П'єсу молодого буковинського драматурга Віри Маковій «Дівка на відданнє» поставила на Камерній сцені молодий режисер Олена Роман. Зважаючи на молодість драматурга та постановника, до них як «художнього керівника вистави» було приставлено трохи старшого за віком, але не більш досвідченого режисера Андрія Мая. 

Віра Маковій належить до категорії людей, яких називають улюбленцями долі. Її перша драматургічна спроба «Розірване коло» була представлена на кількох фестивалях нової драми, згодом письменниця взяла участь у міжнародному конкурсі для молодих драматургів від британського театру Royal Court. Після цього у дівчини, яка багато подорожує світом, як кажуть, пішло-поїхало. Друга п'єса «Буна», окрім того, що потрапила на фестивалі, була перекладена англійською, третя, «Дівка на відданнє», як бачимо, поставлена у Національному театрі... Інша річ — як поставлена. Однак, зважаючи на дефіцит фахової режисури і, відповідно, на плачевний стан вітчизняного театру, вибирати в таких умовах не доводиться.

«Дівка», оскільки автор декларує свою прихильність до правди, до документа, є відбитком сучасного українського життя, яким воно повстає, у даному випадку, на Буковині. Головна героїня Світлана (Віра Зінєвіч) замість того, аби робити кар'єру у столиці, вирішує вийти заміж за Ніколая (Ренат Сєттаров), залишившись із ним жити у рідному селі. Батько Світлани перебуває у добровільному засланні у Сибіру, де працює як кріпак без зарплатні, тож на весілля доньки не потрапляє. Грошей на гучне сільське весілля катастрофічно не вистачає, через що мати героїні Марахта (Наталія Ярошенко) кляне і чоловіка, і свою нещасну жіночу долю, причитаючи при цьому: «Господи, не дай моїй дитині такої долі, як мені». Але заклинання не діє, і Світлана, хоч і втікає з-під вінця, все одно приречена на таке ж безрадісне життя у безпросвітних злиднях. До всього ж «ненормальну» доньку, через яку марно потрачено гроші, позичені на весілля, що так і не відбулося, мама починає примусово лікувати... Отака вона, історія кохання по-українськи.

Власне, фатальна приреченість життя, неможливість щось змінити у тому, що написано на роду, що суджено долею, мала би стати головною темою вистави. Між іншим, ця тема тут не набуває достатньої глибини, оскільки постановники «Дівки» спокушаються жанром соціальної сатири, спрямованої проти недолугого, примітивного життя українського села. А сатира, стьоб, який так любить сучасна молодь, із філософією не дружить. Режисер та актори, які затято шаржують своїх героїв, нещадно висміюють усіх, окрім закоханих. Сміються вони навіть над Священиком (Олексій Паламаренко), хоча і батько, і дід драматурга присвятили своє життя Церкві та служінню Богу. Так що герої, як і їхня любов, у викривальному гумористичному контексті вистави постають безпорадними жертвами — соціуму, політики, релігії, врешті, долі... Що певним чином характеризує свідомість автора п'єси та постановників вистави, які, схоже, почуваються жертвами власної держави, а не її творцями. І їм важко дорікати за цей психологічний комплекс, оскільки вони і справді є жертвами нашого культурного провінціалізму, що виявляється, перш за все, у відсутності хорошої фахової освіти. Щоправда, Олена Роман проходила стажування у Школі-студії МХТ, де їй мали б пояснити, що театральний гротеск і гротеск естрадний, до якого вона вдається, істотно різняться між собою. Перший не виключає глибини осягнення життя, а лише акцентує на його больових проявах, тоді як другий має на меті пусту розвагу. А там, де виникає душевна пустота, немає місця ані співчуттю, ані любові. Даруючи співчуття лише Світлані — а Віра Зінєвіч як одна з перспективних актрис франківської трупи це співчуття викликає, — автори «Дівки» чомусь виводять за межі свого милосердя інших героїв. Між тим, вони теж мають право відчувати себе у цій приреченій країні жертвами. Бо вся наша історія, хоча й утримує в собі високі зразки жертовного служіння Батьківщині, і досі сприймається нами у жанрі мелодрами як одвічне страждання жертв, не здатних протистояти лиходіям. Вистава франківців цей менталітет знедолених жертв, яким дозволили приколюватися над своїми кривдниками, дуже яскраво демонструє.

О. Єфимов. Газета "День". 15.04.2015