19 лютого в Національному театрі імені Івана Франка – 100-та вистава «Самотня леді», у головній ролі – Галина Яблонська, берегиня і найстарша актриса франківців.
Про що, про що, а от про календарі, які завжди все брешуть, по відношенню до відомих актрис іноді говорити марно і недоречно. Але у цій ситуації не зайве нагадати, що календарний літопис франківців ( цьогоріч Театру – 100 літ) є безпосередньою ілюстрацією життєвого шляху Галини Гілярівни Яблонськоі. Свої роки вона ніколи не приховувала. Іноді навіть здається, що фраза з відомої пісні «Мої роки – моє багатство» для актриси особливо близька і зрозуміла.
На сцені франківців вона з 1951 го року( до цього була робота на інших українських сценах). Екватор ХХ століття. Театр Івана Франка ще мав у своїй колекції видатних акторських особистостей, таких як Гнат Юра, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенка. І до кожного нового акторського обличчя тут придивляються пильно, але і доброзичливо.
Яблонську взяли в трупу на ролі героїнь. Переважно в українській класиці. І актриса ніколи їм не зраджувала. Завжди щиро любила своїх красивих сценічних дівчат, зраджених коханими чи ображених жорстокими обставинами долі.
На щастя, деякі ролі її раннього періоду зафільмовані, і завжди є нагода переглянути, як вона грає Катрю у виставі «Не судилося» за п'єсою М. Старицького чи Софію у виставі «Безталанна» за п'єсою І. Карпенка-Карого. З Яблонською любили працювати режисери Гнат Юра, Амвросій Бучма, Павло Шкрьоба. Вони відчували у молодій актрисі щиру душу, палке серце, сильний характер. Наприклад, саме такою вона і грала свою Софію у «Безталанній», сильну жіночу натуру, змушену жити за жорстокими правилами патріархального родинного життя, але при цьому вона сама не ставала жорстокою і прагнула зрозуміти: чому такий немилосердний цей світ, хто у цьому винен? Такі запитання повсякчас ніби спалахували у розумних очах Софії, натури сильної і слабкої водночас. Часто слабкість жіночу актриса вміла перетворювати на сцені у жіночу силу.
Так вона грала Катрю Дзвонарівну у виставі «Не судилося». Жінку, яку тягнуло на дно пекельне «Панське болото» ( інша назва п'єси), але вона опиралася, боролася, не втрачала гідності, шляхетства, краси душевної і зовнішньої.
Всі героїні Яблонськоі в українських класичних п'єсах – красиві, як перемиті райські яблука. Це врода природня, органічна, народна, оспівана в фольклорі, виписана в кращих творах українських класиків ХІХ століття.
І коли вона сьогодні грає свою Актрису у виставі «Самотня леді», то театралали зі стажем мимоволі пригадують романтичних дівчат Яблонськоі з Франківського репертуару у 50, 60 ті…. І вже сам сценічний образ Яблонськоі у виставі Петра Ільченка сприймається як роль-камео.
Режисер Ільченко, попри всі репертуарі випробування в колективі франківців, зберіг у собі рідкісну для режисера якість – трепет. Трепет творчий. І трепет дорослого на сцені. Йому колись пощастило працювати у цьому театрі з найпершими акторами: Ужвій, Пономаренко, Куманченко, Копержинська, Станкевич ( вистава «Ретро» за п'єсою Олександра Галіна). І той трепет лишився у режисера і в інших його роботах.
У «Самотній леді» він дійсно трепетно шукає потрібні мізансцении для літньої актриси, яку грає Яблонська, а також для іі молодших колег, акторів Анастасії Добриніної та Олександра Печериці.
Сюжет п'єси Ігоря Афанасьєва про взаємини близьких людей та зривання з них масок Петро Іванович і розглядає як суто театральну історію, це театр в театрі. Літня актриса ( Г. Яблонська) ніби дограє у взаєминах з молоддю те, що не було зігране на сцені. А молодше покоління – Віра та Слава – воліють стати гідними партнерами колись відомої актриси, сприймаючи її старий милий дім як простір театральний. Головне, що вдалося у виставі і те, що привапблює гладачів ( зал завжди переповнений) – діалог поколінь. Як у сюжеті, так і поза сюжетом.
Не конфлікт поколінь, що також можливо уявити на основі сюжету. А саме діалог.
Актори та їхні герої воліють дослухатися одне до одного, усвідомлюючи, що зустріч у антикварний квартирі актриси далебі не випадкова. Бо цей милий старий дім, як сцена життя, де трапляється різне – зустрічі, розлуки, осяяння, обмани, прозріння, катарсис.
Помітно, як актори делікатно прагнуть українізувати інтер'єр милого старого дому. Це і репертуар літньої леді, і інші деталі, які роблять виставу живою і близькою глядачам… Так буде і на 100-й виставі, і на тих, які будуть потім… Бо насправді у справжніх леді немає віку. Є тільки календар. Та й він іноді бреше.
Символічно, що 100-ту виставу за участю легендарної актриса та її перспективних молодих колег грають у рік 100-літнього ювілею Національного театру імені Франка. Магія цифр, одначе…
«Несподіванки під час будь якої вистави бувають, це нормально бо вистава це живий організм: бувало що забували текст, пропускаючи великі шматки, обігрували це, бувало що не виходили партнери що грають за дверима, а що найкорисніше траплялося викручуватися чи імпровізувати, і такі моменти ставали частиною цієї вистави! – ділиться враженням від цієї роботи партнер Галини Гілярвни Олександр Печериця. – У чому запорука успіху «Самотньої леді»? Не знаю… Якимось дивним чином ця вистава продовжує тільки набирати своєї потужності… З часом кожна вистава потроху втрачає, старіє, а ця стає ще глибиннішою, чуттєвішою, людянішою…
Багато речей щодо оформлення, костюмів, аксесуарів, текстів, навіть деякі пісні – це особисті речі акторів, що теж дає ще один шар достовірності. Всі монологи Галини Гілярівни – це твори, які вони читала протягом своєї читецької кар'єри!!! Одна з тем – стосунки між старшим і молодшим поколінням, у нашій виставі протягом майже 10 років ми теж сильно змінилися, що неодмінно впливає на постановку. Вона дуже чесна і актуальна, її теми торкаються кожного з нас, вона про любов, про прості істини, вона проста, може в цьому і секрет…
Наші стосунки з Галиною Гілярівною були різні. На початку репетиційного періоду ми неодноразово сперечалися щодо багатьох речей, мирилися і знову сперечалися, і це лише спонукало продовжувати пошук і шукати точність!!!
Ми стали дуже добрими друзями, і я не раз признавався їй у любові. Схиляю голову перед силою цієї маленької але Великої Жінки!!!
І хоч швидкості на сцені у нас дуже різні, це навчило мене стриманості, я беру від неї безмежний позитив, свою чітку позицію і любов, якої у неї так багато, що вистачить на всіх!!!
Авторитетом вона не давить, а навпаки сама вдосконалюється і вчиться! І це неймовірно зворушливо! А я вчусь у неї її вмінню приймати і відпускати… Вона багато пережила…
Якось після нашої вистави мої друзі зауважили одну пані років 20 яка під час поклону, витираючи сльози, розчуленим голосом тихо сказали своєму супутникові: «треба мамі подзвонить, давно не дзвонила…» ! Ось це найцінніша нагорода за нашу роботу».
