МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
Засяяв день таємними знаками

Не знаю як таємних, а явних знаків вистачало: це класичний матеріал із цікавим бекґраундом — від Марії Заньковецької до другого звернення франківців до цієї п'єси; режисерський дебют Івана Уривського на цій сцені. 

Узагалі Камерна сцена стала плідною територією інтерпретаційного театру, де українська класика відкриває свої приховані ресурси й дістає друге дихання. Образне мислення Уривського, його фірмовий кодований театр — винахідливий, інколи парадоксальний, багатий і яскравий — дуже пасує живому, насиченому, об'ємному, емоційному тексту й стилю Панаса Мирного. 

Мирний — белетрист і поет — купається в соковитій українській мові, розгортаючи "конфлікт справді драматичний, могутній, а в суспільному відношенні надзвичайно важливий і для загалу громадянства повчальний", — писав І.Франко про драматургію другої половини ХІХ століття.

Іван Уривський, який постійно шукає українські тексти і контексти, — людина вже XXI століття: він відверто сучасно інтерпретує однойменну народну баладу, покладену в основу сюжету п'єси. Зберігаючи щось абсолютно автентичне, притаманне саме українському театру, залишається при цьому вірним собі з чудовим відчуттям міри і стилю, текстів і слова, бездоганним володінням мовою образів і арсеналом сценічних прийомів та внутрішньою культурою.

Абсолютно в унісон із режисером і автором спрацював у прем'єрній виставі й художник-постановник та художник костюмів Петро Богомазов. Грубі, прості, але дуже тактильні текстури сіна, дерева, полотна, гречки. Майже суцільні чорно-білі кольори з поодинокими вкрапленнями червоного — це візуально підкреслений конфлікт і анонс майбутнього трагічного фіналу. Хоча в післясмаку вистави панує сепія, як на старій світлині. Але це, мабуть, через сіно: його на сцені багато, і воно стає ще одним героєм вистави, не прописаним драматургом, але вигаданим художником і режисером. 

Це сіно спочатку — як ознака сільського життя, вже потім — щось повітряне, нестійке, навіть художнє. Пізніше — будівельний матеріал, спресований до ґрат, а часом — банальна фактура, знак дріб'язковості Шкандибенків, Кнурів, Лимерихи. 

У фіналі — мотанка з сіна. І це знак замкненого простору обставин ніжної душі, що опинилась у конфлікті з дійсністю. Промовистий і сильний образ головної героїні Наталі Лимерівни, яку "змотали" в тугий вузол безвиході. Далі — тиша і… смерть. 

Важливий акцент — пластичне рішення. І тут знов унісон — режисера Івана Уривського і балетмейстера Павла Івлюшкіна. Іванові вистави завжди дуже виразні пластично. Усі актори (байдуже в якому театрі грають) пристають на його естетику чуйності з її рухом і музикою, ритмом і жестами. Івлюшкін і його скажені танці-конвульсії, ламаний ритм, синкопічна пластика окремих мізансцен, навіть прості побутові рухи-наголоси — усе підпорядковано режисерському темпоритму поступового нагнітання й перевтілення мелодрами у трагедію. 

Блискуче відбувся акторський ансамбль "Лимерівни" XXI століття. У кожного актора — свій крупний план. Історія кожного режисерськи вибудувана, навіть коли щось з драматургічного першоджерела залишилося "поза кадром".

Усі типажі — неоднозначні і водночас типові й персоніфіковані. Переслідуючи власні інтереси, руйнуючи чуже кохання, всі вони — солом'яні чоловічки, городні опудала, що не помічають, як руйнують себе, навколишній світ, чуже життя.

Надзвичайно потужно в молодіжній акторській зграї виглядає Олена Хохлаткіна — Шкандибиха. При всіх зовнішніх атрибутах традиційного трактування ролі злої свекрухи акторка знайшла яскраві нюанси, які зробили образ опуклим. Чого лишень варті її інтонаційні модуляції та блискучі сцени із сином Карпом (Віталій Ажнов) — маминим пришелепкуватим "пупсом": нещасним і латентно агресивним, покірним і хитрим.

І тут іще один знак "покоління Y" від режисера. Перший вихід Шкандибихи супроводжується пошуком у кишені Карпа шапки й надіванням її на голову — тобто: "Мамо, я поїв і в шапці". Ця актуальна молодіжна асоціація працює на два образи й на цілу сюжетну лінію.

Типову вертку сільську дівку Марусю, Наталчину подругу і, як виявляється, суперницю, широкими й точними мазками грає Христина Федорак. Надзвичайно цікаво придумані й продумані її унісони з головною героїнею Наталею (Марина Кошкіна) в частині, де вони говорять про своє кохання до Василя. Тому й текст один на двох дає їм Уривський. Дуетні сцени не солодкаві, акторки — протилежності, різні темпераментом і манерою — зіштовхуються відштовхуючись, сплітаються розплітаючись у буквальному і переносному значенні.

Гарна і Ксенія Баша в ролі Оришки — матері Марусі. Промовляючи іноді правдиві речі, умовляючи Лимерівну чи свого Кнура (точний, акцентований Дмитро Рибалевський), явно маючи неабиякий розум і кмітливість, вона готує пастку Наталії. Баша в цих нюансах віртуозна, різноманітна й гнучка.

А що ж Лимериха? У цій ролі — Тетяна Міхіна. Адже таку непросипну п'яничку, що буквально пропиває свою дочку, може зіграти лише акторка надзвичайно широкого діапазону. Проте її Лимериха має такі очі, дивлячись в які, розумієш — за тим пияцтвом криється драма і ще одна п'єса. 

Міхіна вкотре доводить свій статус, талант і вміння розуміти та втілювати навіть ледь помітні режисерські півтони, з яких складається абсолютно самобутній, зчитуваний і впевнений почерк Івана Уривського. З чим і хочеться привітати наш театр. 

 

О. Стельмашевска. Дзеркало тижня. 07.06.2019