Сергій Данченко: "«Король Лір» містить у собі параболу, перекинуту через усі часи… Саме це примусило мене у франківській виставі прагнути максимально відкритого кону, звільненого від декорацій. Таким чином виникла необхідна філософія простору. Крім того, цей простір надає неабиякі можливості для сценічної умовності. Переміни картин позначаються лише натяками, легкими зрушеннями елементів сценографії, як символ зміни, а не зміна в повному розумінні слова. Порожньої сцени потребувала й необхідність розіграти повною мірою моменти пантоміми, які в такому чистому вигляді у Шекспіра більше ніде не зустрічаються. Передусім ідеться про сцену, коли Едгар веде засліпленого Глостера на гору. Чому для мене це було так важливо? Саме у цих сценах я вбачав прояви одного з активних прийомів фарсового театру, співзвучних естетиці модерну, скажімо, тому ж таки беккетівському «Годо». Ці естетичні збіги наближають шекспірівські твори до сьогодення.

Звичайно, сцена бурі – одна з найскладніших. І для мене вона теж стрижнева. Це сцена переродження, коли людина божеволіє, і водночас їй відкривається істина. Ось парадокс: аби побачити все у справжньому світлі, треба збожеволіти. Ця сцена надзвичайно важлива, бо нею закінчується так званий театр Блазнів, функції якого вичерпалися: Лір пройшов школу життя і навіть заговорив блазнюючи"...

У жовтні 1997 року, Данченко запросив на одну з останніх репетицій відомого шекспірознавця Олексія Бартошевича, автора книги «Шекспир. Англия. XIX век». Через якийсь час Олексій Вадимович приїхав до Києва вдруге – на прем'єру спектаклю. І він дістав нагоду переконатися, що франківці блискуче підтвердили на сцені одну з основоположних теоретичних тез його монографії: інтерпретація класики в кожну епоху – це добування, розкопування, реалізація найрізноманітніших потенціальних смислів, що містяться у творі, в тому числі й тих, які не були й не могли бути зрозумілими ні самому Шекспірові, ні його сучасникам, ні багатьом майбутнім тлумачам ‒ критикам, артистам, режисерам, перекладачам, читачам. Театр, керований Данченком, справді виявив свою здатність проникати в абсолютно нові смислові пласти великої трагедії Шекспіра. «За своє життя я бачив чимало різних постановок “Короля Ліра”, – говорив після прем'єри Бартошевич. – Традиційно він ставився в романтичній, пафосній манері, де вирували пристрасті. Виставу Сергія Данченка зроблено у кращому сучасному стилі. Певен, що на неї чекає велике майбутнє…»

На той час Данченко міг признатися: «Не думав, що на плечі всіх учасників вистави ляже стільки труднощів. Легкого шляху ми не знайшли. Тоді зрозумів Пітера Брука, котрий сказав: “Хочеш мати нещастя на свою голову – візьми шедевр”. Чим більше занурюєшся в текст, тим більше одне тягне за собою інше. Менш за все хотів ставити мелодраму про нещасного батька та його підступних доньок»...

...Розмови про майбутній спектакль Ступка забобонно уникнув. Недарма ж і Міхоелс вважав, що «коли готуєш роль, треба більше про неї мовчати і менше про неї розмовляти». На питання, що він чекає від «Короля Ліра», непевно сказав: «Хто зна, хто зна… Побачимо…» Мабуть, сподівався, що й того для мене буде досить, проте я вперто мовчав, чекаючи на повнішу відповідь. Тоді Ступка видавив ще кілька слів: «Тут треба здоров'я, здоров'я і… голосу». З надією на продовження теми я вчепився за цю фразу й припустив, що то-таки не все, що треба… Богдан Сильвестрович тихо засміявся й відповів остаточно: «Знаєш, це багато важить…»

Утім, він безумовно мав рацію – без міцного здоров'я старого й знедоленого короля Ліра дійсно не зіграєш. Уже після прем'єри Ступка підтвердив: «Хоч насправді Лірові – за вісімдесят, але такому старому акторові грати цю роль уже не під силу, бо вона є просто виснажливою…»

Що ж до голосу… Коли Томмазо Сальвіні запитали, що потрібно для того, щоб бути трагіком, він відповів по-наполеонівськи: «Голос, голос і ще раз голос!» Станіславський у своїх спогадах писав: «Коли голос сам співає і вібрує, немає потреби вдаватися до фокусів, а слід користуватися ним, щоб просто й красиво говорити думки чи виражати великі почуття. Ось такий голос і мова необхідні для Пушкіна, Шекспіра, Шіллера». Знаменита артистка Малого театру Гоголєва також наголошувала: «Не можна грати Шекспіра без голосу…» Чи й треба нагадувати читачеві про справді неповторний голос артиста Ступки, який завжди можна легко розпізнати з-поміж тисяч інших...

У спектаклі Данченка не було чутно «звіриного рику» короля Ліра, Ступчин трагігротесковий герой «усвідомив неосяжність світового зла» й відрізнявся від кумедно-гротескового й страшного Ліра Крушельницького не менше, ніж кінець 50-х років від кінця 90-х років ХХ століття.

із книги Володимира Мельниченка «Богдан Ступка. Біографія»