МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
Помста блазня

Недавній інфопривід, пов'язаний із днями пам'яті В.Шекспіра, не лишає вибору: неодмінно треба щось сказати про прем'єру в Національному театрі ім.І.Франка. Там поставили "Річарда III" (режисер Автанділ Варсімашвілі) — одну з найбільш смертоносних п'єс великого драматурга (якщо згадати, що хода короля-каліки до абсолютної влади — шлях до вершини, всіяний трупами).

Недавній інфопривід, пов'язаний із днями пам'яті В.Шекспіра, не лишає вибору: неодмінно треба щось сказати про прем'єру в Національному театрі ім.І.Франка. 

Там поставили "Річарда III" (режисер Автанділ Варсімашвілі) — одну з найбільш смертоносних п'єс великого драматурга (якщо згадати, що хода короля-каліки до абсолютної влади — шлях до вершини, всіяний трупами).

У кромішній пітьмі, у клубах піротехнічного диму зі старого саркофага, що нагадує скриню для іграшок, назовні (на сцену) виповзає щось. Людина, павук, мара? Насправді — його майбутня королівська величність Річард Глостер, герцог Йоркський (народний артист України Богдан Бенюк). 

Він крекче, сутулиться, горбиться, морщиться, як і належить відомому лиходію. Згідно із Шекспіром, тут-таки декларує подальші наміри: так, я — зло — вічне й абсолютне, і нічого доброго від мене не чекайте. 

Цей Річард, втім, не дуже й жахає зовнішніми гримасами або потворними "вигинами" власного тіла. Одягнений у стильну чорну шкіру, театрально кульгавий, не дуже й горбатий, помітно огрядний, з блукаючою сардонічною посмішкою на складному обличчі — він такий. Не той, за кого себе видає. І саме той, ким сам себе вважає. 

Ось він (поки що лялька) виповзає із труни старих іграшок, і, отже, чекай неминучого: скоро перетворить свою династію на цвинтар пошматованих ляльок. Які, як встаньки, час від часу воскресаючи в його кошмарах, настирливо нагадуватимуть про лиходійства. 

Він відмахнеться від них, оскільки не ликом шитий, а слово "совість" нечасто трапляється в його лексиконі.

У сценічному малюнку такого Річарда і справді є щось розмірено-механічне (спочатку він ніби заведена лялька) і водночас органічно-раблезіанське. 

Шекспір і Рабле, очевидно, мають зустрітися в цьому сюжеті? Шлунок Річарда — ненаситний, помисли його — темні й ниці, як безодня. 

Акторський арсенал, використаний Б.Бенюком для страшного-складного шекспірівського персонажа, подекуди скупий (не передбачає екстатичних кривлянь і трагічної клоунади), а подекуди суворо обґрунтований логікою того характеру, який виконавець намірився зліпити й оживити. 

Інколи його герой витягує вперед пухкенькі пальчики, ніби в неминучість, у своє цікаве майбутнє, й починає награвати хуліганський мотивчик, торкаючись до клавіш повітря. Умілий виконавець і чудовий гравець, він не боїться обагрити ці пальці в кров. 

А ще, час від часу, він розтягує в єзуїтській мелодійній манері одне запитання: "Що-о-о-о?.." Натякаючи: всі, хто навколо, — це "що": порожнеча, чортові ляльки, яких скоро вирубає під корінь. 

Пізніше він інтонаційно посилить наступне важливе запитання: "Хто-о-о-о?". І тут прозвучить цинічна мелодика його упивання власною владою: абсолютною і нещадною. 

Можливо, він вважає себе піаністом божевільного оркестру, від помаху руки котрого, від дотику до клавіш чужої долі залежить усе? 

Пригадується, попередній шекспірівський яскравий злочинець Яго, ще на початку століття зіграний Б.Бенюком в "Отелло" (реж. В.Малахов), невтомно і підступно боровся за персональне місце під сонцем у мінливому світі. Нинішній його лиходій, шекспірівський Річард, бореться за світ без кордонів. Оскільки прагне створити світ, схожий на себе самого: на свої уявлення, відчуття. Навіть збочення. Чим, по суті, і є невтомна битва за владу. Бо кожна влада, згідно із Шекспіром (у цій п'єсі), — абсолютне зло. Таке, як Річард. І, крім Божої влади й милості, великий Бард нічого й не бажав (та й ми, власне, теж). 

Різні значні актори в свої епохи в підходах до Річарда гадали: що означає бути вбивцею, що означає бути потворою? Від відповідей на такі запитання часто залежить концепція головного образу і вистави. 

Наприклад, британець Ентоні Шер, щойно дізнавшись, що гратиме каліку, став ретельно вивчати звички знаменитих убивць, у тому числі йоркширського Різника. Він досліджував навіть характер Гітлера як фатального відображення шекспірівського лиходія вже у ХХ ст. Він вивчав манери десятків неповноцінних, надивляючи і в них натуру короля. У результаті таких натур-досліджень Шер дійшов висновку, що особистість і характер Річарда III перебувають під трагічним впливом його ж власної потворності. Згодом актор і перетворив свого героя на концентрат каліцтва, поставивши йому діагноз: клінічно хвора людина. 

Історія хвороби в тому випадку пояснювала історію сходження до влади. 

Але це лише одне з трактувань. А їх — десятки. 

Збереглася, наприклад, кіноверсія "Річарда ІІІ" середини ХХ ст., в головній ролі — сер Лоуренс Олів'є. Сприймаючи ту історію сьогоднішніми очима, розкриваєш трохи інший сюжет: костюмний, дорого декорований. За яким — історія зваблення, історія небезпечного, та все ж зовні привабливого демонічного чоловіка, що зачаровує всіх (у тому числі й леді Анну) енергетикою пороку, еротичної підступності (хто встоїть перед таким, як Олів'є, навіть якщо йому приклеїли бутафорський горб?).

Щоб критик більш-менш переконливо спробував "навантажити" вже нашу прем'єрну виставу якоюсь концепцією, мені здається, треба повернутися до витоків — у "труну", тобто в скриню для понівечених ляльок. Спостерігаючи, з якою витонченістю мандрує огрядний Річард навколо цих скринь (і по поверхнях їх), не сумніваєшся, що "там", усередині, є його особиста таємниця, образа, дивна пристрасть. Пов'язана з дитячими комплексами, дитячими іграми. 

...Ніби вилучаючи біографію Річарда з інших шекспірівських текстів, тут, у нашому випадку, бачимо героя таким, який він і є, — чинить злочини з насолодою, маніпулює людьми, наче улюбленими іграшками. 

Для нього це ледь не дитяча війна. Що той король, що цей — "плі!"… І немає родича-конкурента. 

За його наклепом і наказом убиті леді Анна (дружина), герцог Кларенс (брат), два маленьких небожі (герцог Річард Йоркський і Едуард V). Звісно, не злічити дрібних жертв, серед яких знатні лорди. 

Метод Річарда (з винищення тієї або іншої людини) простий, як двічі по два — чотири: сконструйована брехня. Як сказали б сьогодні, — чорний піар. (У цьому плані, до речі, сам Річард ІІІ з часом виявиться жертвою чорного піару, оскільки і стародавні історики, і Шекспір приписали лиходієві значно більше злочинів, ніж ті, на які він був здатен). 

Богдан Бенюк — згідно з моєю творчою версією — у київській виставі якраз і намагається визначити "свою історію" Річарда. 

І, на мій погляд, така історія — історія помсти. 

Те, що Річард — страшна людина, повторюся, задано сюжетом відразу. Але те, що сам Річард відчуває страх і нетерпимість до близьких, до династії, — теж надважливо. 

Уявімо цього ж персонажа, зіграного Б.Бенюком, ще "до" перших сцен, коли глядачам радо повідомили, що "зима тривоги нашої — позаду" (насправді вона лише починається). 

Зима тривог "такого" Річарда — його доля вічно бути навіть не другим, а третім. Четвертим. Він молодший з братів. Особливості характеру (і навіть тіла) Річарда Глостера, його натура вдаваного веселуна — для багатьох у цьому королівстві — очевидний привід сприймати його таким собі блазнем. Не за "посадою", а за настроєм, природним призначенням. 

Народжений бути королем, він сприймається як блазень. Провокуючи сміх, поблажливість, іронічне попліскування по горбу. 

Раб королівської крові. Чи є більше приниження для підступної людини, всередині якої давно сидить хробак помсти? І всю її "систему" ламає вірус Немезіди.

Очевидно, немає на землі страшнішого володаря, ніж той, що прямує до престолу, знявши з голови ковпак блазня. Пекельний Йорик. 

Якщо "нагороджувати" київський шекспірівський спектакль внутрішньою логікою, мабуть, перша дія (досить млява й неенергійна), що й тримається переважно завдяки Б.Бенюку, виявиться новелою — "Блазень". Друга новела —  "Король".

У сутінках лялькових саркофагів та іграшкових веж, які нагадують пекельний дитячий майданчик (художник Міроні Швелідзе), саме цей огрядний паяц, комедіант, потішник, "дурень" — справжній господар і розумник. 

Ще не підкоривши собі світ, він знає, як його зруйнувати. Тим самим способом, що його використовував раніше, граючи блазенську покору королівській долі: брехати, лицемірити, смішити, підмінювати біле чорним. 

У цьому технологія професії блазня.

Бенюк у першій умовній новелі свідомо тримається відсторонено. Його герой багато знає, проте не на все зазіхає. 

Він "ще" блазень. Але навіть йому не все дозволено казати про цей світ і королівство. 

Ну, наприклад, не всім розкажеш, що багато жінок їхнього роду-племені (а також конкуруючих племен) -- абсолютно божевільні. У виставі це, можливо, "висхідна подія"? Бо від таких жінок і можуть народитися лише потвори, блазні, опісля — кровожерливі упирі. Різні актриси у виставі таке безумство майстерно й тактовно підкреслюють. А поява божевільної королеви Маргарити (у різних складах цю роль чудово грають Наталія Корпан і Тетяна Міхіна) стає торжеством королівської дурки. 

Парадоксальний союз потвори Річарда і красуні Анни, який багатьом здавався ще однією шекспірівською загадкою (ну як могла віддатися такому?), — у виставі не здається парадоксом. Тут тандем блазня і божевільної леді (у цій ролі по-різному переконливі Ксенія Баша-Довженко і Тетяна Шляхова). Що візьмеш із безумної? Її тіло, її становище при дворі. А більше йому поки не треба. 

Серйозний суперник Річарду (у плані інтелекту) — королева Єлизавета (Анжеліка Савченко). Він знає... Тому і їй лишилось недовго. 

Ставлення близьких до такого Річарда, яким уявляє його Б.Бенюк, — саме і є довіра близьких до родича-паяца, оманливо доброго потішника, вічної сімейної забави, від якої безглуздо чекати серйозної небезпеки. 

Такі блазні доладно теревенять і чудово служать. Але потім відчайдушно мстять. Саме за ту роль, яку їм відводили. 

І ось у своїй помсті (тобто величі) Річард Бенюка, — справжній володар. І його влада (у другій новелі) абсолютна (як зло): політична, містична, навіть еротична. Шлях від помірного гротеску до темної трагедії він проходить усвідомлено, не шкутильгаючи. 

Саме енергетика другої дії — сильніша, а фактура шекспірівського сюжету (тут-таки) — щільніша. 

Король Річард цинічно хизується: мовляв, деякі блазні легко перетворюються на вельмож, а деякі вельможі, відповідно, зразу стають блазнями. Тобто всі, убиті ним, насправді (за його версією) — лише клоуни, об'єкти розправи. 

При цьому в його "блазнюванні" мало веселощів, усе-таки більше чорного гумору. До самого себе він ставиться саркастично, тверезо. 

Постать короля, створена українським актором, очевидно, має належати не тільки конкретній виставі, а й суспільній свідомості... 

Бо в другій умовній новелі цей Річард буквально захоплюється актуальною і для нас публіцистикою. Мовляв, той, хто найбільше говорить про мир, — насправді й несе війну. І коли Річард-Бенюк, тонучи в промені світла, виходить на авансцену, ближче до глядача, не випадкове враження: король-блазень виступає у відомому парламенті; критикує (відштовхнувшись від Барда і себе) тих, хто там засідає. Він карбує слово — про державні зради. Натякає: і ці — наші теперішні, всенародно обрані "королі", насправді — неповноцінні й підлі блазні, не менш небезпечні, ніж шекспірівський. 

В історичній зустрічі Річарда III і Б.Бенюка, у концепті й конфлікті, спровокованих такою зустріччю, прозирає один із можливих ключів до великої п'єси. 

Але так сталося, що прем'єрна вистава здавалась "під ключ": місячник ударної режисерської праці — і Річард на троні. Тому помітні "нюанси", передбачаються й критичні ремарки. 

Партія "Річарда" видається мені цікаво заявленою, але не доведеною до справжньої шекспірівської напруги. Сам герой, сильно й інтуїтивно поданий Б.Бенюком, завмирає над шекспірівською безоднею, побоюючись стрибнути в неї з головою, оскільки зупиняє його або режисерська страховка, або недостатня кількість репетицій. 

Режисер тлумачить "Річарда ІІІ" як трагедію пристрасті (по-грузинськи) і влади. Метод необразливої сценічної тавтології — саме у цілому рішення А.Варсімашвілі. 

Його вистава — спроба великого стилю в нинішньому репертуарі Національного театру. Але підкреслю: лише спроба. 

Стилістично й семантично режисура "Річарда" укорінена, швидше, у 80—90-х ХХ ст. Здається, відлуння давніх свят, пов'язаних із шекспірівськими постановками Р.Стуруа, долетіли й до українського кону початку третього тисячоліття... Презентувавши акторський ансамбль, як "ансамбль Сухішвілі": в суворих чорних строях, інколи навіть із концертними виходами. 

Архаїка сценічних метафор і затягнутий темпоритм постановки зовсім не принижують майстерності поважного режисера. Помітно — у нього міцна рука; видно — він уміє "вишикувати" деяких розхристаних акторів трупи (до речі, багато з них підтягнулися, випростали спини, деякі навіть щиро налаштувалися на складну тему). 

Тим часом режисерський підхід до "Річарда" — швидше, горизонтальний сценічний вимір трагедії. Без проявів, скажемо так, "вертикального" її осмислення: від землі до Неба (даруйте образність). 

Услід за Річардом, який одразу ж визначив себе страшною людиною, режисер іде в нього на повідку — покірно, рівно, "горизонтально". 

Але український актор дещо ускладнює таку переможну ходу своєю мимовільною концепцією, породженою лицедійською природою та небанальною інтуїцією. 

Поет В.Г.Оден визначав в особистості Річарда III конфлікт між "я" сутнісним і екзистенційним; він писав, що король вимушений постійно створювати собі ворогів, бо тільки тоді він і може бути впевненим у тому, що сам існує. А шекспірознавець О.Бартошевич, міркуючи про трагедію, стверджував, що Річард III — винятковий і великий лицедій. 

У київській виставі відлуння цих думок усе ж таки знаходять сценічну реалізацію, утворюючи "історію в історії", де блазень-політик — абсолютне й невиліковне зло. 

Тож бійтеся помсти блазня. Бійтеся його передвиборних обіцянок.

 

О. Вергеліс. "Дзеркало тижня". 13. 05. 2016.