Актор в українсько-канадському фільмі «Гіркі жнива» та серіалах «Століття Якова», «Сага» і «Кріпосна», виконавець у виставах «Три товариші» за Ремарком та «Украдене щастя» за Франком - це про заслуженого артиста 40-річного Олександра Печерицю, який з перших днів повномасштабної війни захищає Україну в ЗСУ. У найгарячіші дні для Києва, із кінця лютого, був поблизу столиці, із травня – на Харківщині.
За півроку великої війни Олександра двічі з військової частини Територіальної оборони відряджали з передової у рідний Національний драматичний театр імені Івана Франка – для участі виставах для підняття бойового духу військовослужбовців і всіх сил супротиву. У День прапора України грали «Украдене щастя» - на сцені разом із Євгеном Нищуком у головних ролях, який також у лавах захисників.
Перед виставою Олександр Печериця розповів «Укрінформу» про дні на фронті і велике бажання грати на сцені. До речі, на репетицію у театр прийшов із солдатським наплічником – бо мав квитки на потяг, щоби відразу після вистави відправлятися у свою частину на Харківщину.
Дружині довго не казав про своє рішення йти у ЗСУ
- Олександре, просто отримати відрядження у військовому підрозділі для того, щоби знову вийти на сцену?
- Першу, «Лимерівну», я зіграв будучи ще дислокований тут, в Києві. Потім, коли наш підрозділ відправили виконувати бойові завдання на Харківщину, лише один раз в червні мені вдалося виїхати і зіграти виставу «Украдене щастя». І ось через два місяці знову випала така можливість - зіграти знову цю виставу.
Це теж робота, це теж потрібно. Це той фронт, де я можу бути найбільш корисним. Це те, чому мене не треба навчати або перевчати, це те, що я вмію і добре роблю.
- Ви у військомат пішли 25 лютого. Яка була мотивація для такого швидкого рішення? Як його сприйняла дружина?
- Мотивація дуже проста – я чоловік і захисник свого дому, своєї родини, а поряд з тим уже: свого під'їзду, своєї вулиці, свого міста і своєї країни. Коли ворог був максимально близько і ніхто на той момент не знав - встоїть Київ, чи не встоїть, бо з усіх боків йшли на нас багатокілометрові ворожі російські колони, - ясна річ, що треба було або чекати вдома коли захоплять, або спробувати щось зробити, чинити супротив.
Де краще знають як це робити, як не у військкоматі, або наближені до нього відповідальні люди? Ясна річ, що я вагався, бо я не військовий, до того не мав ніякого військового досвіду. Утім подумав: напевне, можна рити окопи і підносити якесь каміння, бути водієм, роздавати їжу, - тобто, якась робота обов'язково знайдеться.
Я вистояв майже цілу добу в черзі, мене записали до підрозділу, видали зброю - і з тих пір я військовослужбовець.
- Що знали до того про Сили територіальної оборони? Власне, офіційно повноцінне становлення цього окремого роду ЗСУ відбувалося незадовго до початку повномасштабної війни.
- Я взагалі не знав ні про те, як влаштована армія; ні про те, хто в ній є, як що там працює.
Я живу на Лівому березі, на високому поверсі. Тож в мене були квитки у першому ряду найвищого балкону (якщо брати в еквіваленті театру) дивитися на те, що відбувалося під Вишгородом, на Троєщині, ТЕЦ - все було видно і добре чути. Повторюся: великого вибору, як діяти, у мене не було.
Дружині я довго не казав про своє рішення. В мене маленька дитина, два рочки, тож вони поїхали з Києва ще за декілька днів до початку повномасштабної війни.
Я дякую Насті за її інтуїцію, розважливість. Бо ми сперечалися, я сумнівався в тому, чи варто з маленькою дитиною через всю Європу їй їхати до мами. Я кажу: «Сонечко, ну ти подумай». Вона: «Я хочу поїхати, я відчуваю, треба поїхати». Дружину переконував: «Ну, не може бути ніякого вторгнення». Я до самого, самого 24 числа не вірив до кінця, що росія може напасти на Україну. 24 лютого я мав їхати на гастролі у Львів, грати виставу «Украдене щастя»...
- Як з Олександром Олександровичем відбувається спілкування? Як син реагує на татка, коли довго не бачитесь?
- Перший раз після тривалої перерви, це було два місяці тому, він мене не впізнав. Бо термін був великий, я їх не бачив майже чотири місяці. А побачилися ми вже в червні.
Так само вони і зараз приїхали на пару днів. Зараз малюк уже пищить, радіє. Він маленький ще, лопоче на своїй дитячій мові щось там. Бачу, що він щось намагається формулювати, щось хоче-хоче вже сказати, отже - скоро перші його слова. Я думаю, вже зовсім-зовсім близько.
- У найгарячіший період поблизу Києва ваш підрозділ охороняв один із важливих об'єктів. Які з того періоду враження, що не забуваються?
- Ми очікували весь час, що буде наступ із Броварів, у Бобрик уже зайшли колони російської техніки, ми всі чекали прориву з Вишгорода.
Цей період був дуже стрімким і насиченим подіями, які кожні 5-10-15 хвилин мінялися. Я вже був тоді при зброї, ми несли бойове чергування. Ми майже не спали, по дві години стояли в караулі, далі дві години треба було підсилювати караул - не спляча зміна, а потім наступні чотири години - спати. Оце 2-2-2…
Цей режим був як конвеєр. Я вже не знав, яка година і яке число. Паралельно ми вивчали правила поводження зі зброєю, військовий статут, правила караульної служби, відвідували тактичні заняття. Пам'ятаю, що я весь час задумувався: Боже, що це зі мною сталося? Як помінялося моє життя? Було оманливе відчуття, що ось-ось-ось - і все повернеться як було. Вони всі зрозуміють, що нас не взяти, нас не подолати.
Потім російські війська змушені були відійти від Києва взагалі. В принципі, ніби стало трішечки спокійніше, легше, ми перейшли вже на інший об'єкт. Охороняли ще більш важливий стратегічний об'єкт, де були ще більш жорсткі правила існування. Все геть секретно було. І складно було спілкуватися. Ми були закриті в певному просторі, така невеличка територія із будівлі. Інші все це караулили, було дуже багато постів, нічне чергування, посилення. Все було ще жорсткіше, ніж на першому стратегічному об'єкті.
Побратими Грек, Дух, Вода, Друїд, Консул, Сірий
- А потім з травня була Харківщина. Там щось змінилося для вас, для власного внутрішнього сприйняття ситуації?
- Спочатку було дуже страшно, тому що на Харківщині йдуть запеклі бої - і тоді, і зараз. На Київщині безпосередньої участі в боях наш підрозділ не брав, отже безпосередньої зустрічі з ворогом не було. А на Харківщині вже сталися якісь бойові зіткнення. Було страшно, бо не обстріляні.
- Якого віку у вашому підрозділі військові? Ви – Артист, які в інших позивні?
- У нас такий середнього віку підрозділ, 40-45, є ще доросліші. Мої побратими: Грек, Дух, Вода, Друїд, Консул, Сірий.
- Відразу згуртування в єдину команду відбулося?
- На війні це одразу трапляється. В інших місцях і за інших обставин - напевно, довше. Тут ти одразу маєш зрозуміти, кому ти можеш довіряти, хто стане тобі на захист, хто у тебе за спиною, хто у тебе попереду. Ти маєш одразу розібратися і зробити для себе висновки. Найсправжніша, найміцніша дружба, мені здається, саме в таких умовах, тому що більше, крім побратимів, у тебе нікого немає.
- На війні як на війні, на жаль. Чи були вже прощання назавжди з людьми з найближчого кола?
- Не в підрозділі. Були з близького кола спілкування.
- Як сприйняли ваше рішення іти служити у військо в театрі? З «франківців» ще служить Євген Нищук. Волонтерили з перших днів повномасштабної війни Роман Ясіновський, Марина Кошкіна.
- З Євгеном Нищуком граємо партнерами в «Украденному щасті». Театр, колеги, звичайно, всі підтримують. З розумінням поставилися до вибору. Єдине, особисто я не сподівався, що все так затягнеться. Я не уявляв, що це аж стільки забере часу. Війна забирає у мене спілкування з родиною і мою професію. Це, напевне, найважче для мене.
Я не бачив, як мій син робить свої перші кроки. Нині був з ним 48 годин і дивився на те, як він росте, пізнає світ. Це цікаво. І прикро, що я все це пропускаю. Це моя ціна, яку я плачу.
Я страшенно сумую за професією. Мені боляче, що якийсь процес іде поза мною, прикро. Це теж та ціна, яку я плачу за те, щоб бути вільним.
- Щоб усі були вільні.
- Я кажу лише за себе. Не в праві брати на себе відповідальність нації.
Я вирішив іти воювати з російськими загарбниками. Утім, рішення видозмінилося в процесі. Бо я не сподівався, що це може затягнутися. На тиждень, місяць, ну, два, тепер уже півроку. Думав, що швидше піду займатися своєю роботою. Але так склалися обставини, що мені треба бути там.
Ми всі змінилися
- У віддаленому від лінії фронту житті нині продовжуються дискусіїї про мову, важливість української культури та справжньої історії, про паузу для авторів і творів країни-агресора. Чи потрапляють ці теми у вашу зону уваги?
- Бувають різні розмови: і політичні, і гострі теми; ми щось обговорюємо, є багато людей дуже цікавих. Ми дивимося і слухаємо з вами одні й ті самі новини, тих самих аналітиків знаємо. У нас немає такого, щоб ми знали щось більше.
Наскільки я знаю, зараз фактично заморожені культурні процеси.
Окремі театри вже починають піднімати голову. Скажімо, наш потихесеньку відновлює роботу. У не своєму приміщенні переважно, ближче до метро, яке на випадок тривоги слугує укриттям. До того ж, не всі зараз мають можливість повернутися.
Всі мають працювати і отримувати свою заробітну плату, годувати свої сім'ї, тому що актор живиться з того, що грає і виходить на сцену. А якщо він не грає і не виходить на сцену, то з чого він буде їсти свій хліб? Звичайно і правильно, мені здається, вчиняє керівництво, що починає надавати всім роботу.
- Власне у вас дві ролі, у «Трамваї «Бажання» і в «Трьох товаришах», в яких граєте персонажів післявоєнного часу. Чи якось помінялося ваше ставлення до цих своїх персонажів і ваше відтворення їхніх образів на сцені після того, як на власні очі бачили війну, стали її учасником ?
- Міняти концепцію вже зроблених ролей дуже важко. Це абсолютно неперспективна і невдячна робота, якщо змінювати якісь концептуальні малюнки ролей. Це треба робити просто іншу виставу.
- Наскільки ваше сприйняття цих героїв залишилося колишнім? Чи ви ці ролі просто сприймаєте як свою роботу, задані режисерами ролі?
- «Трьох товаришів» я не грав ще після мобілізації. Думаю, що деякі речі ми гратимемо трошечки по-іншому, тому що ми всі змінилися – станемо повоєнним поколінням людей, які бачили те, що бачили.
- Двічі ви зіграли за період дії воєнного стану «Украдене щастя» - Миколу Задорожного, який не може утримати своє щастя, яке йому випадково дісталося. Цей образ лишився незмінним?
- Він до війни просто не має стосунку, це тема як обставина лише: Михайло Гурман звідки повернувся. В «Украденому щасті» інші теми, духовного плану. В моєму персонажі - пошуки справедливості та щастя, в інших персонажах так само. Це така філософська тема для мене, це пісня. Історія непроста, про щастя-нещастя.
Всі засоби потрібно використовувати задля нашої перемоги
- З репертуару Національного театру імені Івана Франка через повномасштабну війну прибрали виставу російського автора, в якій ви грали головну роль, - «Ідіота» Достоєвського. Яке ваше ставлення до таких рішень? Чи треба українцям дистанціюватися від російської культури?
- Я вважаю, що є російські автори, а є світові. Але якщо говорити про російськомовні тексти, можливо, нині від них треба дистанціюватися. Я не певен, тому що в мене не було ще можливості про це подумати. Мені повідомили, що вистава закрита, гратися не буде, - через те, що є рекомендації державних органів України.
Іде війна - і всі засоби потрібно використовувати задля нашої перемоги. Що буде там після - ми побачимо після. Зараз треба зробити все, щоб якнайшвидше і якнайменшою ціною перемогти. Якщо закриття вистави російського автора - це ціна, яку треба заплатити, щоб пришвидшити нашу перемогу, то нехай.
А після війни ми піднімемо цю дискусію, поговоримо, чи дійсно це треба зробити, чи варто цю виставу поновити і т.д. Це все-все, рефлексії і розмови - після війни. А зараз треба зробити все, щоби якомога швидше досягти результату – перемоги над російськими нападниками.
- Є яка роль, яку би хотіли найбільше грати?
- Я всі свої ролі люблю, всі хочу грати. В принципі, хочу грати і страшенно скучив за сценою, за цим акторським драйвом і кайфом! Це те, чого от просто бракує. Це те, чого не вистачає як повітря.
Я все своє життя, від підліткового віку, займаюся цією професією, я нею дихаю, живу. Немає дня, щоб я щось по професії не згадав, щось не зауважив.
Тобто актор на роботі, насправді, 24 години. Він щось аналізує, може це робити підсвідомо. Розглядає концепції, весь час знаходить психологічні ходи. Він складає якісь свої пазлики, свої якісь мікросхеми. В кожного свій, як то кажуть, Wi-Fi, який він роздає.
- До Києва, до навчання в Театральному університеті імені Карпенка-Карого ви жили в Краматорську на Донеччині. З якого віку?
- У Краматорську я закінчив школу. Жив там з чотирьох місяців. Я народився в серпні, а до нового року батьки вже поїхали в Краматорськ.
Ми вистоїмо!
- Становлення вас як українця, може, це й пафосно звучить, де і як відбувалося?
- Я вдячний, до речі. Алло Дмитрівно Рущинська! Це вам величезне вітання, мій викладач з української мови і літератури у Краматорську. У 9-му класі ми, по-моєму, з нею познайомилися. І я просто закохався в українську культуру. Вона з такою любов'ю доносила нам знання про культуру, мову, літературу, що хотілося у це більше і більше заглиблюватися, шукати і дізнаватися. Власне кажучи, звідти воно все, напевно, і почалося. Я вважав себе завжди українцем, це мій був вибір ще з дитинства. Заклав це мій дід, який поставив собі мету всіх своїх онуків звозити на місце, де поховані його дід і бабуся, а це Харківщина. Мені було 9 років, коли дід показав ту територію і сказав: «Оце наша ділянка. От до лісу ми обробляли землю зі своїми батьком і дідом. Потім це все забрали совєти». Виходить, мого прадіда розкуркулили і вислали в Сибір. Звідти він через якийсь час повернувся, але життя було зламане, в колгосп він не захотів вступати. Все у нього відібрали.
- Тож, коли грали в українсько-канадському фільмі про Голодомор в Україні «Гіркі жнива» (2017), - для вас не була новою ця тема?
- Так, це моя тема, пов'язана з родинною історією.
- У 2014-му ви брали участь у проекті «Листи на фронт». «Бережи вас Бог!» - так завершували своє відеозвернення зі словами підтримки і вдячності бійцям АТО. Що тепер хочете сказати усім майбутнім глядачам фільмів і вистав з вашою участю?
- Звернення до нації (усміхається. – Авт.). Цей запис ми робимо напередодні Дня Незалежності, сьогодні День Українського прапора. Хочу сказати, що цей День Незалежності ще ніколи не був таким гірким для нас. Але він ніколи не був і таким цінним. Тому що сьогодні ми знаємо ціну нашої свободи, ми знаємо ціну нашої незалежності. Ми пройшли величезний шлях, 6 місяців повномасштабної війни на всіх фронтах, за участю всіх видів зброї, і це доказало нам, що ми сильні, незламні. І вже навіть найупоротіші наші вороги, і ті вже зрозуміли, що нас зламати неможливо. Нас можна знищити, напевно, але підкорити нас неможливо. Багато людей у світі захоплюються нами, нашою сміливістю, нашою боротьбою, нашими незламними можливостями. Ми - нащадки козацьких родів, ми є сильна і волелюбна нація. Хочу подякувати всім, всім, всім, хто зараз стоїть на захисті, під час цієї боротьби за нашу свободу і незалежність на всіх фронтах. Хтось готує котлети, хтось пече пиріжки, хтось виготовляє чи доставляє зброю, хтось везе з-за кордону машини, хтось крутить болти в цих машинах, хтось їх фарбує, відправляє на передову, хтось шукає шкарпетки, хтось доставляє форму, хтось шиє бронежилети. Це все неймовірно! Це все є спільна боротьба всієї нації, всього українського народу проти спільного ворога. Ще ніколи ми ну були такими єдиними, ще ніколи ми не були настільки згуртованими проти спільного ворога. Я хочу побажати всім нам, українцям, не втомлюватися від цієї боротьби, не опускати руки. Не дивитися, скільки ще лишилося. Нам треба вистояти, стояти до кінця. Тому що боротьба ця триває і вона ще доволі небезпечна.
Немає ще такого ейфорійного відчуття перемоги і впевненості, що ми вже остаточно перемогли. Ще буде багато-багато неприємностей. Ще буде багато-багато сліз. Але ми вистоїмо лише тоді, коли будемо так само згуртованими. Ми вистоїмо і перемога буде за нами.
- Дуже дякую.
- Слава Україні!
Валентина Самченко. УКРІНФОРМ
Фото Євгена Котенка
