МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
Сергій Калантай. Актор, який не боїться перегортати сторінку життя

Завжди, коли я дивилася на екрані Сергія в якійсь ролі, а їх у нього більше від сотні – була переконана, що він – народний артист (той, що з народом, мовляв, і тому, що заслужив), адже знаю його ще з рідної Альма-матері – з «Карпенка-Карого». Потім наші дороги перетнулися в еміграції, у Мюнхені. На одному з концертів він із своїм українським колегою так смішив баварську публіку, що та просто плакала від сміху, навіть не розуміючи тексту українських жартів, але пластика рухів, енергія образів прикольних «козаків-кумів», які їздять один на одному, як на коні, і розмахують дерев'яною шаблею, вигукуючи діалоги про те та се, не могла залишити нікого байдужими. Потім, уже через кілька років, я прочитала в німецькій газеті, що Сергій Калантай – один із найуспішніших педагогів відомої театральної школи у Мюнхені – Falkenbergschule, що, мовляв, потрапити у його клас не так уже й просто. Потім побачила його у німецькому фільмі в якомусь яскравому епізоді… Бо у нього все яскраве – життя, кроки, вчинки.

 

І ось коли я дізналася, що Сергій Калантай щойно зараз отримав звання заслуженого артиста – я навіть здивувалася, адже була переконана, що він його вже давно має... Але, щоб прикрасити в думках цей момент, уявила, як це відбувалося: президент вручає книжечку, тисне руку, бажає успіхів (так стоїть у правилах, які називають протоколами). Виявилося, що Сергій навіть і не знав, що отримав звання, аж поки... Тут я затримаю інтригу і попрошу актора самого розповісти Радіо Свобода, як це було.

 

Сергій Калантай: Це відбувалося дуже комічно, тому що постанова вийшла 22 серпня, а моя дружина зранку 24 серпня – у День Незалежності – знайшла в інтернеті це оголошення. Мені ніхто не дзвонив, мене ніхто не попереджав, вона сама знайшла і сама, так би мовити, побачила. Дружина була першим носієм приємної новини. Так можна сказати.

– А як ви гадаєте, чому ось так це відбувається?

– По-перше, це рутина, мені здається... Я маю на увазі вручення цих звань чи нагород... Я не думаю, що це велике свято, тим більше, скільки зараз усього у президента «на голові»... Було подання, він підписав, напевно, були й інші претенденти на отримання цього звання... Він підписав мені, але особисто вручення нагороди, чи так би мовити, цієї книжечки про цю відзнаку... потиску руки ще не було. Мене попередили, сказали, що «буде ще нагода, буде ще дзвоник», треба ще прийти в Міністерство культури, чи, може, в Офіс президента – я не знаю, може, він усіх буде збирати у своєму щільному графіку...

– У Міністерстві культури – також тепер новий очільник. Із попереднім міністром Євгеном Нищуком ви працювали в одному театрі (до 2015 року він грав на сцені). А ось новий міністр – Володимир Бородянський – одночасно і міністр культури, молоді та спорту, й медіамагнат. Чи ваші дороги з ним колись перетинались?

– Віртуально, якщо можна так сказати. Тому що я був задіяний на каналі, керівником якого він був і, по суті, ми, так би мовити, підписували [договір]… Хоча я не знаю, може, це були продюсери, але безпосередньо на одну з головних ролей напевно затверджував він мене у серіалі, я вже не пам'ятаю, як той серіал називався. Ось таке наше, так би мовити, «шапкове» знайомство.

– У вас зараз так багато серіалів, що ви вже навіть і не пам'ятаєте, як називався «той серіал на тому каналі». А взагалі те, що ви зараз отримали, як би там не було, це – формально чи неформально – звання заслуженого артиста України – чи воно вас у новій вашій роботі окрилило? Над чим працюєте зараз у театрі і в кіно?

– Знаєте, насправді змін ніяких я не відчув... Це приємність, яка була б дуже великим медом на серце моїй мамі, я це знаю, відчуваю. Вона би дуже пишалася… […] Вона завжди вірила в мене. І за цю віру напевно ця відзнака була б для неї важливішою, ніж для мене. Для мене ж ніщо не змінилося, просто привітали друзі, які мене знали, привітав фейсбук, знайомі, рідні. Але все інше – режисерське ставлення – те ж саме. У театрі є репетиції п'єси Браяна Фріла «Танці на Луназу» – прем'єра відбудеться в жовтні. В кіно – два проєкти на StarLightMedia, кілька серіалів.

– Це все українські серіали? В російських серіалах ви вже не знімаєтесь?

Людмило, я відвертий із вами: зараз російських серіалів у нас не знімають. У нас знімають українські, переважно українською мовою, буває й російською мовою, але це щось інше, ніж раніше. Певна річ, я в усякому разі обов'язково запитую, на який ринок чи для кого ми робимо, які актори задіяні. Всі майже українські актори, вся наша команда, з ким я працюю і в театрі, і поза театром – ми переважно зустрічаємося всі на кіномайданчику.

Кіноринок український просунувся не на голову, а на багато-багато кроків уперед завдяки тому, що держава почала більше віддавати належне культурі.

– Вас часто запрошують у кіно на ролі, де треба грати якогось «німця», іноземця. Не всі знають, що ви довгий час жили у Баварії, у Мюнхені, де, як я вже згадала, наші з вами шляхи доволі часто перетиналися. Судячи з успіху в кіно і театрі, ви не шкодуєте, що повернулися в Україну? Як допоміг той німецький досвід?

– Людмило, ви, як ніхто інший, знаєте всю мою історію. Справді, якщо ми не будемо зараз грати в ролі інтерв'юер-актор, журналіст-актор, ми один одного дуже добре і дуже приємно знаємо, ми пройшли з вами майже однаковий шлях. Тільки ви обрали іншу дорогу, а я – цю. Це складно, дуже складно. І досвід німецький – сказати відверто, я б ніколи нікому його не побажав. Ви самі знаєте, про що я говорю, і люди, які бодай трохи розуміють поняття еміграції як такої – вони також мене зрозуміють. Це лише здається, що еміграція чимось наповнює і до чогось надихає. Насправді – ні, це тяжкий тягар, не кожен його витримує, не кожен сприймає це відверто як досвід.

Досвід німецький – сказати відверто, я б ніколи нікому його не побажав. Це тяжкий тягар, не кожен його витримує, не кожен сприймає це відверто як досвід

Якщо приїжджаєш відверто з метою заробітчанства – це одне, а коли ти залишаєшся і вникаєш в культуру, в побут, в життя тієї країни, де ти перебуваєш, тобі складно пізніше адаптуватися у своє рідне знову. Чи навпаки. Тому я вважаю, що досвід, слава Богу, – це перенести, що відбувалося зі мною в Німеччині […] але вистачило мужності мені відчинити двері знову і перегорнути сторінку... Знаєте, я вже дорослий і хочу сказати, що перегортати сторінку дійсно треба, і це принесе результати. Це складно, це дуже боляче, але це треба робити.

І ось результат того, що я це зробив – той, із якого приводу ви мені зателефонували, (отримання звання заслуженого артиста України – ред.). Я не шкодую, що я приїхав, і не шкодую, що в моєму житті була Німеччина. Інакше Калантая б не сталося.

– Що, на вашу думку, змінилося у ставленні до України і українців за останні 5 років, після Революції гідності? Ось ви приїжджаєте періодично до Мюнхена – що ви бачите, що відчуваєте?

Зміни є. Німеччина почала акцептувати і Україну, й народ, який за нею стоїть...


– Мені складно відповісти на це запитання, правильно сформулювати – це все суб'єктивно, що я кажу. Те, що я бачу, чую – побільшало української мови, це мені приємно (у тих же супермаркетах і на вулицях). Це відчутно, принаймні у Мюнхені. По-друге – це люди, європейці, які асоціювали всіх українців, білорусів, таджиків тощо з поняттям «russische Menschen» («російські люди» – ред.) – тепер уже відрізняють нас нарешті! Треба було кілька разів їм дати «по лобі» чи кілька разів написати Süddeutsche Zeitung, що тут уже друга революція, щоб вони, все ж, почали відрізняти нас від росіян. Це також приємно. Зміни є. Німеччина почала акцептувати і Україну, й народ, який за нею стоїть...

– Я згадала на початку, як колись у Мюнхені бачила ваш «кумівський дует» із Анатолієм Гнатюком (нині народний артист України – ред.) – «Лис Микита». Тоді два «козаки-куми» у шароварах та з оселедцями на голові жартували про тодішні проблеми українців. Якби зараз ви виступили знову з таким дуетом – про що б ви жартували тепер, коли вже стали відомі і серйозні, і вагомі, і значні?

– Знаєте, Людмило, я вам скажу, що тоді, коли ми з Анатолієм жартували , а ви читали поезію ліричну і співали під гітару своїх пісень, був інший час. Ми про щось інше думали. І ми були молодші. Проблеми, які, пафосно кажучи, стосувалися державного рівня, нас не цікавили. Зараз же за кожним із нас є цілий шлейф, ціла низка подій і відвертих рішень, за які ми несемо відповідальність.

Зараз, якщо б ми вийшли на сцену, ми б уже не були двома козаками, ми би були просто дорослими кумами, які вийшли і просто на припічку сіли собі і раділи б тому, що ми маємо – хтось має онуків, до речі, можете мене привітати, я уже дід, 21 лютого народилася моя Софієчка від Тараса (син – ред.) й Інни.

Хтось би розповідав про онуків, хтось – про досягнення своїх дітей, хтось би тішився тим й іншим, і ось ми би дивилися в небо і казали б: «Ну що, куме, наша ракета вище, ніж москальська, полетіла»? Напевно, такий би був жарт.

– А ось хто ще багато жартував на тему українців – це була команда «95-го кварталу». І президент нинішній – він, можна сказати, ваш колишній колега по цеху, хоча актор і «КВНщик» – це не те саме… це зовсім інша професія. Але ваші шляхи таки перетиналися на знімальному майданчику?

– Так, я з Володимиром Олександровичем зустрічався на майданчику, де він вразив мене своєю професійністю – це перше, а по-друге, своїми організаційними талантами. Я бачив людину, яка зібрала всю команду, яка була підпорядкована йому, коли він проводив знімальний процес – поза режисерським пультом, але ще до того всього я бачив, як людина з колосальними двома аркушами паперу тексту, а не кожен це знає, як це –мати багато тексту і бути впевненим у ньому в кадрі… Це мене вразило дуже сильно.

– А яке враження у вас від Володимира Зеленського, які очікування від нього як президента?

– Я вам скажу так: вражає та кількість людей, яка стоїть на його боці, яка йому вірить. У демократичній державі, в демократичному суспільстві має так бути. Україна складається не тільки з тих, які думають, що знають правду, а країна складається з більшості думок, яку треба признавати і приймати. Це найголовніший аргумент. Як далі буде – ми з вами побачимо.

– Ви, звичайно, стежили за чи не найбільш зворушливою подією останніх років – за звільненням українських в'язнів Кремля – у суботу, 7 вересня. Багато хто писав у соціальних мережах, що були розчулені, плакали – не тільки жінки, а й чоловіки. Які у вас були враження? Адже я знаю, що актор не може дивитися на подію так, як інші, він дивиться «акторськими очима».

– Знаєте, колись Някрошюс (відомий литовський театральний режисер – ред.) сказав щось на кшталт «дайте мені громадянина, людину з позицією, а акторства я його навчу». Ми, ті, які носимо в серці любов до України і прапор України, це для нас не просто стяг, а значимість велика. Ми переживали і переживаємо за Україну. Я […], напевно, не заслуговую тієї честі бути націоналістом чи бути справжнім українцем, але я прагну бути ним, і я сприймав цю подію як одну з найголовніших подій цього року. Тому що бранці – особливо Олег Сенцов, про якого переживала вся країна, переживали кіномитці та театральні митці всього світу, і моя донечка Богдася, яка в Лондоні виходила на демонстрації, також про це говорила і стояла з гаслами, це найголовніша подія. Певна річ, що просто так крізь це неможливо було пройти. Не можу сказати, що я плакав, але відчуття гордості, що ми повернули своїх, це було.

Інша справа, що аналітикам і політикам треба розбиратися – як це проходило і чи варто було так робити чи інакше. Ми пам'ятаємо, як Сенцов казав: «Якщо треба – я хочу залишитися цвяхом, […] мене не треба міняти – я хочу залишитися цвяхом, забитим у домовину тирана, моє ув'язнення буде також моєю боротьбою…». Це інша вже справа – так сприймати чи не так. Але ми забрали своїх хлопців, ще залишилося більш ніж 200 бранців, які залишаються зараз на окупованих територіях, у Росії (у день обміну «35 на 35» в СБУ повідомили, що «на території ОРДЛО незаконно утримується 227 українців – ред.), за це треба боротися, треба їх забирати, треба повертати мир.

Я хочу сподіватися, що політика, яку запроваджує новий президент, має бути вірною в угоду Україні і українцям


Я – не політик, я не можу аналізувати, прораховувати, що в політиці вірно, який крок правильний, я хочу сподіватися, що політика, яку запроваджує новий президент, має бути вірною і правильною – вірною в угоду Україні і українцям – не в угоду всьому світові, не в угоду тим, хто манить карбованцем чи перспективами, а в угоду українцям. Я хочу в це вірити. А як актор я радію.

– А чи не виникло у вас такої підсвідомої думки, бажання – зіграти когось із них, цих українських бранців?

– Це була би для мене велика честь. Акторська професія – це доля. До всього треба бути готовим.

Людмила Ваннек. Радіо Свобода