Завтра популярний актор Анатолій Хостікоєв відзначить 50-літній ювілей.

Урочистостi пройдуть на сцені театру ім. І. Франка, на якій за два десятиріччя Прем'єр створив масу блискучих образів: моторний Еней, містичний Воланд, темпераментний Хосе, іронічний Хігенс, ревнивий Отелло... Але для свого бенефісу актор вибрав виставу «Кін IV». Чому він зупинився на п'єсі Григорія Горіна, запитала я Анатолія Георгійовича, додзвонившись до нього по телефону рано вранці.

— Наша вистава на один вечір видозміниться, — сказав Хостікоєв. — Програма називається «Кін IV. Театральна фантазія». Адже горінська п'єса — це освічення в коханні до акторів, театру і глядачів. Деякі сцени «Кіна...» довелося скоротити, і по ходу дії я вставив номери, давши можливість висловитися своїм армійським друзям (актор служив в Закавказькому військовому округу, в прикордонних військах ППО. — Т. П. ), колегам-франківцям і гостям зі Львова, Москви, Санкт-Петербурга. У фіналі виступлять мої сини — Георгій (вже другий рік він у штаті театру, партнер батька у виставах «Отелло», «Кармен», серіалі «Роксолана») і В'ячеслав (хлопчина шести з половиною років, але він вже не новак на сцені, грає Чарльза в «Кіні...»)...

— «Солодкою отрутою» називають акторську професію. Коли спробували її вперше?

— В школі, в дев'ятому класі. Цьому передували неприємні обставини: мене хотіли виключити за те, що організував «похорони шкільної форми». Ми зняли двері з петель, скинули на них піджаки та фартухи, і траурною процесією пройшли по всіх поверхах 87-ї київської школи. Дирекція вирішила заколотників хуліганства суворо покарати. За мене заступилася класний керівник, а бурхливу хлопчачу енергію спрямувала в інше русло — в шкільний театр. Першою виставою стало шоу на циганську тематику. Я грав барона. Глядачам сподобалося. У нас був дуже музичний клас, багато хто грав на різних інструментах, а я на акордеоні. Моя наступна роль — мініатюра «Вмираючий лебідь» Сен-Санса. Саме тоді відчув, як цікаво грати на сцені! Хоч актором бути не збирався, вирішив вступати до університету на геологiчний факультет, але оскільки екзамени в театральному інституті раніше, то вирішив випробувати себе. Вступив із першої спроби. Моїм педагогом була прекрасний режисер Ірина Олександрівна Молостова. Я їй вдячний за науку, за вистави, які вона мені подарувала. І передусім за «Майстра і Маргариту» (роль Воланда). Постановка у нас у репертуарі йде вже 16 років! Завжди супераншлаги. До речі, Молостова мене перетягла і до Київського театру ім. Л. Українки, коли його очолила.

— Адже ваш дебют на професійній сцені відбувся зовсім не у Києві, а у Львові.

— Після інституту мене залишали в Російській драмі, але я був одружений, а в театр брали тільки одного. А у львівському театрі ім. М. Заньковецької роботу запропонували для нас двох. Про ті чотири роки я завжди тепло згадую. У колективі панував дух мистецтва. Саме тоді я зрозумів, що якщо хочеш досягти висот у своїй професії, то в театрі потрібно жити, а не просто служити. Моїм дебютом на львівській сцені стали «Прапороносці» (режисер С. Данченко). На прем'єру до нас приїжджав автор — Олесь Гончар. Після вистави сказав, що Черниш у моєму виконанні йому сподобався і, дивлячись на сцену, він згадував себе в 21 рік...

— Анатоліє Георгійовичу, в кінці 70-х справжнім хітом була «Казка про Моніку» (режисер В. Малахов). Як вас зі Львова відпустили до Києва?

— І. О. Молостова мене фактично «викрала», — сміється актор. — Вона запропонувала не просто повернутися додому в Київ, а спокусила цікавою роботою. «Моніка» — історія про кохання, поставлена як мюзикл. Ми співали в супроводі справжнього оркестру. Ніяких фонограм. Виставу обожнювала молодь. Ми зіграли 120 вистав.

А Франківська сцена взагалі подарувала мені багато цікавих вистав. Однак сподіваюся, що моя найголовніша роль ще попереду.

 Т. Поліщук. Газета "День". 14.02.2003.