А чи знаєте ви, що Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, який цього року вже відсвяткував свій сотий день народження, заснувала родина наших земляків з Олександрівки?
Театр було засновано у Вінниці 1920 року частиною акторів Молодого театру на чолі з Гнатом Юрою та акторами Нового Львівського театру на чолі з Амвросієм Бучмою. Об'єднавшись, митці утворили театральний колектив під назвою «Новий Драматичний театр імені Івана Франка», керівником якого було обрано Гната Юру – надзвичайно талановитого організатора театральної справи.
В історію театру ім.І.Франка наш земляк – ентузіаст, майстер сцени – Гнат Юра увійшов як один з активних його розбудовників. Театр був його долею.
Селянська родина Петра та Меланії Юрів дала нашій театральній культурі чотирьох акторів: народного артиста СРСР Гната Юру, народного артиста УРСР Терентія Юру, актора Олександра Юру-Юрського та актрису Тетяну Юрівну. Таким чином наш театральний край ще раз втілив феномен Тобілевичів. Вся родина Юрів і засновувала театр.
Прізвище Юра — нібито з Франції, адже там є Юрські гори.
Предком роду вважався наполеонівський солдат, який осів на Херсонщині. Юри певний час жили в селі Федвар (нині Підлісне Олександрівського р-ну на Кіровоградщині).
Батько Петро прищеплював своїм дітям потяг до читання книжок, а дід Мусій – любов до землі. Вони були обізнані з народними звичаями, обрядами. Мати, Меланія Григорівна, знала багато пісень, співала. Це вона передала дітям любов до народної пісні.
Животоки майже шестидесятилітньої акторської та режисерської діяльності Гната Юри йдуть від материнської пісні та батьківського захоплення Кобзарем, від земної мудрості діда Мусія. З дитинства діти мали артистичний хист.
Потім, під час гастролей, з рідними мандрувала й мати, Меланія Григорівна, варила їжу на всю братію.
Взірцем для молодих акторів була діяльність славетних корифеїв українського театру, з якими Гнат Юра згодом підтримував добрі стосунки. Він згадував: «Коли корифеї виступали в Єлисаветграді, ми не йшли, а бігли до театру». Особливо йому дуже хотілося зустрітися з Марією Заньковецькою. Він придбав великий букет і пішов за лаштунки, де став на коліна перед актрисою, поцілував руку, привітав і вручив квіти. В розмові з Марією Костянтинівною він запитав у неї, як досягнути таких успіхів, як у неї. Славна актриса відповіла, що треба багато працювати… Також Гнат Юра був знайомий з Панасом Саксаганським, Миколою Садовським.
1905 року Гнат Петрович засновує драматичний гурток в Єлисаветграді. В 1907 році вступає до професійної трупи С.Максимовича, набуває досвіду актора і режисера. Цього ж року він ще й відслужив у війську.
У 1913-14 роках актор виступав у театрі «Руська бесіда» в Олександрії на Херсонщині, у 1917-18 роках він – актор і режисер у молодіжному театрі.
Театр, який заснували корифеї в Єлисаветграді, був неабияким проривом, але настали нові часи, і виникла ідея заснувати театр в Києві. Та на той час у місті був Денікін, тож театр було засновано у Вінниці у січні 1920 року. Зараз це знаменитий столичний театр ім.І.Франка, а тоді це була приватна сцена на колесах, з якої показували спектаклі на цукроварнях Черкащини і Поділля. Був голод, розраховувалися з акторами цукром, навіть із Амвросієм Бучмою, майбутнім великим актором.
Тяжкі роки громадянської війни, воєнний комунізм, НЕП, голодомор, радянський соціалізм – як у таких умовах створити театр? Потрібно помешкання для театру, кошти на його утримання, на костюми…
Гнат Юра був знайомий із Софією Тобілевич, дружиною Карпенка-Карого. Він знав, що Софія Віталіївна власноруч виготовляла костюми для різних ролей в театрі корифеїв. Перебуваючи у рідних краях у селі Федвар, Гнат Юра запрягає коней і їде до Хутора Надія, бо там на той час перебувала Софія Віталіївна.
Вона згодилася допомогти в пошитті театральних костюмів для майбутнього театру, і разом з сестрою Іриною Пелецькою взялася шити день і ніч. Згодом Гнат Юра знову приїхав на Хутір Надія, забрав костюми і попросив Софію Віталіївну вступити до їхнього театру. Та погодилася. Потім Гнат Юра та Сергій Єфремов допомогли Софії Тобілевич оформити пенсію.
Театр творили молоді митці: Гнату Юрі було 32 роки, його дружині Ользі Рубчаківні — 17, Амвросію Бучмі — 29, Феодосії Барвінській — 22, художнику-декоратору Матвієві Драку- неповних 33 роки. Відкриття театру відбулося 28 січня 1920 року виставою «Гріх» Володимира Винниченка. У перший сезон існування театру на його кону більшу частину репертуару складали п'єси Винниченка, а протягом сезону театр здійснив 23 прем'єри.
Перші роки свого існування театр багато мандрував по містах і селах центральної України. Потім півроку на підводах, а то і пішки актори мандрували по шахтах, заводах та робітничих селищах Донбасу.
В умовах війни, голоду, хаосу митці працювали виключно на ентузіазмі – в тому середовищі, де про театр годі було й думати.
Із родинним колективом (сестра з чоловіком, брати з дружинами) мандрувала мама Гната Юри Меланія, яка дбала про побут всіх артистів. Лише неймовірна відданість сцені врятували театр.
Спочатку театр не мав постійного місця, але 1923 року отримав статус Державного. Це стало поштовхом для переведення франківців як Державного театру УРСР до тодішньої столиці України — Харкова.
Однак через три роки відбувся так званий «обмін містами»: київський театр «Березіль» Леся Курбаса переїхав до Харкова, а театр ім.І.Франка – до Києва, в будівлю колишнього театру Соловцова.
На площі ім.Івана Франка підноситься в небо блакитно-біла будівля – пам'ятка архітектури, створена видатними зодчими Є.П.Брадтманом і Г.П. Шлейфе ром в 1898 р. на колишній Миколаївській площі.
Свого часу господарем цієї землі від Хрещатика до Банкової був професор медицини Федір Мерінг. Він створив тут розкішний сад зі ставком. Після його смерті земля була продана, а територія почала забудовуватися.
Театр зводився для «Товариства драматичних артистів» Миколи Соловцова на місці засипаного ставка. Відкрили його у жовтні 1898 року. Більшовики націоналізували всі театри – «соловцовський» не став винятком. А приміщення 1926 року перейшло до театру ім.Франка.
На відкриття театру був запрошений Панас Саксаганський. Він високо оцінив майстерність колективу і був надзвичайно радий продовженню традицій корифеїв. Піднявшись на сцену він промовив: «Ми проорали неорану борозну, а ви, франківці, на чолі з Гнатом Петровичем Юрою повинні засіяти добірним зерном».
А от Микола Тобілевич (Садовський) не сприйняв радянську владу і емігрував до Чехословаччини. Проживав на маленьку допомогу цієї країни, не міг знайти роботи. Ходив кімнатою, наче загнаний звір. Вранці виходив і дивився, чи тут сходить сонце, як на Україні. Коли він чув, що хтось розмовляв українською мовою, йому хотілося обійняти цю людину. Одного разу, перебуваючи на гастролях, Гнат Юра завітав до Садовського. Безмірна радість охопила Миколу Карповича. Він дуже хотів повернутись на Україну. Гнат Юра допомагав йому, сприяв поверненню з еміграції. Микола Садовський писав листи з проханням сприяти його приїзду на Україну до Софії Тобілевич. Багато акторів стало на захист Садовського, вони звертались до різних установ з проханням повернути легендарного митця на батьківщину. Було зроблено візу і зібрано потрібні кошти. 1926 року Гнат Юра, Панас Саксаганський та актори театру ім.І.Франка зустрічали актора в Києві. Гнат Юра запросив Миколу Садовського до свого колективу.
Починаючи з першої половини тридцятих років, театр, як і низка інших колективів, майже цілком переключився на пропагандистські п'єси радянської тематики.
Акторське ядро театру складали тоді такі видатні майстри, як Амвросій Бучма, Наталя Ужвій, Юрій Шумський, Ганна Борисоглібська та інші.
Серед постановок перевагу віддавали вітчизняній і світовій класиці – «Весілля Фігаро» П.Бомарше, «Пригоди бравого солдата Швейка» Я.Гашека, «Суєта» І.Карпенка-Карого, «Дон Карлос» Ф.Шиллера, «Борис Годунов» О.Пушкіна.
У сезон 20-ї річниці заснування театру на той час вже видатний режисер Гнат Юра створює легендарну виставу «Украдене щастя» за Франком. Перша її прем'єра відбулася 28 березня 1940 року. В його мізансценах вистава йшла до 1956 року.
1940 року театр отримав звання академічного. Під час німецько-радянської війни був період роботи в евакуації – у Семипалатинську (Казахстан) і Ташкенті (Узбекистан). Три фронтові бригади митців виступали на передовій та у шпиталях. Театр пожертвував чималу суму – 230 тисяч карбованців – у фонд оборони СРСР від німецьких окупантів.
Під час війни будівлю театру було зруйновано. Відновили її у 1946 році.
Після війни – розруха, відродження країни, «…І суспільні хитання – від українізації до боротьби з націоналізмом». А ще – тиранія сталінізму, репресії, викриття «ворогів народу» з рознарядкою на кожний колектив! Некомпетентні постанови компартії з питань літератури та мистецтва, «закриті листи» ЦК… Потім – розвінчання культу особи, переляканий, але сповнений надій ковток свободи хрущовської відлиги…
У перші повоєнні роки Гнат Юра став одним із фундаторів Українського театрального товариства, членом Художньої ради міністерства культури СРСР та УРСР, членом Всесоюзного комітету з державних премій. Широка громадська робота Гната Петровича Юри цілком закономірно переросла у державну діяльність. Він обирався депутатом Верховної Ради УРСР з першого по п'яте скликання.
Гнат Юра пропрацював художнім керівником рідного театру 46 років – з 1920 до 1966.
«Театр – це великий творчий колектив, який складається з різних майстрів своєї справи. Всі вони виконують спільне завдання, створюють виставу», писав він у книзі «Моє життя».
У 1954 році Гната Юру зняли з посади головного режисера. На це місце було призначено Мар'яна Крушельницького. Але Гнат Петрович не покинув театр. Він служить тут актором, а потім стане художнім керівником. Не полишав він роботи і на літературній ниві. Гнат Юра – автор близько трьохсот газетних та журнальних статей, мистецьких збірників. Був двічі лауреатом Державної премії СРСР.
Він був визнаним театральним педагогом, професором. З 1938 року в Київському Державному інституті театрального мистецтва ім.І.Карпенка-Карого підготував кілька поколінь акторів.
Гнат Юра активно знімався на Київській кіностудії фільмів ім.Довженка та Київській студії науково-популярних фільмів, грав у фільмах «Прометей», «Тарас Шевченко», неперевершено грав у виставі «Пригоди бравого солдата Швейка».
Ще й досі по телевізору показують фільм-виставу «Мартин Боруля» з Гнатом Юрою в головній ролі. Ця комічна печаль не старіє.
Останні п'ять років життя митець був на пенсії. Помер 18 січня 1966 р. Похований на Байковому кладовищі.
Андрій Юрійович Тобілевич з Хутора Надія надіслав тоді до театру ім.І.Франка телеграму, висловив співчуття родині Юрів про те, що пішов з життя великий син українського народу.
На вулиці Ольгінській, де жив митець у 1944 -1966 роках встановлено меморіальну дошку.
Із 1978-го по 2001 рік театр очолював Сергій Володимирович Данченко. Йому належить розробка поняття «національний театр».
У 1979 році відбулася прем'єра нової версії «Украденого щастя», яка витримала понад 300 показів не тільки в Україні, але й далеко за її межами, стала своєрідним брендом театру. Ця вистава увійшла в число кращих надбань сценічного мистецтва України.
За двадцять три роки керування Сергій Данченко вивів український театр на європейський рівень, виховав не одне покоління акторів.
Від початку 1990-х роках театр активно гастролює в Німеччині, Австрії, Греції, Італії, Польщі, Болгарії, Угорщині, Канаді, Чехії, Македонії, Грузії, Китаї, Німеччині, Сполучених Штатах Америки та інших країнах, де робота франківців знаходить гідну оцінку.
Указом Президента України від 11 жовтня 1994 року театру надано статус Національного.
Із 2001 по 2012 роки театр очолював один із найвідоміших українських акторів – Богдан Ступка.
Прагнучи розширити художню палітру, він запрошував на постановки режисерів із діаметрально протилежними творчими засадами, театральними школами. З театром співпрацювали режисери з Росії, Польщі, Грузії, Канади. Відкрилася експериментальна сцена «Театр у фойє», яка репрезентувала творчі пошуки молодих режисерів, акторів, сценографів, драматургів.
З 2004 щорічно у жовтні у просторі Національного академічного драматичного театру ім.І.Франка проводиться Міжнародний театральний фестиваль жіночих монодрам «Марія», єдиний на теренах Європи. Фестиваль є даниною пам'яті першої Народної артистки України Марії Заньковецької.
2012 року з ініціативи Богдана Ступки до 75-річчя від дня народження Сергія Данченка при театрі відкрилася Камерна сцена, яка названа на його честь. 2013 року біля Камерної сцени встановлено пам'ятник Митцю (скульптори — Володимир та Андрій Чепелики).
Із 2012 р. (після смерті Богдана Ступки) до 2017-го театр очолював Народний артист України, відомий режисер Станіслав Мойсеєв.
У 2018 році на посаду художнього керівника-генерального директора Національного академічного драматичного театру ім,І.Франка обрали Михайла Захаревича. А головним режисером театру із 2017 року є Дмитро Богомазов.
До творчого колективу театру також належать балетна група, хор і оркестр.
На площі ім.І.Франка, біля театру, встановлено пам'ятники І.Франку(1956), акторам Миколі Яковченку (2000) і засновнику театру – Гнатові Юрі (2011) в образі Швейка, який з 1928 року був його талісманом (скульптори Володимир та Олексій Чепелики).
За сто років театром ім.І.Франка поставлено понад 550 вистав; на сцені стояло більше 600 акторів; задіяно 135 режисерів; гастролі відбулися у 23 країнах; пошито 27 тисяч костюмів та 13 тисяч пар взуття.
Театр зіграв чимало вистав на підтримку нашої армії, воїнів та ветеранів АТО, дітей-сиріт, переселенців та митців, які потребують моральної та матеріальної підтримки.
Своє 100-річчя Театр Франка відзначить вісьмома прем'єрами та Міжнародним фестивалем національних театрів Європи.
23 січня 2020 р. введена в обіг монета «100 років Національному академічному драматичному театру імені Івана Франка» номіналом 5 гривень.
В садибі-заповіднику І.К.Карпенка-Карого існує традиція давати імена посадженим дубам. Ростуть там дуби корифеїв театру: «Вартові», «Панас», «Риндичка», «Соловейко», «Садовського», «Маріїн»… Традицію продовжили інші дерева з іменами видатних діячів культури. 1963 року онук драматурга Андрій Юрійович Тобілевич посадив дуба на честь Гната Юри. Він так і називається «Гнатів». У 60-ті роки XX ст., вшановуючи ім'я І.Франка, ним же був посаджений і дуб «Каменяр».
1980 року на Хутір Надія завітав театр ім.І.Франка. Була серед акторів і славетна Наталія Ужвій. Саме на Хуторі Надія вона отримала повідомлення про присвоєну їй державну нагороду. Власними руками посадила вона тоді дуба «Пам'ять».
Коли Україна готувалась відзначати 100-річчя театру корифеїв, франківці знову відвідали Хутір Надія. Тоді вони і посадили дуб «Франківець». Кожен актор кинув до кореня саджанця свою жменьку землі. Лягла в лунку до дуба і грудочка з рук Богдана Ступки. Згодом талановитий актор став міністром культури України. У 2005 році він посадив дуб «Богдан».
У 2010 році на Хуторі Надія до 90-річчя заснування театру ім.І.Франка було створено виставку, а до театру було надіслано телеграму-вітання з ювілейною датою.
Цього року – на честь 100-літнього ювілею театру ім.І.Франка – та до міжнародного дня театру на Хуторі Надія теж буде створено виставку, присвячену славетному колективу. Хутір Надія запрошує оглянути її всіх поціновувачів українського мистецтва. Адже трупа театру ім.І.Франка по праву вважається найкращою в Україні.
Валентина Тобілевич, науковий співробітник заповідника-музею І.Карпенка-Карого Хутір Надія, спеціально для “НС”
