МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
Вистава «Крум»: катарсис від смутку

Вистава «Крум», що йде на Камерній сцені Театру ім. І. Франка, — один із небагатьох прикладів успіху київської Мельпомени ковідної епохи. Час досить сумний, п'єса ізраїльського драматурга Ханоха Левіна — вельми безрадісна, постановка Давида Петросяна — хоча й вирішена в дусі клоунади, насправді теж зовсім не весела. Але саме завдяки клоунаді у фіналі спектаклю виникає те, чого ми чекаємо від мистецтва й що називається мудрованим грецьким словом «катарсис».

 

За останні три роки Петросян поставив на франківській Камерній сцені п'ять вистав. Я дивився чотири, і кожна по-своєму примітна. «Земля» вирізняється аскетизмом, цікавим колористичним рішенням і чітким трагедійним малюнком. В іронічній «Буні» в ролі старої бабусі виблискує юна Христина Федорак. «Війна» розповідає не про велику війну, а про малу, про те, як постійні конфлікти перетворюють життя сім'ї на суцільне жахіття. Тепер до цього списку додався «Крум», спектакль про маленьку людину, яка ніколи не стане великою, і про мізерне життя, що минає в порожніх мріях про кращу долю.

«Крум» — одна з ранніх п'єс Левіна. Ізраїльський драматург написав її 1972 року, коли йому було 29; цікаво, що Петросяну зараз стільки ж. Зазвичай письменники полюбляють розповідати про ровесників, але це не той випадок. Головному героєві вже під п'ятдесят, проте поводить він себе так, ніби йому лише якихось двадцять і все життя попереду. Насправді ніякого попереду не розгледіти, та й позаду нічого приємного нема. Крум їздив на заробітки за кордон, але повернувся ні з чим. У нього була Труда, але він так і не наважився з нею одружитися. Крум хвалиться, що працює над романом, але цілком зрозуміло, що роману він не напише. Типова біографія лузера — власне, Крум і є лузером. Втім, усі інші персонажі п'єси анітрохи не щасливіші.

 

Імена, які дав їм Левін, більш ніж красномовні. Дольче (солоденький) і Феліція (щаслива, але на івриті це також може означати «та, що пукає») — пересічні філістери, на весіллях і похоронах їх цікавить лише фуршет. Тахтих (твоя дупа) — нудний безхребетний тип, Труда йде від Крума до нього тільки тому, що більше нема до кого. Тугаті (моя печаль) — полохливий зануда, він десятиліттями мучиться питанням, коли робити зарядку, вранці або ввечері, проте так її ніколи й не робить. Допа (вважай дупа — тут усе зрозуміло) мріє вийти заміж («так хочеться хоча б у когось закохатися, щоб ви всі здохли!»), і в неї навіть виходить, але життя від цього кращим не стає. Звичайно, з таким-то чоловіком, як Тугаті — він не просто зарядку не робить, а ще й ледь не одразу помирає.

 

Головний режисерський прийом вистави я вже назвав: майже всіх персонажів Петросян перетворив на трішки клоунів. У когось вибілені обличчя й підведені очі. Хтось дає комічну ексцентрику — насамперед це Наталія Корпан у ролі Допи. Остап Ступка, який грає Крума, має вигляд химерного фріка, ніби намальованого художником-карикатуристом. Загалом франківський «Крум» — це територія переможного гротеску та переможеного життя. Всі ці людиська — маріонетки в руках долі, які не здатні вийти за рамки тоскної рутини. До речі, про маріонеток. Перекладач «Крума» Мар'ян Бєленький вважає, що п'єси Левіна написані немов для театру ляльок, і це дуже дотепне зауваження. В Україні є цікаві театри ляльок, які могли б поставити Левіна, — наприклад, одеський і харківський. Треба їм підказати.

 

Єдиний симпатичний і геть позбавлений клоунських рис персонаж у постановці Петросяна — Крумова мати. Вся її натура — це а) відчайдушна надія на свого улюбленого хлопчика, який давно вже не хлопчик, але ніяк цього не зрозуміє; б) непереборна печаль від того, що улюблений хлопчик надії не виправдовує. А коли не виправдовує, то й немає задля чого жити. Смерть матері нарешті витягує Крума з клоунської оболонки, у його фінальному монолозі з'являється щось віддалено схоже на справжнє страждання. Втім, за межі інфантильного егоїзму він усе одно не виходить. «Встань, мамусю, повернися додому і приготуй мені сніданок, — вимагає Крум. — Іншу реальність я не приймаю».

 

«Крум», як і всі вистави Петросяна, прорахований до дрібниць. Характерно, що і звук, і світло ставив сам режисер. У музичному оформленні домінує «Shine On You Crazy Diamond», культова композиція Pink Floyd («Пам'ятаєш, коли ти був молодий, ти сяяв, як безумний діамант, а тепер твої очі, ніби чорні діри» — це якраз про Крума). Виразних деталей дуже багато, всіх не перерахувати. Одна з найважливіших — перуки й сітки для волосся, своєрідні лещата, від яких герої звільняються лише в найбільш фатальні хвилини свого існування. Тоді клоунада закінчується, і маріонетки оживають.

 

«Крум» — криве дзеркало нашої нікчемності. У ньому зменшується все красиве, гідне, значне та випинається все дрібне, непривабливе, маловартісне. Водночас вистава Петросяна, як і п'єса Левіна, зовсім не сатирична — вона екзистенціальна. Є в «Крумі» щось чеховське, якийсь щемливий смуток за втраченим і нездійсненим. З цього смутку, з відчуття безглуздя буття й народжується катарсис. Якимось дивним чином всі ці жалюгідні особи сприяють тому, щоби душа глядача відгукувалася та співпереживала, згорталася й розгорталася.

Жалюгідні, як не дивно, здатні викликати жалість. Хоча, звичайно, жаліємо ми не так їх, як самих себе. Трохи банально звучить, але «Крум» — спектакль про нас. Про наші власні мрії, які ніколи не здійснюються. Про дівчат, з якими ми так і не одружилися, і про хлопців, за яких так і не вийшли заміж. Про великий роман, який ми не спроможемося написати. Про батьків, які чекали від нас багато чого, але так і не дочекалися. Про зарядку, яку ми так і не почали робити, тому що не змогли вирішити, коли цим краще займатися, вранці чи ввечері.

 

Ю. Володарський. .YABL