МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
Олександр ПЕЧЕРИЦЯ: «Актор повинен бути успішним!»

З заслуженим артистом Театру імені Івана Франка розмовляємо у порожньому залі театру перед початком вистави. Не мине й години, як Олександр Печериця постане в образі графа Ріверса в «Річарда III». Магічний перехід з однієї реальності в іншу.

 

– Олександре, зараз ви тут, а зовсім скоро опинитеся там. Як відбувається це переродження? Коли починається бродіння, концентрація, внутрішня підготовка? Задовго до початку вистави або буває по-різному?

– Якщо відверто, буває по-різному. Скажімо, до вистави «Ідіот» починаю готуватися задовго до дня показу, приблизно за тиждень. Переглядаю матеріал, перечитую фрагменти роману, щоб відновити враження від першого прочитання і катарсису, який колись при цьому пережив. Це досить тривалий процес занурення у роль. Є вистави, які такого тривалого занурення не вимагають. Найчастіше ті, які йдуть досить давно. Прийшов, налаштувався, вскочив, зіграв.

– Готуючись до інтерв'ю, виявив, що «франківський» князь Мишкін народився у Санкт-Петербурзі, місті Достоєвського. Дуже цікаво.

– Так, я народився у Пітері, але він для мене просто місто, де я народився. Жив там зовсім недовго. У дитячому віці, здається, коли мені було 3 місяці, батьки переїхали до Краматорська. Зрозуміло, що нічого не запам'яталося. Тому не сприймаю це місто як свою батьківщину. Я українець, як і мій батько, мої діди і прадіди, пращури.

– Дитинство у вас було бурхливим. Я дізнався, що крім творчості ви захоплювалися футболом…

– Так, дійсно, досить тривалий період моєю душею владарював футбол, він був чи не головним захопленням. Мій батько грав на аматорському рівні, тож і я з дитинства ходив з ним на майданчик. Спочатку моє місце було за бордюром. Пізніше потихеньку опинився на газоні. Записався у шкільну секцію, у 8-му класі настільки серйозно захопився футболом, що готувався навіть стати футболістом-професіоналом. Коли батько працював на заводі, я грав у складі його місцевої команди, потім за Краматорськ. На жаль, травми не дозволили йти далі.

– Печерицю втратив футбол, зате Печерицю здобув театр!

– О, так! (Посміхається.) Але футбол, до речі, я закинув не зовсім. У вільний час з друзями збираємося поганяти в «дир-дир» (один з давніх різновидів гри у м'яч на зеленій траві, коли невелика ділянка поля огороджується фішками і позначаються дві зони, що символізують ворота, поменше гандбольних, але побільше хокейних. - Ред.). У нас і акторська команда. Іноді проводяться навіть цілком серйозні турніри між командами театрів.

– А щодо інших захоплень дитинства, наприклад шкільною журналістикою, участь у конкурсах читців… Це все на тлі футболу відбувалося?

– Шкільна журналістика і декламація були у мене на першому плані. Тим часом мої ровесники по футболу пішли далі і стали грати за серйозні клуби.

– Ці творчі експерименти, напевно, і стали вашим першим кроком на шляху до сцени?

– Безумовно, саме конкурси читців дали мені певний заряд і дозволили звільнитися від своєї природної закомплексованості. Я був дуже боязким у дитинстві. Перша школа, де я навчався, була досить далеко від мого будинку. Потрібно було їхати на автобусі. Зупинка біля школи була на вимогу. Так ось, уявіть собі: я страшно боявся подати голос, попросити, щоб зупинили. І якщо ніхто не виходив біля школи, я проїжджав свою зупинку, а потім повертався ще з кілометр. Професія актора стала кроком до подолання цієї сором'язливості.

– Виходить, ви у житті колись були «князем Мишкіним». Пригадується сцена його першого візиту до Єпанчіних, його збентеження і невпевненість у сцені «іспиту». Але до моменту вступу до театрального вишу, напевно, ви були вже зовсім іншою людиною?

– Ви не повірите, але я до сих пір із цим борюся.

– Найчастіше про акторів кажуть, що вони розкуті та найбільш безпосередні люди.

– Все життя ми чомусь вчимося – надягати різні «маски» і долати те, що у житті заважає.

– Колись історики театру розкажуть, як на початку ХХI століття в трупу Театру Франка влилася ціла когорта випускників театрального університету імені Карпенка-Карого. Ви були в їх числі. Ви належите до покоління Ступки, актори його «призову». Розкажіть про першу зустріч з метром.

– Наша перша зустріч відбулась з Богданом Сильвестровичем на дипломному спектаклі, який він прийшов подивитися. Після вистави Ступка запросив цілу групу акторів на прослуховування і шістьох взяв до трупи театру. До сих пір до дрібниць пам'ятаю, як я демонстрував себе.

Я про всяк випадок, знаючи, що нас будуть проглядати Богдан Ступка і Степан Олексенко, на всяк випадок вивчив діалоги одночасно двох персонажів з «Украденого щастя», Михайла і Миколи. І зважився виконувати дві ролі одночасно. Це був сміливий крок з мого боку. Адже ці ролі зазвичай грали корифеї сцени. Коли почав читати, Степан Степанович не втримався і підхопив роль одного з персонажів – Михайла. А Ступка йому: «Почекай, Стьопочко, ми це ввечері зіграємо». Я продовжував декламувати. Пам'ятаю своє страшенне хвилювання, думки про те, як вони відреагують. Відреагували позитивно. Я вдячний долі, що два великих актори підтримали мене тоді.

– Пізніше, коли вас зарахували до штату, у вас було відчуття, що ви працюєте поруч з величезною брилою?

– З живим корифеєм! Згадую дуже цікаву історію. Я вже кілька днів працював у театрі. Тишком-нишком ходили по цій сцені, розмовляли пошепки. Ще б! З тобою поруч ходили Великі! Одним з них був Богдан Сильвестрович. І ось одного разу зустрічаю його в туалеті. Я страшенно зніяковів. Це ж нібито Бог спустився з Олімпу. А він був людиною з гумором. Помітивши мою реакцію, сказав тоді: «Уявляєш, я ще й звичайнісінька людина з усіма земними потребами»).

Цікаво, що пізніше я грав поруч з ним в «Украденому щасті», був задіяний у масовці, в танцях у першій та другій діях. Це була для мене унікальна школа майстерності. Як заворожений я спостерігав за його роботою на сцені в «Украденому щасті», «Тев'є-Тевелі», інших спектаклях. Він завжди був такий відвертий, легкий, переконливий у своїх втіленнях і ролях, і ти разом з ним і плакав, і сміявся. Це була магія великого актора. 

– Чи відомі вам нині секрети цієї магії? Як робити так, щоб глядач повірив акторові?

– Сформулювати складно, але спробую. По-перше, ти повинен кайфувати від ролі. Якщо відчуваєш у собі якийсь кураж, непідробну емоцію, це передається і залу. Актор – це як маленька істота, ніби дитина. Якщо він чимось схвильований, зтурбований, розбурханий, від нього неможливо відвести очей. Актор повинен бути цікавим, безпосереднім, прозорим і відвертим! Він повинен жити на сцені! Інакше з точки зору наповненості буде щось не так. Щільність перебування у ролі повинна бути безперервною. 

– Чи завжди вдається досягти такого градуса? Ось якщо, наприклад, спектакль на сцені іде багато років. Чи не остигає актор емоційно, чи не перетворюється робота в рутину?

– Якщо робота стає рутиною, якщо вона стає тягарем, навіщо залишатися у цій професії?

– У вас багато ролей у театрі, але роль князя Мишкіна стоїть якось осторонь…

– Це одна з найскладніших і одна з головних ролей, які мені пощастило грати. Князь Мишкін – це моя театральна Голгофа. У цей образ занурюєшся як у безодню, він безкрайній. У ньому можна плавати і вдосконалюватися нескінченно, кожного разу осягаючи те, що заклав в нього Достоєвський.

– Цікаво, працюючи над Мишкіним, ви озиралися на досвід інших акторів - Яковлєва, Смоктуновського, Миронова? Або намагалися абстрагуватися від нього і йти самостійно, на дотик?

– Ви знаєте, чужий досвід часто стає на заваді. Це та територія, яка допомогти тобі ніяк не може. Працюючи над роллю, я не переглядав гру ні Яковлєва, ні Смоктуновського, ні Миронова, щоб, не дай бог, щось підсвідомо не вилізло, адже свого часу був дуже вражений їхньою грою. Думаєш: «Тебе будуть порівнювати. Хоча у принципі, якщо ти проходиш свій шлях чесно, граєш так, як відчуваєш, повторити когось дуже складно».

– Про яку роль ви мрієте? В одному з інтерв'ю ви сказали, що ваша мрія зіграти в якомусь еротичному трилері з Монікою Белуччі. Це був жарт?

– Мабуть. Але, якщо серйозно, я і сьогодні мрію зіграти в якомусь містичному трилері. Ще думаю про Шекспіра: «знаєш, а чи не замахнутися мені...». Коли читав «Король Лір», мені запала роль блазня. У ньому можна поєднати трагізм Гамлета та іронію Меркуціо.

– Олександре, як відомо, на сцені всяке трапляється. Напевно і з вами траплялися якісь кумедні історії, курйози під час вистав?

– Доволі багато. На цілу книгу вистачить. Адже робота на сцені – це живий процес. Ну ось, з останнього пригадуються події під час прем'єри в театрі «Кассандра» Лесі Українки. Я граю там Долона. Долон розпитує Кассандру, чи повернеться він з розвідки. У відповідь Кассандра запитує, навіщо йому це знати. Він каже: я повинен це вислухати. І в цей момент у присутності всього театрального бомонду, преси – гасне світло. Ні фонограми, ні мікрофонів. Темрява непроглядна. Пізніше з'ясувалося, що це було аварійне відключення у всьому районі. Ми з Ксенією Башою стоїмо поруч на авансцені. Тиша. Що робити? І раптом люди як по команді включили ліхтарики на мобільних. І цими світлячками висвітлили сцену. Я шепочу: «Продовжуємо, давай». Актори знають, що грати потрібно до команди «Стоп!». І ми граємо далі, без світла, без музики. І так тривало 5–7 хвилин. Глядач підтримав нас.

– Що для актора успіх? Звання, призи, оплески, квіти, інше? Це потрібно акторові?

– Безумовно, так. Все це говорить про те, що ти йдеш вірним шляхом. Відпадають сумніви, ти живеш на сцені. Те, про що ви говорите, безумовно, потрібно. 

– Уявимо, що ви викладаєте в театральному вузі. Вам є що сказати молодому акторському поколінню з висоти свого наявного досвіду?

– Так. Я скажу їм те, що колись почув і що на мене справило враження. Якщо ви вважаєте, що можете не бути в професії – не будьте у ній. Здається, Чехов говорив: «Якщо можеш не писати, не пиши». Якщо говорити про театр, це звучить так: «Якщо можеш не грати, не грай». Професія актора вимагає граничної захопленості і тотальної самопожертви іншими способами життя.

І ще: у цій професії (можливо, це буде звучати для когось жорстко) ти повинен бути успішним. Якщо актор неуспішний – значить його не люблять, його не кличуть. І це таке нещастя, така каторга, що можна збожеволіти. Актор, повторюю, повинен бути успішним. Тоді у нього буде і робота, і визнання, і аплодисменти.

– Актори – веселий народ?

– Безумовно. Актор повинен бути веселою, позитивною людиною. Тільки так ти зможеш щось створити. 

 

В. ПОЛІЩУК. МК в Україні