості театрального критика, займається поезією, перекладає Некрасова і Гейне. Паралельно з ним вступає на театральну стезю і його старший брат Терентій, який маючи прекрасні вокальні дані, спочатку виступає як вокаліст, а пізніше стає актором однієї з українських мандрівних труп.

Тут же, в Єлисаветграді, Гнат Юра знайомиться із корифеями українського театру, отримує благословення від М.Заньковецької та П.Саксаганського, якого все життя вважав своїм вчителем. На виставах пересувного театру Надії Скарської (сестри Віри Комісаржевської) та Павла Гайдебурова прилучається до високої драматургії Софокла, Бернарда Шоу, Генріка Ібсена, Антона Чехова, Фрідріха Шіллера, Джорджа Байрона, Метерлінка. Зустріч з відомим гастролером Павлом Орлєнєвим, знаним в Європі та Америці, відкриває перед юнаком найпотаємніші секрети акторської майстерності.

У дев’ятнадцять років Гнат Юра підписує свій перший ангажемент із антрепренером С.Максимовичем. Саме в цій трупі він знайомиться із Семеном Семдором, який на довгі роки стане його творчим побратимом у багатьох починаннях.

Перші кроки у мистецтві перериває служба у війську, але й тут молодий, затятий Юра не полишає своєї мети: під час короткої відпустки робить спробу вступити до студії МХТ, проходить перший тур. Комісії він сподобався, але йому порекомендували ліквідувати український акцент і знову тримати екзамен. Суворий наказ потребує його повернення до війська.

Нарешті, демобілізація. На нього чекає лист від Семена Семдора, на той час актора театру «Руська бесіда». Не гаячи часу, Юра рушає до Львова на зустріч вирішальним подіям життя. Саме тут, в театрі «Руська бесіда», доля зводить трьох митців: Леся Курбаса, Гнату Юру та Семена Семдора, які мріють створити якісно новий театр, в якому б основою репертуару стали твори Шекспіра, Ібсена, Шевченка, Шіллера, Лесі Українки…

Мріям довелося здійснитися лише у 1916 році в Києві, де було започатковано «Молодий театр». Лесь Курбас, Семен Семдор та Гнат Юра взяли на себе обов’язки режисерів та керівників студійних занять. Серед випускників Музично-драматичної школи ім. Л.Лисенка до «Молодого театру» вступає й молодший брат Гната Юри Олександр Юра-Юрський. Три роки існування «Молодого театру», з одного боку, відкрили для українського кону нову театральну естетику, незнану драматургію, а з іншого боку, виявили непереборні протиріччя між яскравими творчими особистостями, які складали основу «Молодого театру». Розвело їх пізніше саме життя. В Україні тривала громадянська війна, почався жорстокий терор, уряд змінював уряд. Рятуючи групу акторів, Гнат Юра вирушає з ними до Кам’янець-Подільського, де працював М.Садовський із своєю трупою. Сумні були наслідки цього візиту. Самого М.Садовського не побачили, він хворів, а його заступник категорично відмовив у допомозі. Юра із друзями прибуває до Вінниці, в якій працює Новий Львівський театр очолюваний А.Бучмою. Тут на злитті Нового Львівського театру та групи «Молодого театру» утворюється театр імені Івана Франка. Основою репертуару перших сезонів стали вистави «Молодого театру»: «Затоплений дзвін» Г.Гауптмана, «Молодість» М.Гальбе, «Цар Едіп» Софокла. Цікавим є той факт, що Володимир Винниченко, подивившись вистави Гната Юри ще в «Молодому театрі», саме йому приніс для постановки п’єсу «Гріх», яку Г.Юра тоді здійснив у «Молодому», а згодом цим твором 28 січня 1920 року відкрився театр ім. Франка. До речі, у перший сезон існування театру на його кону більшу частину репертуару складали п’єси В.Винниченка. В цей же час була підготовлена одна з нових постановок – «Весілля Фігаро» Бомарше, в якій Юра виступив як перекладач, режисер та виконавець головної ролі. Починаючи з прем’єри, що відбулась 27 серпня 1920 року, ця вистава тринадцять років не сходила з афіш франківців.

Згадуючи засновників театру ім. Івана Франка, подекуди забувають, що цей театр творили молоді митці: Гнату Юрі було 32 роки, його дружині, виконавиці ролі Сюзанни – Ользі Рубчаківні – 17, Олексію Ватулі – графу Альмавіва – 29, Амвросію Бучмі – Брідуазону теж 29, Феодосії Барвінський – Керубіно – 22, пізніше в ролі Керубіно виступила 20-річна Поліна Нятко. Взагалі, за роки, що йшла вистава, в ній брали участь: Кость Кошевський – Граф, Ольга Горська – Графиня, Тетяна Юрівна – Фаншетта, Михайло Пилипенко – Бартало, Семен Семдор – суддя, Євген Коханенко – Антоніо…

Футуро-кубістичне барвисте рішення вистави створив 24-річний художник Георгій Антонович Цапок – людина високої мистецької ерудиції, винахідливості, він був одним з тих художників, які разом із режисерами шукали яскравих форм театральності. Ось як пише про виставу 20-го року історик театру Олександр Борщагівський: «Комедія Бомарше гралася із експресією, рухливістю, захопленням ігровими моментами. Мізансцени вражали своєю різноманітністю. Характери дійових осіб подавалися в комедійному перебільшенні, що іноді доходило до гротеску.»

Тільки молоді, азартні митці спроможні були не лише творити якісно нове театральне мистецтво, а й з гідністю витримувати всі негаразди мандрівного життя. Адже ж перші три роки театр ім. Франка побував у численних містах України та селах. Красномовним фактом в боротьбі за існування став виступ Гната Юри на прем’єрі «Весілля Фігаро» у Вінниці, де були присутні представники уряду УНР, із заявою, що у подібних умовах, які створені для франківців, жоден театр існувати не може і тільки жадоба до роботи, неймовірна відданість сцені врятували театр. Ніби наперекір всім в цей час Гнат Юра працює над «Лорензаччо» де Мюссе, відбувається прем’єра «Овечої криниці» Лопе де Вега, тривають репетиції «Лісової пісні» Лесі Українки, і тривають гастролі… На цей раз театр їде на Донбас і це в той час коли шахтарі жили в землянках і халупах, коли стояла страшна спека. Треба було мати достатньо витримки, винахідливості, щоб в цих умовах не просто вижити, а й на художньому рівні грати кожного дня вистави. Як ніколи, в пригоді став художник театру, один з його засновників Матвій Драк, який починаючи з 1920 до 1949 року разом з Гнатом Юром створив чимало вистав. Його талант митця, глибоке знання і відчуття театрального простору, особливо стало в пригоді в екстремальних умовах першого десятиліття існування колективу. Ми можемо лише фантазувати як, де і яким чином півроку на підводах, а то і пішки актори мандрували по шахтах, заводах та робітничих селищах з репертуаром, що складався з «Лісової пісні», «Овечої криниці», «На дні», «Гайдамаків» та «Весілля Фігаро». Своєрідністю був позначений один з показів вистави «Лісова пісня» в Горлівці. Спектакль грався у величезному парку, яскравого сонячного спекотного дня, без жодної декорації, лише в казкових мальовничих костюмах, що їх створив Матвій Драк. В ролі Мавки виступила Феодосія Барвінська.

Гастролі в Донбасі стали поштовхом для переведення франківців як Державного театру УРСР до столиці України – Харкова.

Перший сезон у Харкові відкрився п’єсою німецького експресіоніста Толлера «Еуген Нещасний». Франківці будь-що прагнули показати столичному глядачеві щось нове, незнане, оригінальне. Проте прем’єра належно не була прийнята, Гнат Юра рятуючи ситуацію, другою прем’єрою заявляє поновлення «Весілля Фігаро». Мудрість і передбачливість Юри врятували ситуацію, і театр ім. Франка поступово став здобувати популярність. При театрі було організовано студію, навколо франківців почали гуртуватися поети, літератори, драматурги. До театру було запрошено режисера Бориса Глаголіна, який полюбляв гостру театральність, прагнув перетворити кожну виставу в ефектне дійство. У першій своїй постановці «Полум’ярі» А.Луначарського він вперше в історії колективу використав кіноекран. Справжньою подією того часу стала його постановка «Святої Йоанни» Б.Шоу. Із п’єсою «97» Гнат Петрович Юра привів молодого, невідомого драматурга М.Куліша. Безпрецедентний випадок в історії театру: «97» були зіграні 20 днів підряд, щовечора на аншлагах. Образ Мусія Копистки, який створив Гнат Петрович, увійшов в літопис української сцени.

Мабуть не випадковою стала програма п’ятирічного ювілейного вечора франківців: після виконання «Інтернаціоналу», виступу Гнати Юри були показані уривки з вистав «97», «Полум’ярі», «Весілля Фігаро»…

Не один рік Г.П.Юра у надскладних умовах плекав свій театр, намагаючись бути вірним юнацьким мріям про досконалість й довершеність мистецтва театру. Крок за кроком прилучав акторів і глядача до європейського репертуару, намагався з класичної спадщини зняти багаторічні нашарування. Разом із друзями – акторами мандрував Україною, прищеплюючи аудиторії паростки культури й духовності. Коли у Харкові після першого часу становлення й випробування частина колективу його зрадила, Г.П.Юра рятуючи свій театр, звернувся до свого старшого брата Терентія Петровича Юри, на той час керівника трупи в Олександрії, по допомогу. Талановита родина Юрів: Терентій Юра із дружиною Феодосією Барвінською, сестра Тетяна Юрівна та їхні колеги вирушили до Черкас, де на той час перебував театр ім. Франка. Не можна не згадати, що саме тоді, у складні часи становлення театру, Юра і його рідні закладали підвалини славної традиції «театру-сім’ї», де всі рівні, всі працюють на театр, на виставу. І не зважаючи на достатнє акторське визнання кожного, вони активно поєднували акторську працю з багатьма іншими дорученнями. Феодосія Барвінська із Тетяною Юрівною шили костюми, чоловік Юрівни – актор Михайло Пилипенко – був касиром, Анастасія Шведенко – дружина Олександра Юри-Юрського, молодшого брата Гната, - була культпрацівником, сам Олександр Юра-Юрський відповідав за рекламу, актор Терентій Юра – був завгоспом. Все, що випадало на їхню долю, ділила з ними і мати Юри – Меланія Григорівна. Вона прала білизну, шила, готувала обіди на всю франківську родину, разом з нею переживала успіхи та невдачі. Вона померла у Вінниці, коли її ховали, призначену в цей день виставу було відмінено.

Особливою людиною в колективі був суфлер Лев Білоцерківський, який окрім посади суфлера виконував обов’язки актора, рекламіста, адміністратора і, головне, – створив театральний літопис франківців починаючи з 1920 по 1940 рік.

1924 рік для театру був багатим на події: в трупу прийшов (краще сказати – завітав) корифей української сцени Микола Садовський, який перед цим певний час перебував в еміграції і фактично з ініціативи та активного втручання в долю актора Гната Юри повернувся в Україну, зігравши у виставі «Ревізор» Городничого.

У квітні 1926 року відбулися перші гастролі театру в Москві. Франківцями опікувався А.Луначарський. По поверненню до Харкова на них чекала звістка: рішенням уряду театр ім. І.Франка переводять до Києва, натомість «Березіль» виїжджає до Харкова. З вересня 1926 року трупа почала працювати в приміщенні колишнього театру «Соловцов». Для відкриття першого сезону в Києві обрали виставу «Вій», яка вже два роки з успіхом йшла в Харкові та Москві. Над інсценізацією працювали талановиті митці: Остап Вишня, Гнат Юра та Анатолій Петрицький. Спектакль було вирішено у жанрі гротеску із відповідною модернізацією змісту, який викликав безліч тогочасних асоціацій. Як зазначав один з критиків: «Навіть для Києва, який добре знає роботи «Березоля», спектакль «Вій» був винятковим видовищем».

І все ж для театру, найскладнішими виявились не 20 роки, а 30-40 рр. Починаючи з першої половини тридцятих років театр ім. І.Франка, як і ряд інших колективів, майже цілком переключився на пропагандистські п’єси радянської тематики. Серед 13-ти постановок, що вийшли у 1930-34 рр., була лише одна класична п’єса. Відчуваючи, що актори, театр можуть втратити те, що напрацьовувалось роками, Гнат Юра у 1933 році звертається до однієї з найулюбленіших постановок, яка рятувала театр в критичні часи, – «Весілля Фігаро», і сам виходить на сцену в ролі Фігаро.

Ми можемо лише припускати, як почувався Гнат Петрович, потрапивши у вир радянської системи. Якими ізуїтськими засобами користувалися ті, хто зробив його за життя ідолом, носієм ідей радянської ідеології.

Вроджена кмітливість, інтуїція, життєва мудрість передана батьками і неймовірна, доведена до абсолюту відданість театру, підказують реальні кроки виходу з репертуарної одноманітності. Скориставшись ювілеєм Ф.Шіллера, що мав світовий розголос, Г.Юра у 1936 році втілює трагедію «Дон Карлос», яка засуджує деспотизм, жорстокість влади. Заголовна роль стала успішним дебютом на сцені франківців Євгена Пономаренка. Часто-густо, гребуючи власними інтересами і бажаннями як режисера, намагаючись розширити творчий діапазон театру, Юра прилучає до постановок інших режисерів: Борис Сушкевич у 1937р. здійснює постановку трагедії «Борис Годунов» О.Пушкіна (разом із «Дон Карлосом» це був алюзійний удар по тоталітаризму), у 1939р. В.Вільнер ставить «Останню жертву» О.Островського. В сезон 20-ї річниці заснування театру Юра створює легендарну виставу «Украдене щастя» І.Франка, у 1946 р. Костянтин Хохлов відкриває для українського кону драматургію А.Чехова, створивши у франківців «Вишневий сад». Від деградації театр продовжує рятувати класика: Юра працює над поновленими варіантами «Мартина Борулі», «Ревізора», «Швейка», який з 1928 р. був його талісманом. До речі, в цій ролі Гната Юру увічнено у сквері біля будови театру.

Здавалося, що сама доля оберігає цю мудру, талановиту людину… І раптом його б’ють в саме серце – у нього фактично забирають найдорожче, найголовніше – Театр, приславши «дублювати» його М.Кропивницького. Юра гідно пережив і це випробування.

Однією з останніх незабутніх вистав Майстра стало «Свіччине весілля» І.Кочерги. Трагічна легенда XVсторіччя, в якій йдеться про те, що литовські феодали заборонили київському людові, ніби з протипожежних міркувань, користуватися світлом. У контексті подій, які болісно переживав Гнат Петрович Юра, вистава набувала не просто художньої глибини звучання, а ніби віддзеркалювала його власну драму.

«Чого тобі, безумцю, треба?

Світла.

Що кажеш ти!

Так, світла, що у нас

Ви відняли безбожно й безсоромно…»

Перечитуючи історію нашого театру, подумки звертаючись до тих, хто на превеликий жаль відійшов в інші світи, ми прагнемо повернути втрачене, здійснити мрії, якими в найскрутніші часи жив Гнат Юра і його однодумці. Йдучи за його законами, ми експериментуємо, шукаємо, запрошуємо до співпраці різних режисерів, відкриваємо нові акторські імена, збираємо під свій дах найкращі мистецькі сили. Невипадковими є на нашій сцені життя вистави «Украдене щастя», «Швейк», «Мартин Боруля», «Ревізор», «Цар Едіп». Поринаючи у світ героїв цих п’єс, які роками хвилювали творчу уяву Г.Юри, намагаємося відчути подих того театру заради якого стільки пережив цей вікопомний режисер.

Його пам’яті ми присвятили виставу «Весілля Фігаро», яка майже через 80 років по першій прем’єрі повернулася на наш кін. Для нас було принциповим зіграти її в перекладі Гната Петровича, створити яскраве театральне дійство, в якому б вирувало життя, минуле зустрілося з майбутнім. У виставі поруч із провідними акторами виступили наймолодші франківці-студенти експериментального курсу Національного університету театру, кіно та телебачення ім. І.Карпенка-Карого, які студіювали на базі театру ім. І.Франка. Отже, життя продовжується, а з ним і віра у вічне оновлення, і вічний поступ мистецтва Театру.

Богдан Ступка

(стаття написана 2008 року

до 120-річчя з дня

народження Г.П.Юри))