МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
"П'єса "Калігула" звучить як попередження про диктаторів, але світ нічого не вчиться" - режисер Уривський

Історію жорстокого римського диктатора Калігули, що закінчується вбивством тирана, покажуть у столичному театрі ім. Івана Франка. Вистава "Калігула" від режисера Івана Уривського створена за мотивами твору Альберта Камю. Символічно, що автор закінчив свою п'єсу 1944 року, коли ще тривала Друга світова війна. А 5 і 6 липня сучасна інтерпретація "Калігули" стане прем'єрою воєнно-театрального сезону. Тема диктаторського режиму й божевільних вчинків тирана, які призводять до фатальних наслідків, як ніколи актуальна зараз - коли українці змушені боротися з російським ворогом та імперськими зазіханнями країни-агресорки.

Gazeta.ua поговорила з режисером Іваном Уривським про прем'єру "Калігули" й авторське бачення історії римського диктатора.

Знаємо, що "Калігу" вирішили ставити ще до початку повномасштабного вторгнення. Це було якесь своєрідне передчуття війни?

П'єсу "Калігула" хотів поставити, ще коли був студентом. Але вона мені завжди здавалася занадто політичною, тому відкладав. Торік улітку запропонував цей текст у театрі колективу й вирішили спробувати поставити. Якихось передчуттів повномасштабної війни тоді в мене не було. Якби довелося зараз вибирати п'єсу, то не знаю, чи б узявся за "Калігулу". Надто гостро зараз вона звучить.

І як свідчить історія - зло треба в зародку знищувати, щоб воно не проростало

З початком війни були великі сумніви, чи треба цю виставу продовжувати. Але потім подумав, що в п'єсі одна з ліній - зло. Знаємо, що жорстокого диктатора Калігулу вбили лише через чотири роки правління. І як свідчить історія - зло треба в зародку знищувати, щоб воно не проростало. Ця п'єса - спроба попередження для людства. Але історія світу демонструє, що це не працює, на жаль. І абсолютна влада призводить до великого болю і горя. Велика влада, зосереджена в одних руках не надто здорової психічно людини, - це крах і біль.

Іван Уривський — режисер–постановник Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. 2020 року отримав звання Заслуженого артиста України. Втілив 15 постановок на 7 сценічних майданчиках 3 театральних міст України. Лауреат Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії» у номінації кращий режисерський дебют 2015 року та Номінант премії в галузі театрального мистецтва «Київська пектораль» сезону 2018/19 в номінаціях «Найкраща режисерська робота» та «Найкраща вистава камерної сцени». Відзначений і рядом інших нагород.

Чи змінився підхід до постановки з початком війни? Переосмислили образи?

Після війни все змінилося - я та історія. Тексти постановки лишилися ті самі, але змінилася призма їх сприйняття. Зараз ця п'єса набуває інших сенсів і змісту. Зараз вона сильно болюча - тема диктатора й сотні тисяч смертей. Свою п'єсу Альберт Камю написав 1944 року як антифашистську, а Калігула правив 37 року. Бачимо, що людство не засвоїло урок історії. Маємо певні паралелі із сьогоденням.

Яким є ваш Калігула? Чи зможе глядач провести паралелі з диктатором країни-агресорки?

Коли починали працювати, Калігула здавався трішки сентиментальним. У ньому можна було знайти й чорне, і біле. Зараз він сприймається по-іншому, як негативний герой. З одного боку, психічно нездорова людина, а з іншого - егоїстична особа, яка вбиває людей заради своєї втіхи й ідеї, яку він сам собі придумав. Тобто він вигадав світ, у якому хоче жити, де має абсолютну владу. Це страшно. Якщо треба буде, то паралелі проводитиме глядач самостійно.

Зараз звертаємо більше уваги на оточення диктатора. Ми залишили в п'єсі найближче коло людей Калігули, які виконували накази. І зараз цікава асоціація - банда, яка є в п'єсі. З одного боку, вони заручники диктатора, з іншого - це його прибічники, які під страхом погоджуються виконувати накази. У виставі немає насправді жодного позитивного персонажа, навіть Херей, який убиває Калігулу. І його особа зараз стає важливою темою.

Як війна вплинула на ваш театр?

Зараз граємо вистави в театрі Лесі Українки. Це незвично, але такі обставини - у нас немає бомбосховища і розташований наш театр поряд з Офісом президента. У нас зараз багато проблем, як і в усіх театрів. Намагаємося працювати, грати вистави, виїжджаємо з концертами для військових. Намагаємося пристосуватися до нових реалій. Зрозуміли за тими виставами, які вже відіграли, що глядачу потрібен театр. Люди зараз хочуть інших емоцій. Ми живемо війною, новинами та, можливо, іноді виникає певна потреба відвернути увагу й театр пропонує іншу реальність. Це потрібно було в мирному житті й зараз під час війни. А кожен, хто приходить в театр, для нього це щось особливе й має свою мотивацію.

Як ви переживаєте війну? Як справляєтеся з емоціями?

Коли перебуваю на репетиціях, то перемикаюся. У театрі мені спокійніше, ніж удома. Досі триває усвідомлення війни - як таке можливо? Скільки горя і болю може переносити наша країна. Усвідомлення, яке досі доповнюється новими важкими емоціями.

Такі змішані емоції - ми поновили вистави, але вже в іншому світі живемо. Це інші ми, інша Україна

Коли грали першу "Лимерівну", то було незвично. Публіка добре сприйняла, але якось усе по-іншому. І такі змішані емоції - ми поновили вистави, але вже в іншому світі живемо. Це інші ми, інша Україна. Це відчуття складно описати.

Чи плануєте ставити п'єси про війну? Якими б вони у вас були?

Я дивився багато матеріалу про війну. Але задумався, навіщо це ставити, якщо це навколо тебе. Коли бачиш наших героїв із ЗСУ, то хочеться зробити про них виставу, але зараз це настільки близько, треба це робити пізніше, гадаю. Це складно емоційно. Читав багато української прози про Другу світову війну. Але не хочеться її порівнювати чи адаптувати під сьогоднішню. Треба знайти, як подати це по-справжньому. Поки не розумію, як це зробити, потрібен час.

Вас називають одним з найперспективніших молодих режисерів. У чому бачите свою прогресивність?

Мені подобається театр, шукати в ньому щось нове для себе. І кожна вистава - це маленький світ, який створюємо з акторами й творчою командою. Подобається робити вистави, тому цим займаюся. Коли обговорюють мої роботи, це приємно, додатковий бонус. До критики ставлюся позитивно. Вона має бути - як хороша, так і погана. І це добре, що однією і тією ж виставою хтось захоплюється, а іншого вона дратує. Важливо, щоб були ці полярні моменти. Це нормально. Це дає тобі різні думки людей і ти можеш все зібрати в окреме сприйняття. Коли робимо постановку, то дивимося власними очима. І коли з'являється критика, то цікаво, що хтось так сприйняв, а хтось по-іншому.

Критика має бути - як хороша, так і погана. І це добре, що однією виставою хтось захоплюється, а іншого вона дратує

Я ніколи не критикую чужі вистави, бо знаю, як непросто робити їх. Кожен любить свій театр, а вони бувають різні. Я хочу бути вдячним глядачем. Якщо щось не виходить, то просто кажу: "це не моє".

Яким бачите театр після війни? Що зміниться?

Зараз складно говорити про це. Треба чекати перемоги. Існуємо так, як можемо. Хочеться, щоб український театр став кращим, для цього маємо всі перспективи. Ми всі змінилися під час війни й театр також змінюватиметься. І навіть не репертуар, а підхід - про що говоритимемо та як. Новий театр не матиме нічого, що пов'язане з Росією. І це добре.

Сподіваюся, буде більше української класики. У нашій літературі є багато крутих творів, які майже ніколи не ставили. Там ще непахане поле, багато чого можна вийняти й робити нашу культуру ще об'ємнішою. Доволі багато треба працювати. Театр - це лише одна з доріжок, але це треба робити. Згадувати нашу історію, культуру, робити її сучасно, якісно. І насправді українська класика сильно потрібна глядачу - була раніше й зараз буде ще більше. А оскільки всі театри, режисери, актори різні, то кожен захоче обрати власний шлях і зробити щось своє.

Василина КОПИТКО. ZN.UA