1 травня Нонні Копержинській виповнилось би 100 років
Якби дівчата, що мріють стати артистками, знали, що їм не доведеться легковажно пурхати по сцені у квітчастих сукнях і тріпотіти кудельками в кадрі, бажаючих йти в Театральний точно б поменшало. Хто ж не хоче хизуватися молодістю й красою, співати, танцювати, пускати очима бісиків, ну і таке інше. Але замість цього, можуть дістатися темні хустки, сорочки грубого полотна, важкі чоботи, а із сценічного сценічного антуражу діжки, рогачі, коромисла.
У народженої сто років тому легендарної української актриси Нонни Копержинської так і сталося: ні на сцені, ні кіно їй не довелося вдягати декольтованих кофтинок та модних спідниць, у її героїнь не було навіть кокетливих пілоток чи затягнутих на талії гімнастьорок. А для більшості своїх ролей вона вбиралася так, аби не вирізнятися у натовпі спрацьованих у воєнно-колгоспні роки ровесниць, бо ж з'являлася на сцені, переважно, сільською дівчиною чи жіночкою, вихоплювалася в епізодах балакучою сусідкою.
Направду ж, Нонна Копержинська була дівчиною «з асфальту», адже народилася в Києві, де провела все своє доросле життя, пропрацювавши півстоліття в одному єдиному театрі ім. Івана Франка. Вже вісімнадцятирічною студенткою-першокурсницею вона почала успішно робити кінокар'єру, знявшись у фільмі Олександра Довженка. Глибинний артистизм її натури, такої потужної, що будь-який матеріал без усякого життєвого досвіду, вона перетворювала на свій, не міг не зауважити і вчитель — великий актор Амвросій Бучма. З його ж випускного курсу 1946 року Копержинська одразу прийшла в театр, засвоївши від майстра переконаність, що кожна роль, велика чи мала — це характер, який одразу бачить і відчуває глядач.
Перший дебютний характер Нонна Копержинської на франківській сцені — безстрашна сміхотунка Любка Шевцова із «Молодої гвардії». Роль цієї волелюбної романтичної героїні актрисі радянського театру, зазвичай, слугувала надійною сходинкою для подальшого артистичного зростання. Але, як і після кінодебюту, коли майже одразу почалася війна, життя знов перервало її сценічну кар'єру. Надалі ролі героїнь уперто діставалися іншим, а їй лише Текля у «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького, Вустя в «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» та Степанида в «Не судилось» М. Старицького.
Тож справжню популярність у глядача Нонна Копержинська здобула тільки повернувшись у кіно, де почала грати непрестижні другорядні ролі кумедних жіночок. Їй не було ще й сорока років, коли вона постала галасливою Одаркою у фільмі «Сватання на Гончарівці». А вже за кілька років зіграла ще дві вікові ролі, які й перетворили Копержинську на народну улюбленицю: Секлету Лимериху у «За двома зайцями» та Рогнеду Карпівну в «Королеві бензоколонки».
Цих балакучих й сварливих, безпосередніх й щиросердних жіночок, до яких додалась ще й театральна роль Ганни із «Фараонів» Олексія Коломійця, глядачі зазвичай сприймали як умілу артистичну копію пересічних перекупок чи буфетниць. Однак, якщо придивитися, то в кожній ролі Копержинської проступав цупкий непростий характер, придуманий і мистецькі сконструйований актрисою. У кожному разі, вона трохи поглиблювала ситуації, в яких опинялися її героїні, додавала обставинам драматизму, а характерам перцю, а підкреслюючи кумедність поведінки сатиричними рисами.
Власне ці грані драматизму в поведінці комедійних персонажів і зробили кращі театральні й кінороботи Нонни Копержинської унікальними. Бо ж як не дивно, переконливості й упізнаваності образів актриса досягала стриманістю, монументальною статечністю, зовсім уникаючи спрощених мелодраматичних прийомів гри.
Ця виняткова «комедійність на межі», ще й акцентована суворим блискавичним поглядом та динамічними інтонаційними перепадами, особливо виявилася вже останні роки її роботи в театрі. Одна за одною, на початку 1980-х років, в репертуарі Копержинської з'явилися дві ролі у виставах Сергія Данченка — няньки Марини у «Дяді Вані» А. Чехова та Клер Цеханасьян у «Візит старої дами» Ф. Дюренматта, та пенсіонерки Воронкової в «Ретро» О. Галіна в постановці В. Лизогуба. Цей дивний набір, здавалося б зовсім чужих актрисі образів, як виявилося був саме тим, на що варто очікувати все довге артистичне життя.
Стару малопомітну в більшості вистав, няньку Марину, Нонна Копержинська примудрилася зробити камертоном знаменитого Данченкового спектаклю. Вона наче з-під лоба, відсторонено та іронічно споглядала за світською метушнею чеховських персонажів, чиї ролі виконували Богдан Ступка, Валерій Івченко, Наталя Ужвій, Євген Пономаренко та інші. А її Воронкова із «Ретро», яка першою претендувала на нареченого-пенсіонера, якось небуденно виявляла свою великодушність, при цьому проговорюючись про гіркоту всього життя.
Остання ж велика театральна роль Нонни Копержинської Клер Цеханасьян з «Візиті старої дами» Ф. Дюренматта, була зіграна мовби навпаки: зовсім не велично і якось надміру приземлено. Схоже на те, що актриса репетирувала і, водночас, грала відхід із життя. Такий відхід, яким він буває у щирої людини, що багато трудилися і вже відчула, що знемоглася, що їй не вистачає більше сил.
Так, йдучи останніми земними кроками своєї Клер, яка перемагаючи постійний фізичний і незагоєний душевний біль, не мстилася за колишні образи, а наполегливо наставляла оточуючих, велика народна актриса Нонна Копержинська заповідала професійну і життєву порядність, яким намагалася слідувати все життя.
Анна ВЕСЕЛОВСЬКА
