МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ЄВГЕН НИЩУК: "Кожна нова робота – це нове навчання"

Євген Нищук – майстер моновистав, актор з душею поета, сподвижник змін в українській культурі. ProТеатр зустрівся і поговорив з актором pro спортивно-театральне дитинство, ранні роботи, внутрішню боротьбу двох "я" і підготовку до ролі Михайла в "Украденому щасті" режисера Дмитра Богомазова.

Коли ви подивились у дитинстві виставу “Суєта суєт” Карпенка-Карого, що відбулось у вашій свідомості такого, що народило в вас бажання стояти на сцені?

Пам'ятаю, це був перший клас школи, мені було 7 років. Батьку тоді дали квитки. Попри те, що вистава була для дорослих, я був вражений. Мене заполонила сама атмосфера театру, його магія. Очевидно, що я не пам'ятаю гри акторів, не можу аналізувати, якою була та вистава, але глибоко у підсвідомості залишились оці відчуття… Знаєте, буває, дитина йде кудись, але потім каже: “Я більше туди не піду”. А тут я пішов, запам'ятав, на що я пішов, і відтоді просився до театру. Він мене не злякав, а, навпаки, полонив, внаслідок чого я потім активно брав участь у шкільних театральних заходах. І на одному з таких капусників мене помітив керівник театральної студії “Резонанс”, яку було організовано при театрі, і мене запросили до неї. Я спочатку трошки напружився, думаючи, що це ж буде ще одне навантаження до школи, треба буде щось додатково вчити, але мені сказали, що все буде у формі гри: будуть бої, фехтування, походи в гори. Власне, так почалася моя любов і пристрасть до театру.

Ви собі уявляєте сьогоднішнього Євгена Нищука, який вивчився в Москві?

Я навіть не думав у такому ключі. Не місце є визначальним. Хоча, дійсно, я був близьким до вступу в Щепкінське училище. Але тоді вже у нас в країні почалися внутрішні соціально-політичні хвилювання. Відчувався дух Незалежності. Звісно, де Франківськ, а де Москва. Але для мене було важливим те, що відбувається навколо.

Питання якості театральної освіти було визначальним у виборі?

Тоді всі покладалися виключно на поради. Одночасно з “Резонансом” я навчався ще в одній франківській театральній студії – “Медитація”. Там готували до вступу, допомагали з програмою. Саме звідти вийшли Лінецький, Горбунов, Дебрін і багато інших зірок сучасного кіно-театрально-телевізійного життя України. Звідки я міг знати про якість? Хіба інтуїтивно. Мені радили білоруську театральну школу, зокрема говорили про університет Янки Купали, але також тоді сказали: “Піди в Інститут Карпенка-Карого. Там зараз набирають студентів два хороші майстри – Валентина Зимня і Аркадій Гашинський”.  Саме так я потрапив до Зимньої і, жодною мірою, не шкодую. Згодом я зрозумів у чому полягає це поняття школи і якості – у тому, як тобі дають можливість докопатися до себе, до своєї природи, до органіки. Це те, що я помітив при вступі – цінувалася саме природа особистості, коли не треба було нічого грати, бо екзаменаторів навіть дратувало, коли саме «грали». Зимня теж наголошувала на тому, що необхідно знайти себе і свою природу, не форсуючи подій. Прийти до цього можна і під час навчання, або вже значно пізніше у професійному житті.

Ви мали змогу подивитись на театральну освіту як студент, як викладач і як державний діяч. На вашу думку, вона потребує реформування?

Час – дуже важливий чинник як для театру взагалі, так і театральної освіти зокрема. Вона базується на різних школах: європейській; пострадянській;  українській, яку тривалий час тримали до певної міри в забороні. Я маю на увазі Леся Курбаса і його учнів. Це були ті люди, яких знали в Європі, але, у 30-тих за політичними статтями вони були розстріляні, а історія українського театру на довгий час потрапила під заборону, пішла у підпілля. І навіть у театральній освіті говорили про Станіславського, Немировича-Данченка, а згадок про наших діячів не було. Разом з тим, зараз є більше можливостей отримати інформацію і, до прикладу, про потужну європейську школу та її майстрів, і про американську. Хоча, якщо її досліджувати, то вона починалася з Михайла Чехова, а Михайло Чехов спілкувався із Станіславським. Все має певне коло. Але чому я кажу про час, бо він диктує різні засоби виразності, як і складні навколишні обставини формують особистість. Я нещодавно був на тренінгу Івани Чаббак. Щоб сказати, що вона відкрила те, чого ми не знали – такого немає, але сам її підхід направлений на швидке  отримання результату, це цікава техніка. Такими тренерами користуються професійні актори. Та ж Івана працювала з Бредом Піттом і багатьма іншими. Вони отримали театральну освіту, але мають змогу найняти коуча, який спочатку сам опрацьовує роль, яка “перепала” його клієнту. І потім вони вже спільно працюють над нею з огляду на режисерську задачу. Але ти вже в матеріалі, ти дослідив другі, треті плани, психофізику, історію, обставини й таке інше.

Для вас би був корисний такий коуч?

Так, звісно. Я вважаю, що не залежно від статусів, кількості театральних і кіноробіт, від віку не потрібно собі робити “стоп” і казати, що “я все вмію”. Якщо ти кажеш, що ти все вмієш – значить ти вже мертвий, як творчий організм. Часом буває так, що ти, наче, відчув роль, а потім за пару тижнів повертаєшся знов на старт, вагаєшся, куди далі рухатись, що робити і що з тобою буде. А потім відбувається прорив завдяки різним обставинам: режисеру, внутрішній роботі, партнерам. Це дуже індивідуально, але однозначно, що кожна нова робота – це нове навчання. Повертаючись до теми освіти, про яку Ви питали, можу сказати, що моєю командою у Міністерстві культури була пророблена чимала робота. Зокрема, у Закон “Про освіту” нами було закладено саме визначення “мистецька освіта”. Зрештою, і коли Івана Чаббак починала співпрацювати з Україною, саме Міністерство культури тоді цьому сприяло. Я тоді неодноразово говорив, як важливо працювати проєктно, щоб до України приїздили на майстер-класи викладачі з усього світу. Я взагалі вважаю, що для нашої театральної освіти дуже важливо привозити хороших коучів не тільки для акторів, а й, наприклад, сценаристів, бо в нас є певні проблеми саме зі сценарною школою, драматургічною, продюсерською. Оператори у нас славляться й так, але ніколи не завадить вчитись, бо відбувається постійний технічний прогрес і треба за ним слідкувати. Свого часу, коли я починав, до нас приїжджав Єжи Ґротовський, Григорій Гладій, багато інших... І Валентина Іванівна Зимня в “позу не ставала”, мовляв, ви зараз підете на ті майстер-класи, а то трошки інша школа. Насправді треба, як губка, всотувати в себе знання і користуватися цим залежно від того матеріалу, який ти отримуєш в роботу.

Актори-випускники плекають надії на блискучу кар'єру одразу після випуску. З яким настроєм випускалися ви?

З панічним (ред. – сміється). І таке відбувається з багатьма. Лише в окремих випадках ти завершуєш університет, а тебе вже запрошує на роботу якийсь провідний театр. Переважно, це дуже велике випробування для кожного випускника. “Що далі буде зі мною? Я ж віддавав, я все вбирав, я всім цікавився, я все хотів, я не пропускав пар, принаймні, з майстерності”. Але далі ти зустрічаєшся з проблемою – як отримати роботу? Колись театри могли по 5 років не проводити конкурси, не оновлюватись. На щастя, зараз ця модель вже почала змінюватись. Я за те, щоб організовувались театри-студії – вони дуже часто експериментальні і багато дають для становлення молодого актора. Але, очевидно, що багато хто мріє потрапити у перші столичні театри. Колись у нас навіть була така поговірка: “Життя одне і прожити його треба в Києві”. Зараз мені б хотілось, щоб ця історія змінилась. До прикладу, я раніше згадував курс, де навчались Віталій Лінецький, Юрій Горбунов, Наталія Попович – то він був «цільовим». Тобто вони йшли на навчання від двох театрів (до прикладу, Франківського і Волинського) з умовою, що вони потім туди  повернуться. І вони повертались: Лінецький відпрацював рік в своєму театрі, а Горбунов – 3 роки, а потім вони переїхали в Київ. Далі – це вже інше питання, як в кого складеться творчий шлях. Я за те, щоб в обласних центрах, у регіональних театрах з'являлась професійна, добре підготовлена молодь, яка приїжджає з головних театральних вишів. Шкода багатьох молодих людей, які, начебто, отримали освіту, а потім залишаються незатребуваними. Це призводить до внутрішніх трагедій. Акторство – це особлива професія, вона суміжна з психікою людини, з амбіцією людини. Не втратити себе, зберегти себе в такому випадку – це головне. Зокрема, у моєму житті була така історія: я одружився на останньому курсі університету, і мою дружину – Оксану Батько, яка була на курс молодшою за мене, одразу запросили до трупи Національного театру Франка і одразу на головну роль Мавки у постановці “Лісова пісня”. Однак зі мною такого не трапилось. На пробі я виглядав дуже юним у свої 20 років, і мені сказали: “У тебе ще є час”. Це наклало певний відбиток на мій внутрішній психологічний стан, але і спонукало ще більше працювати – я пробував себе у багатьох інших театрах та проєктах: були театри “Ательє-16”, “Мушля”, “Сузір'я” та багато іншого.

Тим не менш, це зробило вас сильнішим.

Так, звісно, що це дало мені можливість бути більш рухливим. Бо іноді так буває, що ти маєш стабільну роботу, працюєш і тебе більше нічого не цікавить. А у мене так виходило, що життя спонукало перебувати в постійному творчому пошуку, погоджуватися на різні пропозиції, зокрема й на регіональні. Наприклад, у Черкасах я грав молодого Шевченка, у рідному Франківську – Олексу Довбуша.

“Олекса Довбуш” за жанром міфо-опера.  Ви співали?

Співав і танцював. А які там неймовірні хорали були. Водночас я працював у мистецькій агенції “Арт Велес”. Це одна з провідних мистецьких агенцій, що займалася цікавими альтернативними проєктами, пов'язаними з українською культурою – як сучасною, так і автентичною. Це давало мені можливість вивчати ті теми, які потім, як виявилось, знадобились мені й у державній роботі. Ті проєкти були різножанрові, пов'язані з музикою, образотворчим мистецтвом, хореографією та театром. Зокрема можна згадати конкурс імені Сержа Лифаря. Це тепер ми повернули його славу, а тоді ще тільки відкривали для загалу. Хорове мистецтво, міський романс з Олегом Скрипкою і багатьма іншими, рок-музика або альтернативна музика. Проєкт пам'яті Голодомору – геноциду українського народу – з кінця 90-их ми запровадили цю традицію запалювати свічку пам'яті. Тоді перші акції проходили на Михайлівській площі, а згодом були перенесені до Музею Голодомору – Свічки Пам'яті. Тепер це захід державного рівня, який відвідують перші особи України, дипломати, іноземні делегації. Були заходи присвячені героїчному бою українських студентів під Крутами, і згодом світ побачила збірка “Концерт для Янголів”, над якою працювали видатні музиканти – Кому Вниз, Марія Бурмака, Плач Єремії, Тарас Компаніченко, а також ряд акторів. Також були різні проєкти присвячені Сковороді, Тичині, Рильському, грав я і у виставі присвяченій Єсеніну.

Якщо згадувати Єсеніна, у лінгвістів є таке поняття, як мовна свідомість. Коли ви грали російською мовою, що не є для вас рідною, вона вплинула на вашу роботу над роллю?

Я думаю, так. Так само, якби я досконало вивчив англійську мову і брав би участь в англомовному проєкті, то вона спричинила б й іншу подачу, навіть інший вираз обличчя. Я вже був професійним актором, але тоді окремо займався з актрисою, яка ставила мені сценічну російську. Так, в житті людина може спокійно розмовляти російською, але сценічна  мова потребує інших зусиль. Тому тут ви правильно запитали. Та ж Івана Чаббак каже, що якщо ви хочете їхати на захід, ви повинні ідеально знати англійську. Коли гості приходили на виставу про Єсеніна,  казали, що вже на 5-тій хвилині забували, що він блондин (а я не фарбував волосся). Ну очі блакитні, як у мене. А далі йшла психофізика тієї людини. І казали тоді: “Ти, виявляється, такий ексцентричний, хуліган, розбишака, ти взагалі багато п'єш зараз?”, – питали мене (ред. – сміється). Та не обов‘язково ставати алкоголіком, щоб зіграти алкоголіка, не обов'язково пити, щоб показати п'яну людину.

А як щодо досить одіозної постаті в українській літературі Павла Тичини? Йому часто закидають, що він проміняв “Сонячні кларнети” на “Партія веде”. Що вас спонукало взяти цей поетичний образ, чим він вас зацікавив?

Мені здається, що для театру, для образу, який ти береш на себе, дуже важливо мати складну історію. Чи вона весела, чи вона сумна – немає значення, але це має бути складний типаж, бо він лише тоді є цікавим. Ти отримуєш матеріали, які не були в широкому доступі, досліджуєш образ, постать і розумієш, що не все так однозначно, і час, і система змінювали ту особу. І в результаті дослідження я для себе намагався зрозуміти, чому він зробив так, а не інакше. Тичина був на межі страху і рабства. Про це йшлося в архівних щоденниках. До прикладу, а ви знаєте історію його портрету, який на 50-річчя намалював його друг Олексій Шовкуненко? Так от, на картині був стіл, за яким сидів Тичина, а на столі стос книжок. Деякі з яких у жовто-блакитних тонах. За цей портрет він міг постраждати, міг постраждати Шовкуненко. Внутрішньо він був надзвичайно потужною, інтелектуальною і сильною людиною. Перед ним був вибір: поїхати на Соловки чи, якось прикриваючись, продовжувати писати. З іншого боку, зважаючи на те, як трагічно загинув його брат, він жив у постійному страху. Та він спокутував це все через інше: багатьом допомагав персонально; бідним дітям допомагав вступати до вишів, вчитися; допомагав із влаштуванням на роботу. Це було дуже цікаво якраз втілити в ролі, бо оповідь йшла від першої особи. У нього були яскраві протестні вірші, зокрема “До кого говорите?..”.  А потім брата вбили і його взяли “на гачок”. Такі ситуації з людьми, до слова, відбуваються й донині. Так само глибоко я працював і над образом Шевченка, адже не хотів з нього робити ікону. Я їздив по Черкащині, збирав матеріали. Там познайомився з родичкою брата Шевченка. Вона розповіла мені дуже цікаву історію про рушник. Шевченко якось купив кролевецький рушник собі на заручини, але життя склалося так, що на тому рушникові потім опускали його домовину. Цей символ ми використали й у виставі – вона була в пастельних тонах, і тільки рушник був червоним. Чому я згадав образ Шевченка – бо й у нього в житті поставало питання вибору. Я якраз грав той період, коли він був “людиною-фестивалем”. У Петербурзі його всі люблять, він гарно вбраний, він відвідує салони, користується увагою як молодих дівчат, так і заміжніх жінок, він користується авторитетом впливових людей. Але Братство розкривають і його ставлять перед вибором: “Ти маєш відмовитися – і все буде окей”. Звісно, він міг звернутись до цих впливових людей, переконавши, що більше нічого забороненого не писатиме і не малюватиме, аби лише його захистили. Але він цього не зробив та свідомо пішов на самознищення. З тих часів минули століття, цьогоріч ми відзначатимемо 206-ту річницю з його дня народження, але його постать та його творчість така ж цікава та гостро-актуальна. А уявити, якщо тоді щось би пішло по-іншому...

Продовжуючи тему вибору, хочеться згадати іншу вашу виставу в театрі “Сузір'я” – “Прекрасний звір у серці”, в якій ви словами Вінграновського наголошуєте: “Я сів не в той літак”. Ви кажете про себе?

Взагалі, на сцені, не зважаючи на те, що ми говоримо про персонажів, яких ми втілюємо, чи образи, які ми створюємо, все одно ми говоримо про себе. Це правда. І, очевидно, що багато вистав є болючими й чутливими, бо вони десь перетинаються з твоїм життям і по-різному звучать у різний час.

Ви в театрі граєте виставу за твором Винниченка, а також втілили його образ в кіно. Вам, напевно, вже казали, що у вас досить схожі долі – митець і політика, боротьба цих двох “я”. Напевно, така  ж боротьба відбувається й у вас? Хто перемагає?

Так, відбувається, але хто перемагає, залежить від обставин часу і від періоду. Мене зараз часто питають чим я займаюсь після другої каденції у Міністерстві, а я кажу: “Я поки взяв політичну паузу і у мене творча робота”.  Натомість, коли так розпорядилася доля, що я був міністром, я робив творчі паузи, тому що під час роботи у Міністерстві щось нове створити було важко. Так, декілька знакових вистав йшли, але це було ввечері та у зручний день. Це не була робота над новим матеріалом і вона не потребувала так багато часу.

Ви внутрішньо не відчували, що це певний кредит до я-актора, що, мовляв “я лишаюсь в акторстві, але 90% себе присвячую політиці”?

Нема “трошки”. Якщо трошки там і трошки там – то ніде. Насправді я завжди повністю віддавав себе і у роботі в Мінкульті, і на виставі. Творча робота – це не “трошки”, робота, яка тобі дорога, яка на короткий проміжок часу забирає тебе від нарад, всієї політичної рутини, і ти оновлюєшся. Це справді дуже важлива річ. По-друге, у творчості для мене залишались ключовими культурні меседжі. Ті роботи, які йшли під час каденції у Міністерстві, мають певні меседжі. І, за великим рахунком, замість того, щоб ввечері, чи у вихідні я сидів у якомусь ресторані, я три години відпрацьовував у виставі “Три товариші” чи моновиставі, що, як кажуть, по-суті є “здачею крові”. Я думаю, що це ніяким чином не заважало державній роботі. І з іншого боку, я багатьом вже казав, що мої колеги-франківці у неформальній обстановці зауважували: “Женя, класно, що ти не сказав, що ти тепер міністр і не будеш ходити працювати на сцені, не будеш пітніти, страждати і мучитись, а будеш просто ходити собі в костюмчику”.  Це моя відданість і данина професії, моєму покликанню. І зараз я абсолютно поринув у творчість. До сотого ювілейного сезону у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка ми розпочали роботу над “Украденим щастям” – це буде нова версія, яку ставить Дмитро Богомазов, а я граю Михайла, жандарма.

Яким буде ваш Михайло? Вже нащупали роль?

Це дуже складний, глибокий, не лінійний образ. Він не з таких, хто прийшов, забрав, довів своє і все. Час наклав відбиток. І зараз твір досить співзвучний з воєнною тематикою, з посттравматичними відчуттями військової людини. Він мав життя, мав кохання, от-от весілля мало бути, а коли він повертається – того всього вже нема. Він пробує все повернути, щось вдається, але це також вже зруйновано. Неймовірний образ, неймовірно цікавий персонаж. У виставі буде дуже цікаве музичне тло від Андрія Самініна, цікаві костюми, декорація Олександра Друганова. Окремо хочу відзначити своїх партнерів – Анжеліку Савченко та чудового актора Олександра Ярему, який нещодавно приєднався до колективу франківців.  Щоденно йде не простий, але цікавий робочий процес, йде пошук. Робота складна, але вона щаслива, впевнений, спільно ми вийдемо на цікавий результат. Звісно, важливо, що скажуть критики, але ще важливіше, що скажуть люди. Прем'єра вистави запланована на квітень цього року.

Ви звертаєте увагу на критику?

Звичайно, я не можу не звертати. Проте, найголовніший критик – це глядач. От, наприклад, вистава “Момент кохання”. Коли вона тільки була зданою – була критика. Але зараз виставі вже 8 років і весь цей час вона йде на постійних аншлагах, причому вже двічі на місяць її ставлять. Її запрошують на великі сцени – був Ужгород, Рівне, Чернівці, Львів, Херсон! До війни ми грали цю виставу у Донецькому театрі і був повний зал. Ось ця сатисфакція – коли ти робиш те, що в цей момент потрібно людям. Це і є ця театральна місія.

Напевно, поява “Еріка XIV” теж була викликом часу і необхідна саме вам. Шкода, що вона так раптово зникла з репертуару. Вона дала вам можливість винести і політичний урок, напевно?

Це справді наука. Це дуже глибока вистава. Вона допомагала і провокувала. У ній буквально протягом декількох хвилин ти маєш пережити ряд кардинально різних станів. 

 Від ніжності до агресії до тієї ж людини; від пихатого блазнювання до певної розгубленості; від відчуття внутрішнього спокою та вдячності до психозу та деструкції, яка здатна змести все навколо. Була потрібна як велика внутрішня психоемоційна робота, так і фізична праця, бо декорація з масивним мостом того вимагала. Це історія про прийняття чи неприйняття себе королем, міністром, президентом, не важливо, що приготувала для тебе доля. Виклик у тому, чи ти зможеш справитися з цим, залишитися людиною. Ця вистава давала мені розуміння та відчуття таких речей. І навіть зараз дає. Мені справді шкода, що вистава вже не йде. Вона містила дуже повчальні думки.

ProТе-БЛІЦ

Що читати?

Я люблю читати конкретні історії конкретних людей. З останнього що я прочитав – це книга “Промови, які змінили хід історії”. Там йдеться про різні часи, важливі промови різних діячів. Вони мені були цікавими як з професійної точки зору, так і допомагали відкривати цілий пласт цікавої незнаної історії. А зараз я взявся читати Вуді Алена “Повний безлад”. Теж на часі (ред. – сміється).

Що слухати?

Гарну, класну музику – європейську, світову, українську, якої дуже багато з'явилося. Я слухаю Kozak System, Тартак, Один в каное, The Hardkiss, ТНМК, Бумбокс. Це ті гурти, які співзвучні з моєю сутністю, які супроводжують мій настрій.

Євген Нищук пише вірші? З огляду на прозове доповнення “Моменту”.

Так, я завжди дописую, причому часто на ходу у виставах (ред. – сміється). Так само, і у виставі за Вінграновським є багато непомітних дописів. Ніхто, на щастя, претензій не має. Внутрішні щоденники, особливо з подій Майдану, досі в мені киплять. По гарячих слідах не вийшло зробити книжку, тому це буде певна сублімація через часи, через політичні процеси, і в тому контексті буде думка та спогад про Майдан.

Що дивитись?

Початок цього року відзначився у кіно потужними оскарівськими фільмами, паралельно ми можемо спостерігати і цілий ряд українських кінопрем'єр, які ще виходять, слава Богу. Зізнаюсь, мені досить тривожно, що нічого нового практично не знімається, тільки дознімаються та виходять ті проєкти, які “почалися ще при Євгену Нищуку”. Зараз у прокаті чудові українські прем'єри: “Віддана”, “Мої думки тихі”, “Пекельна хоругва”, скоро вийдуть “Черкаси”, днями на Берлінському кінофестивалі, а потому і в українському прокаті з'явиться фільм за твором Олега Сенцова “Номери”, деякі телевізійні серіали, які були створені спільно з Міністерством культури, яке я очолював. 

Щодо іноземних фільмів, то я дивився “Джокер” – це фільм-попередження. “Одного разу в Голівуді” – я люблю той час, ті костюми, той стиль, ту музику. Мене вразили вже тепер оскароносні “Паразити”. Буквально днями я подивився “1917”. Ця знахідка Мендеса з оператором, коли фільм, фактично, знято одним кадром. А на тлі війни, у страшних декораціях ми бачимо просту маленьку історію про життя та смерть, любов та дружбу. Такі стрічки є дуже повчальними для наших сценаристів. Іноді не треба розпорошуватись, заходити в глибини історичних фактажів, а варто знайти суть. Також цікавим для мене був “Кролик ДжоДжо” – цікавий жанр на межі абсурду, де переплетені дуже чутливі, дуже людські і повчальні речі. Мене просто вразив один з кадрів, де маленький хлопчик зав'язує шнурки на ногах своєї матері. В одну мить він дорослішає, в його очах переосмислюються важливі життєві уроки, а саме життя перевертається з ніг на голову, – такі режисерські знахідки можна записувати до ряду геніальних.

Ви солодкоїжка?

Так.

А є улюблена галицька страва?

Є. Ну, галицькі пляцки – сирники. Люблю деруни – терті пляцки, як їх на західній Україні називають, з грибами, чи наповнені сиром.

Ваш син не підбиває вас зробити тату?

Колись ми обговорювали цю тему. Я дуже обережно до цього ставлюся. На певному етапі мене стримала акторська професія, бо не у кожній ролі це може бути доречно, або потрібно буде мати достатньо часу та зусиль, щоб це все загримувати. Хоча, мабуть, я ще не доріс. Син мене в цьому плані випередив, він робив це не випадково, все ретельно продумував. 

Якими вуличками зазвичай гуляєте, коли приїжджаєте у Франківськ?

Я дуже люблю рідний Франківськ. Люблю гуляти вулицею Франка, біля неї, парком Січинського, який просто біля театру. У дитинстві я через нього ходив, іноді сторінки щоденника викидав. Там ще колись був цвинтар. Вже потім його привели до ладу, зробили сквер та зберегли цілий ряд пам'ятників. Якось мене там вразив один напис, що похована така-то – коханка Івана Франка (ред. – сміється). Це цікаво, що їй залишили пам'ятний знак, тому що вона була коханкою Франка. Звичайно, частина валів біля Палацу Потоцьких. Я дуже радію, що зараз є ідея зробити там арт-простір. Я свого часу і з мером про це говорив, і фестиваль ми робили там. Насправді, Франківськ зараз дуже креативний, мене це дуже тішить. Цікаві місця, цікава кухня, цікаві заклади, вони з різними фішками, місто досить гуманно розбудовується, що не руйнує атмосферу Франківська.

Улюблені місця у Києві є?

Безперечно. Власне, місце, де ми зараз знаходимося – театр “Сузір'я” і вся околиця – це місця, які мене дуже надихають. Це так званий Княжий двір Ярослава – вся околиця біля Софії до Володимирської гірки – це великі місця сили. Я люблю тут бродити, проходячи аж до театру Франка. 

Ми щось можемо змінити в житті, чи все наперед визначено?

Як сказав Митрополит Андрей Шептицький: “Ми не можемо змінити обставини, але ми можемо змінити себе в цих обставинах”, – і ми можемо змінити ключ цих подій. Можливо, десь все написано, ми не знаємо. Але мені здається, що Всевишній дає простір у цьому виборі, у шляху в цих обставинах. І, можливо, від цього буде залежати, що ти заслужиш.

Що замовляли в Glovo останній раз?

Син цим займається. Ну Макдональдс (ред. – сміється). А, піцу!

Чим займаєтесь у вільний час, якщо він є?

У футбол граю – з ФК Маестро; в Університеті Драгоманова з друзями. Дуже рідко в Київпроекті – там є стара компашка, яка грає рано вранці.

Який найбільш пам'ятний футбольний матч відвідали?

Хотілось би сказати про переможний, але згадується постійно якась лажа! Ні, ну, збірна ж виграла останній матч з Португалією.

А в скільки років ви вперше потрапили на стадіон?

Це було до театру. Взагалі, в мене планувалась футбольна кар'єра, мене брали у футбольну спецшколу, куди я не потрапив, бо дуже сильно травмувався. Але футбол, спорт був постійно. Я займався східними єдиноборствами, ходив на карате, кіо-ку-шинкай.

“Життя більше для сміху чи для сліз”? (ред. ­– цитата з вистави “Ерік XIV”)

Я думаю, що для любові. А в любові є і сльози, і сміх.

Ви йдете на концерт Kozak System 29 лютого?

Йду обов'язково!

Розмову вели Даша Кашперська та Марія Шишкевич. PROтеатр