МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ПОЛІНА ЛАЗОВА: "Хочеш переробити світ – почни з себе"

Поліна Лазова – народна артистка України, актриса Національного театру Франка, у творчому доробку якої десятки ролей у виставах найкращих режисерів країни. Вона – темпераментна жінка з бунтівним духом степу, вона й містична спокуслива відьма з вистави Брате Чичиков, й українська співоча душа з Така її доля й віддана мати з Всі мої сини. ProТеатр поспілкувався з актрисою pro молоде акторське покоління, режисерсько-акторський театр,  смутні часи, поновлення вистави Тев'є Тевель і pro професію як місіонерство.

Якби не було такого мистецького дитинства, яке дала вам ваша мама, з читанням Шекспіра замість вечірньої казочки, наскільки вірогідно, що ви пішли б у цю професію?

Може і обрала б щось інше… Мама мене підтримувала, а от батько – ні. Він казав: “Яка артистка? У нас у роду всі заробляли на хліб чесним трудом” (сміється). Звичайно, потім він змінив думку, приїздив на дипломні вистави, до театру. А мама завжди любила кіно, бо театрів тоді стільки не було, кіно було доступнішим. Знала прізвища всіх артистів, які ролі хто грав, всі пісні довоєнні, воєнні та післявоєнні, мала фотокартки акторів. І я з пелюшок щось читала, співала, мені казали: “Артистка!”. Як корабель назвеш, так він і попливе. Ще я хотіла бути лікарем, лікувала все на світі! І тато казав: “Ти будеш хорошим лікарем, і це ж так гарно: білий халат, всі тебе поважають”. Це зараз до лікарів змінилось ставлення, а раніше для нас вони були напів боги. Вчительську професію зараз теж знівельовано. Раніше нами займалися, виховували, не було чужих дітей, батьки працювали разом з вчителями.

Працюючи з молодим поколінням акторів, яке поповнює трупу Театру Франка, як ви оцінюєте рівень театральної освіти сьогодні?

Я належу до тих акторів старшого покоління, які добре ставляться до молодих. Я їх люблю, дехто мене називає мамою. Якщо вони туляться, треба дати їм тепло, увагу. А коли актори старшого покоління починають: “Ух, ця молодь! Погань!”, – я не можу зрозуміти чому вони так говорять. Тому що це молодь? Так і ми були молодими. Чому треба створювати таку вікову дистанцію і вважати їх конкурентами? Їм навпаки треба допомогти вирости, давати увагу і поради. Коли ти приходиш зі студентської лави, цей театр здається всесвітом, ти почуваєшся піщинкою, думаєш, що тебе не чутно і не видно. Тому наші корифеї нас школили також, ми вважали це за честь. І у мене є молоді колеги, з якими ми одразу знайшли спільну мову: це і Ксенічка Баша, і Оленка Фесуненко, і Світлана Косолапова, і Віталік Ажнов та інші. Потрібно допомагати ставати їм артистами. У ті часи, коли ми прийшли, майже не було зйомок. А фільми, якщо й були, то побудовані на еротиці й постільних сценах, а я дітям дала слово, що ніяких постільних сцен в моїй кар'єрі не буде. Серіалів не було. А зараз молодий актор, як тільки прийшов зі студентської лави, одразу впхався у серіал. Він запізнюється, не приходить на репетиції. Ніхто ж йому не сказав, що головне тут. Знімайся у вільний від роботи час. Керівництво лояльне до зйомок – це добре, але й лояльне до порушення дисципліни. Треба ж розуміти, що в театрі є ієрархія, субординація, тати-мами, бабусі-дідусі, треба вітатися, вибачатися за запізнення. Колись Данченко казав: “Ви запізнилися раз, другий, третій, на четвертий раз не заходьте, репетицію простоїте, добре?”. Він не лаяв, але люди перестали запізнюватись, бо це дуже соромно. А зараз молодь інша. Не гірша, не краща, а інша. Я зрозуміла, що всі люди хороші, але хороші люди теж роблять погані вчинки. Якщо ти весь час хочеш бути кращим за інших, це породжує закриту або відкриту агресію. Мені здається, що треба конкурувати з собою, тоді ти будеш рости, одухотворюватись, ти будеш багатогранним, а душа буде спокійною. Хочеш переробити світ – почни з себе. 

Після “Поминальної молитви” я ходила до театрального інституту, мене Євгенія Гулякіна запрошувала на свій курс. Години дві-три ми розмовляли, студенти були під таким враженям! Я вийшла від них одухотворена. Коли працювали над виставою, дехто питав: “Нащо її відновлювати?”. Хіба не зрозуміло? Зараз приходять до зали ті, хто вже не бачив Ступку. Вже 8-й рік тієї вистави немає. Це просто великі вводи в ту виставу, яка була вдалою.

Сам твір і п'єса Горіна чудово написані, ці теми будуть актуальні завжди. Але 1989-й рік (прем'єра вистави “Тев'є Тевель”, - ред.) і 2019-й. Яка мистецька цінність? Не ідейна, а саме мистецька для сучасного театру?

Треба тоді зробити продукт такої ж якості. Я думаю, що не вийде зараз така ж вистава. Не буде такої сукупності усіх чинників: не буде такого Данченка, такого Лідера, такого Каменьковича... Перед прем'єрою Дмитро Богомазов зробив анонс і сказав, що це ритуальний уклін геніям – Лідеру, Данченку, Ступці перед 100-річчям театру. Якби це вкладали людям, що це наша данина…

На жаль, в пресі акценту на це зроблено не було…

Знаєте, я майже не читаю, що там пишуть в Інтернеті. Шкода, якщо цього не було...

Можна навчити бути актором? Чи, як казав Богдан Ступка: «Актором і дурнем треба народитись»?

Я думаю, навчитись не можна. Хоча, з мого досвіду, батьки-актори часто хочуть привити цю професію своїм дітям. Мої діти теж пройшли через зачарування театром. Ясна річ, приходили і на казочки, і на “Енеїду”, де шаблюки, фрукти бутафорські (дуже любили цю виставу). І один хотів вступати до театрального, і другий. Покійний син грав на гітарі, другий мій син грає на фортепіано, ще й композитор, пише серйозну музику, тому творчі гени проросли.

Вам протягом творчої кар'єри завжди таланило працювати з найкращими українськими режисерами (Оглоблін, Молостова, Данченко, Мойсеєв…). Всі вони різні, як і їхні творчі методи. Для вас який театр ближчий – акторський чи режисерський?

Як і в багатьох аспектах життя, я вибираю компроміс. Мені подобається режисерсько-акторський театр. Колись Данченко не дозволяв пошлятини, мотивуючи, що “це ж театр Франка, це флагман українського мистецтва”. Він всім вкладав це в свідомість, в душу. Коли Сергій Володимирович працював над “Білою вороною”, сказав, що вистава буде про зраду народу. Інколи режисер не каже прямо, але, коли ми читаємо п'єсу, він підводить акторів до головних ідей, щоб ті зрозуміли стрижень, на який вони будуть нанизувати свої ролі. Я, наприклад, проти диктаторського методу театру Жолдака. Він дуже талановитий, але у нього театр маріонеток. Він спочатку людей розтирає в пісок, а потім ліпить з них, що потрібно. Я маю багато ролей за плечима, вік, статус, я роздумую над роллю, а режисеру моє бачення не треба. Є ниточка, і я маріонеточка. Мене це ламає, я не актриса театру маріонеток. До речі, читала ваше інтерв'ю з Альошею Богдановичем. Ми з ним однодумці, ми з ним друзі, я з великою пошаною ставлюсь до нього, він людина серйозна, йому також тяжко зараз  в цих умовах. У нього високий стиль і він саме той актор, який дуже багато привносить акторського. Звичайно, режисер потрібен, щоб нас трішки гальмувати, де треба, брати в рамки. Ми не можемо самі зробити сцену. Він має пояснити, чому хоче поставити саме цю п'єсу, і що ми беремо за основу. Коли глядач виходить із зали і плаче, тим самим він каже, що зрозумів, про що ми грали. Зараз так часто випендрюються заради епатажу, що і актори не розуміють, що вони роблять, і люди виходять з театру і кажуть, що більше не прийдуть. Глядач теж різний є. Хтось хоче українського борщу з пампушками, з часником, а хтось хоче більш вишуканої страви, а є ж взагалі гурмани. Я останнім часом рідко ходжу на вистави навіть свого театру через мої особисті глобальні життєві проблеми. Мені зараз важко куражитися на сцені, кривлятися, тому обираю серйозні ролі, як “Всі мої сини” Станіслава Мойсеєва.

Зокрема ви ще грали в його виставі Ерік XIV. У ній відбулось поєднання давнього, аристократичного Стріндберґа із сучасною  естетикою (старовинні костюми і шкіра з плащами та джинсами) й актуальними сенсами...

І тільки єдина королева в костюмі епохи. Вона – монархія, влада. Хитра, нещадна, брехлива, вона весь час в масці, як і всі політики.

Однак вистави в репертуарі, на жаль, нема…

Бачте, на жаль, зняли виставу, бо в пріоритеті аншлаги. Але ж є й інший глядач, може варто до такого підтягувати? Наприклад, була у нас вистава Олександра Білозуба “Соло-меа”. Ми там трішки співали, а решта відтворено в пластиці: любов, заздрість, зрада, серцебиття, страждання. Режисер вимагав, щоб це було, як у балеті – вони танцюють, а ми розуміємо. Теж аншлагів не було, однак люди любили виставу, по кілька разів приходили. Чудові ролі у виставі виконували і Лариса Руснак, і Олександр Форманчук… Але зараз женуться тільки за фінансами. 

Можна також згадати виставу “Така її доля”, що була нетиповим втіленням поетичного тексту...

Так, там невеликий вірш Тараса Шевченка, але вистава була дуже актуальною. Костюми красиві, сценографія Володимира Карашевського... Але і в театрі таке не всі розуміють. Проте, в такому віці їх не переробиш. Скільки вистав випускається, я щось дивлюсь, щось ні, але я розумію, що це чужі діти, вони мають право на життя, а потім сам час покаже, яка вистава потрібна, яка непотрібна. Щось хороше можна у будь-якій виставі знайти.

То чи можна зробити так, щоб театр залишався мистецьким і прибутковим з аншлагами водночас?

Зараз смутні часи. Люди вибиті з колії, подавлені, збіднілі та зневірені Казали, що 21 століття ознаменується страшною боротьбою Бога з дияволом. І полем бою буде кожна людська душа. Випробування владою, грішми, безгрішшям. Одні виживають і лишаються людьми, а інші крадуть, вбивають, безбожно брешуть. Я вже мовчу про те, що кожна наша влада – армія рогатих. Нема таких, як покійний В'ячеслав Чорновіл. Нема поняття, що це твоя країна, твій народ, твоя земля. У тебе є шанс вписати своє ім'я в історію? Зроби хоч щось! Так само і в театрі. Але люди бояться, що їм вкажуть на непотрібність, не продовжать з ними контракт, а це кінець життя. Старшому поколінню важче змінюватися, молоді ж більш гнучкі, легше пристосовуються, вони легко змінюють театри, а інколи і професію. Тож старшим страшніше позбутися роботи і "родини". Хтось хоче зіграти роль, бо вона сучасна і актуальна, а комусь все одно. А що ти тоді робиш в театрі? Мене дітки питали: я служу в театрі чи працюю? Ще 20 років тому я б, мабуть, задумалась. А зараз у своєму віці я розумію, що не маю права працювати тут, я служу. Це служіння, місіонерство. Коли я хотіла піти з професії, я говорила з духівником, який сказав: “Вас Бог поки що тримає в театрі, то працюйте. Ви самі відчуєте”. Не варто задурманювати глядача, вводити в оману, створювати образи інфернальних, непозитивних істот, які в залі викликають любов, обожнювання… Небезпечно грати Булгакова “Майстер і Маргарита”. Маргарита – напів відьмацька, у ній це закладено. Коли ми працювали над цим твором, я була молода, ще так не відчувала, не розуміла. Я вважала, що це дуже престижно грати роль за твором, в якому така любов. Молостова ставила саме про любов. А потім я стала по-іншому розуміти, і стало лячно. Воланд – вічно магнетичний, стільки знає, він вічний. Коли граєш, ти стоїш однією ногою тут, а іншою в потойбіччі. Вистава внесла корективи в життя всіх, хто у ній грав. Загравати з цими силами не можна. Хоча і було 19 років аншлагів. А в “Брате Чичиков” за п'єсою Ніни Садур я відьму грала. Режисер хотів, щоб вона була заворожуюча, і ніжна, вона співає “Травіату” колоратурним сопрано, у неї колосальна палітра зваблення, щоб душу витягти. Вона плакала, співала, просила, а потім каже: “Ходи до мене” (гарчить утробно). Ці дві ролі відьом були вдалими – я тоді отримала за них Пектораль.

Ваше партнерство з Бенюком тягнеться від студентської лави, ви з ним зробили не одну і не дві вистави. Це певна зона комфорту для актриси – мати передбачуваного та надійного партнера з роботи в роботу?

Я б не сказала, що шукаю зону комфорту, просто ми з Богданом знайшли спільну мову. Колись давно ми зіграли виставу “Герой західного краю”, потім “Дикий ангел”, згодом він запропонував роботу над водевілем “Жона є жона” – чудовий матеріал, А.П. Чехов. Я і з Льошею Богдановичем мала кілька робіт – дуже хороший партнер. З Толею Гнатюком була вистава “За двома зайцями”. Моя Проня Прокопівна була модельної зовнішності, але з тваринними реакціями невихованої людини. Станіслав Мойсеєв мені пропонував почитати МакДонаха. Я всі п'єси перечитала, але там майже немає жіночих ролей. І ми почали роботу над п'єсою “Примадонна”. Перед самою прем'єрою вистави під назвою “Зірка, або інтоксикація театром”, у мене помер молодший син. Я сказала Богдану, що піду з театру, для мене все закінчилося. А він каже: “Поля, не треба йти з театру, бо ти загинеш”. І старший син мені так сказав, тому я вирішила проявити силу волі. Я поховала сина 12 лютого, а 19 лютого була прем'єра. Бенюк мене дуже підтримав, я його називаю братом. Ну і він якось зателефонував, запитав чи я читала п'єсу Міллера “Всі мої сини”, кажу: “Не читала”. Він: “Прочитай, вона є в інтернеті”. Читала у три підходи, бо ніби просто про себе. Серце вистрибує, болить, то холод, то жар, сльози, істерика. І я чомусь вирішила, що саме ця п'єса повинна мене витягти. На “Поминальну молитву” теж він запросив і я погодилася. Давид Петросян дивився цю виставу, хороші слова мені говорив після неї. Я бачила його “Землю”, вважаю його талановитим режисером, він дуже розумна, думаюча людина (більше мовчить, ніж говорить). І за нагоди я залюбки з ним попрацюю. Ще була пропозиція від кінорежисера Зази Буадзе, коли ми з Богданом працювали над “Тев'є”. Сюжет: мама з Вінниці їде на Донбас шукати сина, який був пілотом літака, що повіз гуманітрану допомогу туди. Літак розбився, а нікого з команди не знайшли. Вона не знає, живий він чи мертвий. Мені б хотілось в такому фільмі знятися, саме, коли війна, але серце відчувало, що може не витримати, тому довелося відмовитися від цієї ідеї, на жаль. 

У Поліни Лазової ще є театральні мрії? Колись мова йшла про Марлен Дітріх...

Я на 40-річчя робила у Будинку Актора шматки з п'єси, яку для мене написала Теодозія Зарівна за ідеєю Валерія Гайдабури. Був задум: показати чим така масштабна особистість платить за цей олімп. Дітріх була зациклена на своїй зірковості, на Голівуді. А потім у мене пройшло це бажання. Після прем'єри “Поминальної молитви” мені зателефонував Богдан Бенюк зі словами: “А що тепер далі грати, після такого матеріалу?” Я, можливо, вже не в тому віці, щоб про щось мріяти. Не хочу шекспірівських трагедій. Може Чехова… Це те, що дуже людське. Просто говори ці тексти і знай для чого. А для хорошого Чехова потрібен відповідний масштабний режисер – з висотою поглядів і глибиною знань.

Поліна Лазова рекомендує: 

Що читаєте?

Духовну, психологічну, психіатричну літературу (Анатолій Некрасов, Сергій Лазарєв, Валерій Синельников). Перечитую Драйзера, Достоєвського, Золя.

Що дивитесь?

“Мости округу Медісон”. Люблю фільми з Меріл Стріп. “Розсікаючи хвилі” Ларса фон Трієра.

Що слухаєте?

Віввальді, Моцарта, Шуберта, Деміса Русоса, Хуліо Іглесіаса, Мусліма Магомаєва.

 

PROТеатр.