Нещодавно ми розповідали про прем'єру вистави «Украдене щастя» у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Роль Миколи Задорожного у цій виставі виконує артист театру і кіно Олександр Ярема. Сьогодні пан Олександр наш гість.
— Коли відбулося Ваше знайомство з твором Івана Франка «Украдене щастя»?

— Напевно як і в більшості, ще від час навчання у школі. А в 90-ті роки вистава «Украдене щастя» за участю Богдана Ступки була візитівкою Театру імені Івана Франка, нею відкривався кожен театральний сезон. Я тоді був студентом і неодноразово ходив на цю виставу зі своїми друзями. Був у захопленні. Потім неодноразово передивлявся, коли вже сам став грати в театрі. Добре пам'ятаю і фільм-виставу 50-х років з нашими корифеями Ужвій, Бучмою і Добровольським.

Люди, які бачили виставу за участю Богдана Сильвестровича порівнюють його Миколу Задорожного з сучасним. Змінилися часи, все намагаємося роботи по-новому. У нас вийшла зовсім інша вистава — суголосна ХХІ століттю.

Ніколи навіть не міг і подумати, що колись гратиму в «Украденому щасті». Пропозиція головного режисера театру Дмитра Богомазова зіграти роль Миколи Задорожного стала справжнім шоком. Як грати після таких корифеїв як Амвросій Бучма чи Богдан Ступка? Але від такої пропозиції неможливо відмовитися. До того ж я багато років мріяв грати на головні сцені країни — Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка.

Це моя перша спільна робота з Дмитром Богомазовим. Він дуже цікавий режисер. Зізнаюся, що деякі речі спочатку були не зовсім зрозумілими, але в процесі роботи над виставою все ставало на свої місця.

Репетиції тривали досить довго. З початку театрального сезону. Щоправда була вимушена перерва на карантин. Весь час панувала тепла, дружня атмосфера. Після кожної репетиції майбутня вистава поступово змінювалася. А після того, як ми вийшли з карантину, вона вже стала зовсім іншою. Кожен актор мав під режисерським началом можливість для самовираження. Перші покази вистави отримали схвальні відгуки.

Поруч зі мною — прекрасні партнери, які завжди допоможуть, на них можна покластися у будь-яку хвилини. Сподіваюсь, що разом Тетяною Міхіною, Дмитро Рибалевським, Олександром Печерицею у нас ще буде багато спільних проєктів.

Роль Миколи Задорожного надзвичайно цікава. Коли працюєш над образом, то намагаєшся пропустити його через себе, шукаєш якісь моменти у собі, аби потім перенести їх на сцену. Адже від себе нікуди не дінешся, щось береш зі свого життя. Хоча, звісно, як і будь-яка інша людина не хотів би опинитися в його ситуації.

За понад двадцять років роботи в театрах зіграв багато як позитивних, так і негативних персонажів. Головне, щоб роль була цікавою. У будь-якому випадку маєш закохати публіку у свою роль. Незалежно від того — позитивна вона чи негативна.

Вистава відбулася. Своєю роботою в принципі задоволений. Але своє слово має сказати глядач.

— Коли вирішили стати актором?

— Мріяв про акторство ще з дитинства. Народився я на Миколаївщині, а середню школу та музичне училище закінчив уже на Херсонщині. До театрального інституту (нині Національний університет театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого) зміг вступити лише з другої спроби. Напевне далося взнаки недостатнє знання української літератури, адже навчаючись в училищі основну увагу приділяв саме музиці, а не літературі.

Навчання в інституті дало знання і навички, які й сьогодні використовую в акторській професії. Досі з теплотою згадую свого педагога Леоніда Олійника, який випустив тринадцять курсів. Наш був останнім. Після нього наставником курсу став Олег Шаварський. Також у нас викладали Анатолій Захарченко, Зоя Віхарєва, Лідія Яремчук, Лариса Недін.

— Потім Вас доля з Київським академічним театром юного глядача на Липках.

— Художній керівник цього театру Віктор Гирич був на наших дипломних виставах. Запропонував мені роботу в цьому театрі. Я, звісно ж, погодився. Хоча вже тоді мріяв грати у Театрі Франка.

Після інституту спочатку грав у казочках. Першою такою виставою був «Велосипед з червоними колесами», де я грав Вомбата. Дуже хвилювався. Минули роки, але я й сьогодні хвилююся перед виходом на сцену.

Вже потім стало більше дорослих вистав. У «Шинелі» за Миколою Гоголем, яку ставив мій однокурсник, а нині режисер Берегівського угорського театру Олег Мельничук, я грав Акакія Акакійовича. Також були роботи у виставах за Чеховим «Чайка» та «Вишневий сад». А також у «Вовках та вівцях» Олександра Островського у постановці Максима Михайліченка. Грати і для дорослих, і для дітей однаково відповідально.

— Цьому театру Ви віддали більше двадцяти років життя. Чому залишили?

— Хотілося якихось змін. Прагнув попрацювати з іншими режисерами. А може просто переріс себе в цьому театрі. Починав з антрепризних вистав.

Плідно співпрацюємо з режисером Максимом Голенком. Першою нашою спільною роботою була вистава «Королева краси» за Макдонахом у Київському театрі «Золоті ворота». Також дві вистави у Дикому театрі. Це «Кицюня» — теж за Макдонахом, та «Кайдаші». Автор другої п'єси — Наталка Ворожбит, вона ж автор сценарію популярного нині серіалу «Спіймати Кайдаша». У виставі «Кайдаші» я граю Омелька Кайдаша. Ще одна спільна робота з Максимом — вистава «Афродізіак», яку ми грали на сцені Національного цирку України. Також були вистави «Холостяки і холостячки» та «Гомосовєтікус», постановка другої стала можливою завдяки підтримці харківського продюсера Михайла Бондаренка. Ще один цікавий проєкт — копродукція київських акторів з Одеським академічний українським академічним музично-драматичним театром ім. В. Василька — вистава «Енеїда ХХІ». У цьому році ця вистава номінується на театральну премію «ГРА».

Саме завдяки Максиму Голенку я познайомився з Київським академічним драматичним театром на Подолі. З його легкої руки граю у новій його постановці в цьому театрі — «Зойчиній квартирі» за Михайлом Булгаковим. Вже встиг подружитися з цим колективом.

— А як збулася Ваша мрія працювати на головній сцені країни — Театрі Франка?

— Головний режисер театру Дмитро Богомазов напевне дивився мої попередні роботи. Він зателефонував і запросив до театру на роль Миколи Задорожного. Отож, багаторічна мрія нарешті втілилася в життя. Також мене ввели у виставу «Поминальна молитва», яку поставив Дмитро Чирипюк (тут я граю Степана) і виставу «Лунаса» — режисер-постановник Андрій Приходько.

У Театрі Франка — приємна атмосфера, чудові люди. Дуже подобається тут грати. Зараз у театрі працюють над виставами «Крум» та «Сірано де Бражерак», в яких планується і моя участь.

— Паралельно з роботою в театрі знімаєтесь в кіно.

— Кіно — це продовження нашої акторської професії. Починав у 90-ті, але тоді знімали дуже мало. Своїм хрещеним батьком у кіно вважаю Віктора Андрієнка. Саме він свого часу запросив мене у гумористичну програму «Мамаду».

Зіграв багато ролей, переважно епізодичних, але були й головні. Однак епізодичні ролі теж бувають цікавими. Переважно задіяний у серіалах. Запам'яталася велика роль хитрого Карасика у серіалі «Коли станиця спить».

Дуже люблю працювати з новими режисерами. У вільний час працюю з дружиною на дачі. Але саме театр і кіно залишаються для мене сенсом життя. А краще про мене розкажуть мої ролі.

Е. Овчаренко. I-UA.TV