МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
Незручні теми

Наповнення життя змістом — чи не найважливіша проблема сучасної людини.

Здатність людства долати проблеми щодо виживання загострили як ніколи питання про його сенс.

Зручні пристрої задля полегшення умов праці возвели у ранг доленосного випробування проблему вільного часу.

Історично тривалість робочого дня поступово скорочується. Сьогодні багато країн в такий спосіб долають безробіття. І дедалі важливішою стає робота духу людського.

Тотальна і вже ледь не тоталітарна Росія святкує річницю присвоєння Криму. Святкує на рівні з перемогою у Другій світовій війні. Святкує ворожість усього світу, бо так само санкції проти себе проголошує ознакою власної величі. Студенти російських вузів до свята вбираються у воєнторгівські камуфляжні уніформи.

Тотальний камуфляж реальних змістів стає новою пасткою для громадянської свідомості.

Прагнення України до цивілізованої Європи подається як приклад кривавого розбрату, який має сприяти загартуванню крихкої єдності народностей Росії.

Для людей мистецтва дуже важливо відлушпинити все зайве, аби пред'явити зерно проблеми, конфлікту. Часто мистецькі узагальнення запливають за буйки наукової осяжності. Це можна приймати або ні. Це як захоплюватися безпредметним живописом, відчуваючи в ньому оголеність хвилювань предметного світу. Так от, за моїми відчуттями (що дає право не наводити аргументи на доказ), у ХХ столітті найголовніше з того, що зробила Європа, — це возвеличення цінності людського життя. Досягнення грандіозне. Наш час актуальною європейською цінністю робить людську особистість.

І саме театр, особливо жанром моновистав, доводить велич особистостей.

Саме театр має сміливість, нахабство, безсоромність і, врешті-решт, мудрість говорити на незручні теми. Це також ознака особистості.

Маємо визнавати, що цнотливий український театр довго не наважується на гострі розмови. І все ж таки долає ментальний інстинкт недоговорювання правди і синдром історичного очікування.

Три незручні теми опрацьовуються виставами, про які далі йтиметься: наркоманія, гомосексуальність, евтаназія.

 

ПРО ЖИТТЯ ТА СМЕРТЬ

 

Постановку п'єси «Подорож Аліси до Швейцарії» Л. Берфуса здійснено в Україні Національним театром ім. І.Франка у співпраці з Goethe-Institut. Питання сенсу життя, яке не має сенсу, творці вистави виводять на рівень дискусії із творцем усього живого. За власне народження людина має дякувати Богові й батькам. А чи має вона право цим дарунком розпоряджатися і врешті відмовитися від нього, коли воно стане покаранням? Страх смерті, який кожен по-своєму, але усі — Олександр Логінов (Джон), Людмила Смородіна (Лотте Галло) та Світлана Косолапова (Ева) — з доволі небезпечною особистісною відвертістю проживають, жодним чином не дискредитується декларуванням мудрості смерті доктором Штромом (Сергій Калантай), медсестрою Галло (Тетяна Міхіна) та Вальтером, хазяїном приміщення клініки (Олександр Печериця).

Ці образи актори створюють технологічно інакше, ніж колеги. Ефект відсторонення виникає через власне ставлення до дій персонажу. Так режисер підкреслює змагання емоційної й раціональної домінант.

Станіслав Мойсеєв зі сценографом Катериною Маркуш формулу життя матеріалізують двома скляними секціями — одна, менша, усю виставу не задіяна — корок життя — і друга, в якій знаходиться добре обладнаний незахищений лікарняний простір. Коли героїня наважується вкоротити муку існування, капсула запаюється. Вона стає контейнером буття, з якого складається безмежний обсяг пам'яті небуття.

«Підійти впритул до смерті — це все одно, що підійти впритул до життя. Тому що життя — це ніщо», — Енді Воргол.

Звичайно, про «бути чи не бути» театр говорить споконвіку. Але ніколи не йшлося про привласнення дару життя, про право цим даром розпоряджатися слабкістю свого тіла або силою своїх усвідомлень.

Різні країни сьогодні вирішують проблеми евтаназії у законодавчому полі. Двобій серця і розуму в цій виставі захоплює гучним тремоло неспокою душі.

Чомусь подумалося — а раптом стане у пригоді усвідомлення вистави тим, хто бачив її у той вирішальний момент, що кожного з живих із надії на безсмертя приводить до невідворотності законів існування.

 

О. Кужельний. Газета "День". 21.04.2017