МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
Виклик від молодого режисера

П'єса «Лимерівна» класика української літератури Панаса Мирного (1849−1920) належить до кращих зразків української мелодрами, в якій рушійною силою конфлікту є пристрасне кохання, яке не підвладне жодним компромісам, і на яке здатні лише цілісні вольові особистості.

Як і більшість драматургії ХІХ століття, в основу сюжету п'єси покладено український фольклор — однойменну народну баладу про Лимерівну. Бідна мати, вдова примушує дочку — Наталю відмовитися від бідного, але такого коханого Василя і вийти заміж за нелюба Карпа, сина багатої пихатої Шкандибихи. Наталя, яка любить і жаліє свою матір-п'яничку, чинить опір її волі. Хитрістю, брехнею, намовляннями Наталю все ж примушують погодитися на цей шлюб. Згодом вона дізнається, що її ошукано. Єдиний вихід — кинути осоружне життя й податися з коханим у вільні степи або…

П'єса написана 1883 року. Цікавим є той факт, що белетрист і поет Панас Рудченко, який писав під псевдонімом Панас Мирний, створив її спеціально для Марії Заньковецької. Актриса погодилася грати головну роль і навіть взяла на себе клопіт щодо проведення «Лимерівни» через цензурні утиски.

24 листопада 1891 року у листі до Марії Заньковецької Панас Мирний писав: «Несказанно дякую Вам, Вельмишановна Марія Костянтинівна, за Ваші звістки про „Лимерівну“. Коли її дозволили ставити, то тільки дякуючи Вашим турботам про се. Так як вона не призначалася для кону, то, певно, і Вам, і Миколі Карповичу прийдеться чимало попрацювати, щоб її пригнати до сього. Тільки Ваш талант та Миколи Карповича смак гоноблять у мене надію, що „Лимерівна“ піде». Марія Заньковецька передала п'єсу Михайлу Старицькому, який разом із актрисою створили сценічний варіант.

Восени 1892 року відбулася прем'єра «Лимерівни» у трупі Садовського. Гідними партнерами Заньковецької у виставі були М. Садовський (Василь), П. Карпенко (Карпо), пізніше до вистави увійшли Г. Затиркевич-Карпинська та Г. Борисоглібська — кожна з актрис в різний час виконувала ролі Лимерихи та Шкандибихи.

Вперше на сцені столичного театру ім. Івана Франка 1968 п'єсу втілили режисер-постановник — В. Лизогуб, художник — Б. Чернишов, композитор — Л. Кауфман. В головних ролях виступили: Наталя — Т. Горчинська, В. Плотнікова; Василь — Я. Сиротенко, О. Шаварський; Карпо — В. Горобей; Лимериха — П. Кумаченко; Шкандибиха — А. Максимова; Кнур — О. Омельчук, О. Шутько; Оришка — Г. Сліпенко, Л. Томашевська, Маруся — Н. Лотоцька.

У новій виставі Іван Уривський виступив не лише як режисер-постановник, а ще й як автор збірної музики. Петро Богомазов — художник-постановник та художник по костюмах, а Павло Івлюшкін — балетмейстер. У виставі задіяні як знані, так і молоді актори театру. Серед них народна артистка України Олена Хохлаткіна (Шкандибиха); заслужені артисти Тетяна Міхіна (Лимериха), Дмитро Рибалевський (Кнур), Ксенія Баша (Оришка), а також Марина Кошкіна (Наталя), Віталій Ажнов (Карпо), Христина Федорак (Маруся), Павло Шпегун (Василь).

— Це моє перше звернення до української класики, — розповів режисер-постановник. — Насправді маємо дуже потужну українську літературу. Маємо різні види п'єс, романів. Приміром, «Лимерівна» кардинально різниться від, скажімо, «Украденого щастя». Коли прочитав «Лимерівну», то вона мене «зачепила за живе». Особливо зацікавила романтична стилістика. Автор так майстерно змалював персонажів, що його сміливо можна назвати українським Шекспіром. Але що можна сьогодні зробити з такою складною побутовою, до того ж маловідомою п'єсою? І ми разом з чудовими акторами, художником та хореографом зважилися на цей сміливий виклик. Відбувся перший показ вистави перед глядачем, тепер потрібно все обдумати.

Я не намагався зробити виставу дуже актуальною. Тут зроблено акцент на взаємовідносинах батьків і дітей. Думаю, що ця тема завжди буде актуальною. Також існує багато підтем: про любов, зраду. Це не те, що ми бачимо по телевізору, чи в соціумі. Це наші внутрішні страхи і переживання, тобто багато таких тем, які турбують нас вночі. Також звучить актуальна сьогодні тема солдатчини.

Для мене це одна вистава, для акторів — інша. Також ми даємо глядачеві можливість зробити свою виставу, подумки створити власну історію, яка, можливо, зовсім не буде схожа на нашу. І ми ні з ким не будемо сперечатися.

Я підбирав музику до вистави з творів різних європейських композиторів. Дуже люблю працювати з музикою, багато її слухаю у житті. І те, що вразило, потім обираю для сцени. Дуже люблю театр за його синтетичність, тут і кіно, і графіка, і пластика. Кожен образ вистави створювався шлях проб і помилок. Напевне ніколи не зможу дивитися на свою роботу спокійно, але з часом, коли актори розіграються, сподіваюсь, що емоцій буде менше.

Це лише початок життя нашої вистави. Щось нам вдалося, над чимось ще будемо працювати, щось перероблятимемо. Вистава — це живий організм. З часом вона змінюватиметься і, сподіваюсь, у кращий бік.

 

Е. Овчаренко. I-UA.TV. 18.06.2019