МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
Ніжна душа

Театральний «сад» Віталія Ажнова.

Якщо інвестувати у якусь професійну відзнаку  всі нещодавні мережеві захоплені відгуки про роль Лопахіна у виконанні Віталія Ажнова у виставі «Вишневий сад» (театр «Актор», режисер Слава Жила), то його творець уже тричі мав би стати лауреатом «Київської Пекторалі» чи премії «ГРА».

Чехов характеризує свого Лопахіна трепетно – «Ніжна душа», не дивлячись на те, що саме його руки тримали сокиру, аби згодо вирубати Вишневий сад.

Парадокс…

З парадоксів зітканий і сам актор Віталій Ажнов: він теж, до речі, «ніжна душа», але коли щось потрібно для ролі, то може вмикати у собі різні регістри – твердість, мудрість, безкомпромісність.

Колись  режисер Юрій Дмитрович Одинокий обмовився, що бачить у Ажнові своєрідне акторське продовження  лінії Віталія Лінецького на українській сцені. Думка слушна, її варто запам ‘ятати.

 

– Віталію, твій Лопахін – хижий лісовий звір чи добра  свійська тваринка?

– Я думаю, що Лопахін ні те, ні інше, якщо ми, звісно, говоримо про мого Лопахіна у виставі театру «Актор». Але якщо вже проводити такі  паралелі, то швидше  за все у концепції Слави Жили, Лопахін – це бджола, а всі довкола шершні, котрі народжені нібито лише для того, аби їсти і пити, як у тій байці Сковороди. Це людина, яка прокидається о п'ятій годині ранку, працює зранку до вечора, в неї весь час є гроші і свої і чужі, і вона бачить, які довкола люди.

І варто тільки почати шось робити, щоб зрозуміти,  як мало чесних і порядних людей. Інколи мені здається, що в ньому є щось «рогожинське». Лопахін тішить себе ілюзіями, що придбавши маєток з вишневим садом  отримає любов і прихильність Раневської, яка в режисурі Слави, напевно і є тим хижим вовком і хитрим лисом водночас.

– Національний театр Франка – це храм чи експериментальний сценічний полігон?

– Для мене слово «храм», як символ, не зовсім незрозуміле, і дещо пафосне. Особисто мені ближче «дім», яким і є для мене Національний театр імені Івана Франка. Це було моєю мрією ще зі студентських років – потрапити в такий прекрасний Дім. І саме в цьому домі працює мій майстер, мій театральний батько, Дмитро Михайлович Богомазов, який виховав і відкрив мене як актора.

І зараз, завершуючи  свій третій театральний сезон в Національному театрі, можу абсолютно щиро і впевнено говорити, що це дійсно мій дім. Не можу сказати, що Національний театр – суто полігон для експериментів, але мені здається, що наразі у театрі є доволі таки цікаві сценічні експерименти. І про це свідчать нещодавні гучні резонансні прем'єри нашого театру, зокрема «Пер Гюнт» Івана Уривського, «Кассандра» Давида Петросяна. Це, безумовно, вистави високого європейського  художнього рівня абсолютно зі всіма їхніми творчими компонентами. Думаю, наше молоде покоління акторів і режисерів готове до експериментів. І прекрасно, що в Національному театрі зберігається  баланс між тим високим класичним театром, до якого звик глядач, і експериментально-пошуковим театром.

– Часто, під час репетицій, хочеться «дати по потилиці» якомусь режисерові?

– «Давати по потилиці» – це взагалі не в моїй природі. Я вважаю, що теперішній світ людей живе, не враховуючи соціальні статуси…. І я зараз не кажу, що треба виходити за рамки пристойного, але важливо, коли люди поважають одне одного, спілкуються і творять на рівних. Тому я абсолютно не сприймаю режисерів, які, користуючись своїм кадровим статусом, пригнічують  особистість актора, ставлять себе вище за когось, проектують у своїй режисурі власні потворні комплекси. Але, на щастя, я давно з такими режисерами не зустрічався.

 – Рідний Калуш, як місце сили, передбачає якісь твої улюблені місця?

–  Ооо, Калуш! Звісно, моє найулюбленіше місце то квартира, в якій я прожив 16 років,  а ще базарчик «П'ятачьок», на якому ми купували продукти, і все ж домашнє, без антибіотиків, ха-ха! Рідна школа…стадіон…місцевий парк імені Франка…аж сумно якось стало, коли пригадав дитинство…

– Конкуренція в театрі – це жорстоке випробування чи норма існування?

– Мені здається,  що театр взагалі не може жити без конкуренції і в цьому нічого дивного немає. Це мотивує, стимулює, спонукає до розвитку і самовдосконалення…до цього треба ставитись, як до «валшебного пєндєля», кажучи жартома і знаючи, що завжди є хтось, який теж хоче зіграти ту чи іншу роль. І це природньо. Кожен актор повинен бути гоголівським гравцем. Це той азарт, який завжди тримає тебе в тонусі, не дозволяє розслабитись. Я кажу суто про здорову конкуренцію, без скла у капцях, але в нас такого немає…У нас актори, які розподілені на одну роль, зазвичай допомагають, радять і підтримують одне одного.

– Театральний роман – це щось суто особисте і приховане чи завжди публічне?

 –  Я вмію розділяти особисте і роботу. Кажуть, одне іншому не заважає, а от мені заважає. Інколи мені здається, що мій головний роман – це роман з моєю професією, дуже вже я її люблю.

У кіно не було  «романів» , але стосунки і любов я грав. І за межами знімального майданчику завжди була симпатія…пам'ятаю було дуже цікаво і водночас весело грати гуцульську любов з Христиною Федорак в «Гуцулці Ксені»,  чи далекого від романтики Володьку Твердохліба в серіалі «І будуть люди», який любив Марічку Штирбулову, котра грає в «Буні» мого сина…, а в серіалі «Ангели» – взагалі ціла історія кохання комп'ютерного генія Буті…

– Твій  друг французький режисер Жуль Одрі – театральный романтик чи театральний прагматик?

– Жуль Одрі дійсно мій друг…якраз за вміння дружити я  дуже дякую йому. Це не так часто зустрічається. Жуль – прекрасний режисер, але до того ж  і чудовий актор – і певно через це він вміє добре працювати з акторами…коли Жуль ставив у “Золотих Воротах” «Сьогодні вечері не буде» то у нас  було свято кожний день. Він вміє створити творчу атмосферу, має чудове почуття гумору, смаку і стилю, завжди актуальний, чує і відчуває акторів…Команда для нього понад усе, він знає чого  хоче в мистецтві.

– Власне житло у столиці – далека мрія чи імовірна реальність?

– Власного житла поки немає, але впевнений, що згодом буде. Часто фантазую, як там все буде облаштовано.. . Хоча власне житло  не є головною метою в моєму житті.

– Сучасні серіали – хліб насущний чи спроба творчого пошуку?

– Ви знаєте, найчастіше мені траплялися українські серіали, де здебільшого переважає справжня цікава творчість. Зокрема, серіал «І будуть люди» Аркадія Непиталюка – проект-любов…, бо там панувала справжня творчість…і я тоді навіть не думав про хліб насущний…побільше би таких серіалів…

А от зараз, наприклад, тривають зйомки історичного серіалу «Кава з кардамоном» за романом нашої сучасниці Наталії Гурницької, де я граю Маркіяна, закоханого в головну героїню Анну (актриса Олена Лавренюк), яка не відповідає йому взаємністю. У цьому проекті теж суто творчий підхід. Але зізнаюсь, інколи я погоджуюся і на епізоди, бо дійсно є хліб насущний.

– Зради в театрі – норма чи виняток?

– Ух, складне запитання. Взагалі поняття «зради» в житті – як певна система. А в театрі це швидше виняток, аніж система. Все-таки люди творчості –  художники. І всі ми любимо свободу. Тому зрада в нашому театральному контексті поняття  доволі слизьке…

– Щастя в мистецтві – процес чи результат?

– Щастя у мистецтві – саме мистецтво.

Олег Вергеліс. ТКК