Український професійний театр народжувався як сімейний. Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський — три рідні брати, які стали основними гілками «женьшеневого куща українського народу». Таке високе значення надавав Олесь Гончар життєдайній ролі корифеїв сцени для культури нації.

Національний театр ім. І.Франка підніс традицію сімейності до рівня династійності («династія» у перекладі з грецької означає «той, хто має силу»).

Рід, родина, народ, врожай — однокореневі слова, які нагадують про ті давні часи, коли формувалося суспільство. Космічні принципи законів роду виявлялися у намаганні всіх бути в однаковій залежності від природи. Наслідування занять предків вважалося обов'язком наступних поколінь. Так передавалися від коліна до коліна сімейний досвід, правила, риси, таємниці, вміння й якості. Надвправні набували сили, демонстрували, застосовували її і ставали династіями. Історія знає королівські, царські і навіть паралельні на вісі часу династії, які в різні часи і в різних країнах з невідомих причин мали практично однакову біографію становлення. Наприклад — гамбурзька й ординсько-російська. Не вдаючись до подробиць, а просто із стартової позиції подібне в історії нашого мистецтва маємо з братами Садовськими і братами Іллєнками.

Династії Олексенків, Задніпровських, Сумських, Ступок разом із поки що менш численними, але так само талановитими прізвищами сьогодні складають родове «древо франківців».

Надзвичайно цікавим було б дослідити унікальні риси кожної з цих театральних гілок. Нині, вочевидь, розуміння усіма їх представниками недостатності простої приналежності до імені, іміджу. Це шлях до деградації. Треба мати міць витримувати напругу позачасовості, силу і пристрасть нести свій прапор.

Юному старійшині династії Ступок виповнилося 50 років. Як годиться, Остап Богданович звітує головною роллю в «ювілейній» виставі за п'єсою Гайнріха фон Кляйста «Розбитий глек».

Судячи з репетиційного процесу, який очолює стабільно успішний режисер Роман Мархоліа, вона варта окремої розмови. Про міру романтичної екзальтованості автора свідчить парне з коханою дівчиною самогубство, яке стало загрозливо модним у середовищі піднесених натур.

35 років тому в дитячому аматорському театрі Остапчик подібну ситуацію проживав у виставі «Королівський особняк». Він викликав на смертельний бій колишнього друга, який принизив його подружку, і не на дерев'яних ножах, а на справжніх рапірах, якими обидва вправно володіли, боровся за справедливість.

Багато дітей з того гуртка стали успішними в театрі. А у згаданому трикутнику грали нині провідний актор Театру на Липках Олександр Вілков і дуже цікава письменниця — Марина Дяченко.

Друга вистава, в якій я зустрівся з батьком і сином Ступками, була першою виставою «Сузір'я» — «Сад божественних пісень» (п'єса В. Шевчука, за байками Г. Сковороди). Вона мала кілька смислових шарів, серед яких чи не найважливішим було усвідомлення рівнозначної відповідальності батьківства і синівства.

Дружина й мати — Лариса Семенівна Ступка, завжди оптимістична і певна в успіху рідних талантів більш ніж вони самі, одного разу на виставу не прийшла. А після вистави я став свідком істерики юного артиста, якого постійні порівняння з досвідченим батьком ледь не довели до зневіри в собі.

У нині старшого Ступки переконливий список театральних і кіноробіт. Просте перерахування, як вщерть заповнений емоціями тесеракт: Тузенбах, Креонт, Хлєстаков, Сальвадор Далі, Меркуціо, Іуда, Фігаро, Фауст... Але, як на мене, не вони є найважливішим свідченням його зрілості, а самоіронія. Самоіронія — це ознака серйозного ставлення до себе.

Бути схожим на батьків — означає взяти від них усе цінне, вдосконалювати і примножувати їх багаж, передавати його своїм дітям. Саме тому династії можна вважати однією з найефективніших форм культурної спадкоємності. Сини Остапа — Дмитро і Богданчик — вже сьогодні переконливо доводять цю думку.

Приналежність до будь-якої найдавнішої, найзнаменитішої династії само по собі не робить її представника щасливим. Кожен має стати майстром власної долі, одноосібно «виплекати ту людську речовину, яку зіграти не можна, яку треба мати».

О, чиста святість самоти!

Слова дзвенять, як камінці

Понад просвітчастим

затоном

І сонце світу безборонно

Сіяє в дзеркалі душі.

(В. Свідзінський)

Життя — це мандрівка багатьма дорогами водночас, та найдовша дорога — до розуміння себе самого. Хай на всіх шляхах світить Остапу Богдановичу прихильне сонце долі, хай посміхаються тобі, талановитий акторе, зорі удачі династії Ступок, хай Бог береже тебе, дорогий Остапчику!

О. Кужельний. Газета "День". 17.11.2017