МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
Той, що благословляє на смерть | «Подорож Аліси до Швейцарії», реж. Станіслав Мойсеєв

У суспільстві, в якому знецінено найважливіші моральні принципи, продовжують і далі цькувати людину не тільки за здійснений вибір, а й навіть за право на нього. Як жити і яким чином. Вже не кажучи про одну з найбільш табуйованих і досі тем: а чи не краще смерть? Звісно ні, але коли лікарі чи саме життя ставить тобі діагноз, який засвідчує смертний вирок, це питання набуває найбільш гострих обрисів, відповідь на яке в нашому суспільстві досі звучить, як святотатство, й ім'я йому евтаназія.

«Подорож Аліси до Швейцарії» Л. Берфуса в постановці Станіслава Мойсеєва на камерній сцені Театру Франка – це не кон'юнктурна історія з апріорно мелодраматичною складовою, що без сумніву зачепить найчерствішого глядача, адже хто ж не боїться безвиході своєї смерті. А це достеменно чоловічий по-німецьки стриманий погляд на проблему евтаназії для невиліковно хворих. Ця вистава позбавлена істеричного сентименту, проте відтворює в кожному образі напрочуд філігранно точно психофізику людини поставленої в умови безвиході: моральної, життєвої, фізичної.

Сцена – по-німецьки лаконічний темний простір зі скляною камерою лікарняного кабінету і невеличкою такою ж кабінкою, що простоїть пустою практично до кінця вистави, поки не замкне в скляній труні Алісу (сценографія Катерини Маркуш). Робота зі світлом, ніби перемикає кінокадри мізансцен. І попри ці блікові акценти, тло дії – це морок, що підкреслює пануючу тут господиню – Смерть.

Коли із цієї темряви з'являється змарніла Аліса, ти ніби сам відчуваєш холод, який панує над дівчиною, закутаною в пальто. Вона - то дівчинка, яка прагне материнського тепла і розуміння, непозбавлена страху, то жінка, яка бере на себе тягар найважчої у світі відповідальності – відповідальності за власну смерть. Надія на свободу смерті перетворює її на життєрадісного метелика-одноденку, якому судилось потрапити в світлу скляну «капсулу сну». Тетяна Міхіна, наче досвідчений психолог, наділяє свою героїню надзвичайно точними психічними і поведінковими реакціями, властивими людині «на межі». Це вдається актрисі завдяки її власній акторській поліфонічній природі. Особливо це проявляється в її спразі до дрібниць і радості від усього останнього в її житті: канапці, морю, поцілунку... і повною мірою Тетяна Міхіна розкривається в мізансцені, за хвилину «до». Час розкидати каміння, час – збирати. Проте Алісі вже не доведеться його зібрати, за неї це зробить доктор Штром.

Доктор у виконанні Сергія Калантая  – це не «доктор Смерть», як його назвала в творі преса, він ніби янгол смерті Габріель, що звільняє від страждань. Він єдиний адвокат «останнього вибору», він же обвинувач цього суспільства в снобізмі й байдужості, він же обвинувачений цим зашореним догмами і псевдо мораллю соціумом. Самотній у вірності своїй честі й власному вибору, вигнанець і Харон. Він той, кому доведеться проходити колами власного пекла, щоразу супроводжуючи за межу своїх пацієнтів, особливо ту, яка змогла одним поцілунком щось порушити в його внутрішньому морзі.

Самотність – теж вибір, і вона не менш страшна, ніж сама смерть. І це розуміє Лотта (Людмила Смородина), що втрачає будь-який сенс життя, коли її донька Аліса здійснює останню «подорож». Змучена хворобою доньки, вона перебуває на стадії заперечення, усіляко намагаючись відмовити дівчину від евтаназії. Вона ще не знає, що згодом прийде і прийняття, коли у втечі від болю власної самотності вона прийме таке саме, як і донька, рішення.

Страх безпомічності і непотрібності, проте й жагуче передсмертне бажання жити в останні миті, проходить червоною ниткою крізь кожен персонаж п‘єси. Найбільш виразно ця тема проявляється в яскравому харизматичному образі Джона Олександра Логінова. Старий, що наче описана ним біла потворна кицька, як ніхто інший потребує того, щоб його чекали вдома, пам'ятали про нього, навіть тоді, коли він поїхав помирати. Але смерть – самотня, доводить тут кожен. І її страх торкає навіть найбільш саркастичного і педантично байдужого Вальтера, в якого до невпізнаваності перевтілюється Олександр Печериця. І навіть він приречений все життя намагатись усіляко дезинфектором заглушити запах смерті на своїх руках після того, як втопив колись кошенят. Він теж свого часу зробив вибір на користь смерті, хоч і не своєї. Тут тільки помічниця доктора Єва (Світлана Косолапова) не витримує цього психологічного двобою з босом-Смерть, йде від доктора, вибираючи шлях служіння життю.

Ця вистава не про смерть, як не парадоксально, вона про вибір, перед котрим відчуває страх як суспільство, так і кожна людина зокрема. Це вистава про дозвіл – дозвіл на гідну втечу, на те, щоб в останній раз обрати свободу. Вона ж і велике питання суспільству, відповідь на яке воно ще змушене буде колись дати.

Даша Кашперська. Pro-театр