МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
Михайло Захаревич: Театр має працювати на створення в державі високої моралі

Михайло Захаревич, який останні 24 роки працює генеральним директором Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, міг би бути актором Донецького музично-драматичного театру.

Однак після закінчення Харківського інституту мистецтв 1972 року він обрав Запорізьку драму. Уже у 1980-х роках Запорізький обласний театр під керівництвом Захаревича став аншлаговим.

Ще в останні роки Радянського Союзу Михайло Захаревич брав участь у роботі над реформами в театрі. А на початку 2015 року його було включено до складу робочої групи з реформування театральної справи при Міністерстві культури України.

З нагоди річниці цієї робочої групи і непростого шляху театральних реформ УП.Культура розпитала Михайла Захаревича про сучасний і радянський підхід до театру, економіку та корупцію в культурі, а також про очікування змін після Майдану.

Ми зустрілись у робочому кабінеті директора на другому поверсі театру. На стіні висить кілька відзнак, за кріслом стоїть велика шафа з книжками, перед ним — маленький вівтар з кількох православних ікон. Говорить Михайло Захаревич багато й охоче.

— У багатьох країнах держава, розуміючи високу місію театру, певною мірою заангажовує його. Вона витрачає великі кошти для того, щоб театр працював на розбудову демократичного суспільства, на створення в державі високої моралі. І, звичайно, держави вкладають у це великі гроші. 

Але ж не тільки на розбудову демократичних режимів, але також і тоталітарних. У Радянському Союзі роль театру була неостанньою.

— Тоталітарна держава, звичайно, теж використовує театр як сильний емоційний інструмент у формуванні тоталітарного режиму. І радянська влада, яка фактично розбудовувала надзвичайно жорсткий тоталітарний режим, що принижував людську гідність, заангажовувала театри на це. Але оті радянські цінності вони заохочували репресіями, а не фінансуванням театрів.

Утім радянський театр пережив різні періоди. В театрі так само ширився протест проти влади, як і в суспільстві. Починаючи від театру Мейєрхольда в Москві, театру Курбаса в Україні і так далі до Сергія Данченка, який працював тут, у театрі Франка, 23 роки. Він теж був надзвичайно демократичний, працював на створення суспільства, яке було б не лише демократичним, а й високодуховним. 

Але я звертаю увагу і на розвиток світового театру. Наприклад, один з берлінських театрів (Deutsches Theater) отримує щорічну дотацію понад 24 мільйони євро. Це величезні кошти. А ми отримуємо від держави на рік близько 2 мільйонів євро підтримки. Різниця колосальна. Тим паче, що штат нашого театру вдвічі більший за штат німецького.

А чому в них штат удвічі менший?

— Тому що там діють інші нормативні документи. У них акторів менше, але гонорарна частина значно більша. У них інші закони. І, звичайно, в кожній країні все по-іншому. Є національні театри, наприклад, французький Комеді Франсез, який фактично на 100% фінансується державою. І є невеликі театри, які живуть на кошти спонсорів.

Звичайно, законодавство в нашій країні потрібно осучаснювати, аби всі театри отримали можливість розвиватися. Свого часу, ще 2005 року, потрібно було до Закону "Про театри і театральну справу" прийняти ще 11 підзаконних актів у вигляді постанов Кабінету Міністрів. Але цього не було зроблено, і тому цей закон не працює. 

Взагалі біда нашого суспільства в тому, що ми не звикли виконувати закони. Це стосується і влади, і всіх інших громадян нашої країни. Крім репертуарного, в країні має бути й прокатний театр. На сьогодні у нас такої форми не існує, бо ці прокатні театри не можуть зібрати достатньо коштів, щоб себе утримувати.

Наші громадяни дуже бідні й не можуть оплатити собівартість квитка в такому прокатному театрі. І тому потрібно шукати якісь нові форми. 

А яка собівартість квитка в театрі Франка?

— На сьогодні — в середньому 400 гривень, а найбільша — близько 1300 гривень. Виходить, якщо, наприклад, ви з дружиною захочете прийти в театр, вам потрібно буде заплатити 2600 гривень. Чи може глядач це зробити? Не може. Лише на одну, дві вистави в Києві знайдуться люди, які зможуть заплатити таку суму за квиток.

Тому держава, розуміючи важливість театрального мистецтва, дотує глядача, який приходить в театр. Він платить 300 гривень, а держава доплачує 1000 гривень, щоб цей глядач міг потрапити в театр.

Якщо зменшити фінансування, то ми заробимо гроші тільки на утримання приміщення, але не заробимо на розвиток, тобто на вистави. А хіба нам важливо утримати тільки приміщення?

Нам же важливо поставити виставу, яка зацікавить глядача і буде корисна для того, щоб держава виховувала того громадянина, який сприятиме демократичному розвитку саме цієї держави. Для цього й існує театр.

Згідно зі штатним розкладом, який оприлюднили в Міністерстві культури, в театрі Франка 590 штатних одиниць, які отримують 4 470 000 гривень на місяць. Що тоді означає собівартість, якщо держава вже платить за роботу?

— Крім зарплати, у нас є утримання приміщення, комунальні послуги, витрати на постановку вистав. І раніше, ще років 5 тому, держава давала на все це кошти. А сьогодні не дає.

І головним напрямком діяльності є не зарплати, а створення умов для глядачів, щоб вони сприйняли те, що ми поставили. Ті ідеї, мораль, які на сцені.

Наприклад, завжди буде актуальною ідея патріотизму. Сьогодні вона надзвичайно запитана в театрі. І для держави це дуже важливо. Коли ми підтримуємо державну політику, спрямовану на розбудову незалежності нашої країни, це ж добра справа? 

Але ж у цьому є певна несправедливість. Якщо порівняти суми, які отримують інші театри той же Львівський театр імені Леся Курбаса...

— Давайте розберемось із цими питаннями. Зараз ідеться про децентралізацію. Так ось — театри давно децентралізовані. Є театри комунальні, які підпорядковані місцевим органам влади, і є державні, які підпорядковані Кабінету Міністрів через Міністерство культури.

Театр Леся Курбаса — хороший театр. Але, як театр комунальний, він фінансується за рахунок місцевого бюджету. І от законодавство передбачає їм підвищення заробітної плати вдвічі. Але в місцевий бюджет не закладається подвоєння, хоча держава дає таку можливість.

Я хочу сказати, що народні артисти в комунальних театрах мають можливість отримувати на сьогоднішній день до 14 тисяч гривень на місяць, але отримують до 5 тисяч гривень. 

З чого складається заробітна плата народного артиста? Це сам посадовий оклад, який може бути подвоєний, доплата за звання народного у розмірі 40% від цієї суми і вислуга років — 30%. Таким чином держава нормативно забезпечила нормальну заробітну платню.

Але, на превеликий жаль, місцеві органи влади не можуть забезпечити цей рівень заробітної плати. І тому в областях деякі театри отримують подвоєння, а деякі не отримують. 

Тобто все залежить від того, з чим порівнювати. Знаєте, українська ментальність говорить про те, що якщо в мене хата згоріла, то хай і в сусіда згорить. Виходячи з цього, ми все повинні робити для того, щоб підняти заробітну платню в комунальних закладах до рівня національних. А не спустити в національних до рівня комунальних.

У Донецьку раніше було 3 державні театри, але вони переважно мали розважальну функцію показували різних "Мадмуазель-проказниц".

— Але там також були "Енеїда", "За двома зайцями" Старицького... Я Донецький театр дуже добре пам'ятаю. 1970 року мене запрошували працювати актором в Донецький театр Артема. Це був дуже незапитаний театр — там глядачів не було, і я туди не поїхав.

Коли ж там працював головним адміністратором Марк Бровун, в Донецьку з'явились українські вистави. І саме за "Енеїду" театр 2003 року отримав Шевченківську премію.

Знаєте, я працював в російськомовному Запоріжжі 21 рік. Там було 104 школи і тільки одна з них українська. І театр був українським, але ніхто до нього не ходив. Я пропрацював там 10 років актором. Десятеро людей сидить в залі — ми граємо виставу, дев'ять — уже не граємо. Такі нормативи тоді були.

Потім я став там директором — і вже за рік на наші вистави було складно дістати квиток. Завдяки тому, що впродовж дев'яти років у театрі були постійні аншлаги, мене перевели директором до Києва.

У російськомовному місті український театр став запитаний. Чому? Тому що репертуарна політика стала цікавою. І художня якість вистав стала досконалішою. Глядачам це імпонувало, і тому в театр почали ходити.

Сьогодні багато йдеться про те, що наш театр повинен бути модерновим. Але наш театр повинен бути й українським. Японія ж від кабукі не відмовляється. Вони культивують цю культуру багато століть. Чому ми повинні український театр відкидати?

Мушу сказати вам, що театр Франка можна взагалі занести до книги рекордів Ґіннеса. У нас "Украдене щастя" понад 30 років пройшло на аншлагах — зіграно більше півтисячі вистав. Далі "Тев'є-Тевель" — теж майже 30 років на аншлагах. "Енеїда" — 24 роки на аншлагах. Назвіть ще один такий театр?

Також був мюзикл "Кішки", який 28 років ішов. Але в нас вистави довше йшли, ніж "Кішки". Ці ж вистави українські, українська драматургія, чому вони так довго йшли? Тому що там високий моральний дух українця стверджувався. І взагалі підтримувався високий імідж українця та України.

Наприкінці січня минулого року при Мінкультури була створена робоча група з питань реформування театральної справи. Ви були її членом. Як вона працювала?

— Маю сказати, що, на превеликий жаль, не можна формувати робочу групу з фахівців одного напрямку, навіть якщо це талановиті художні керівники. Є ще театрознавці, директори, літературні працівники, актори. От акторів у тій групі не було зовсім. А їх же треба насамперед слухати. Навіть якщо не робити так, як вони хочуть, але послухати потрібно. І ця група була, на мій погляд, недосконало сформована. 

Бо потім актори послухали, що було ухвалено ще в першому читанні, й збунтувалися всі. І в нашому театрі теж. Петиції понаписували. Тепер (коли закон уже підписано. УП.) треба подумати, як це все зробити.

 

Часто звучить думка, що театри треба реформувати, як міліцію, всіх звільнити і набрати наново.

— Це не демократичний, а волюнтариський варіант вирішення проблеми. Треба думати про те, як змінити систему оплати. І тоді не постане питання звільнення всіх.

Для того, щоб виховати митця, потрібно багато років. Якщо ви зараз усіх молодих наберете, де будете брати середнє покоління, яке задіяне у виставах? Де будете брати старше покоління? Як можна звільнити всіх і потім набрати через конкурс?

Якщо ми говоримо, що немає місця молодим, то можна брати на певний термін. Наприклад, за конкурсом пройшла молода людина на 2 роки. За 2 роки вона ніяк себе не проявила, ми її можемо звільнити і знову оголосити конкурс.

Можемо взяти 10 осіб. З них залишаться двоє найкращих. Вони будуть рости, перейдуть з часом у середнє покоління. Далі в старше покоління. І ніякої проблеми немає. Ми не можемо всіх звільнити і всіх нових взяти. 

Якщо йдеться про адміністративних працівників, то теж всіх звільнити не можна. В театрі своя специфіка. Навіть в бухгалтерію людина прийде, і її 2 роки треба вчити, щоб вона розібралась в бухгалтерії театрально-видовищного підприємства.

А це правда, що треба на день театру, на день народження міністра чи керівника управління культури носити гроші чи подарунки?

— Клянусь! (встає зі свого крісла) Хрещусь перед іконостасом! Кажу щиро, що жодного разу я до міністра з подарунками не ходив.

— Навіть на день народження?

— Навіть на день народження! Можу подзвонити і привітати. І до мене ніхто не ходить. Я ані Нищуку нічого не носив, ані Кириленку. А Кириленко взагалі не приймає нікого. В день народження тим паче.

Сьогодні в корумпованій країні (а наша країна великою мірою корумпована) таке питання постає до всіх. Але в культурі хабарів немає. Приміром, коли організовувався продаж квитків в театри через інтернет, я сказав, що в цій системі працювати не буду, бо там корупційна складова.

Я був поганий, до мене ставились як до ворога, але я це пережив. І зробив свою систему, і нікому не плачу ані копійки. Ми продаємо квитки через інтернет, купивши засоби для цього і оформивши всі питання. Коли мені сказали: "ты будешь делать, то что мы скажем", я відповів: "Нет уж! Я буду робити те, що необхідно за законом і ніколи не піду ні на які схеми". І я цю схему розвалив.

Зараз усе частіше лунають думки, що, можливо, Майдан був даремно, нічого не міняється. Ваші актори і ви, напевно, також брали активну участь в Революції Гідності. У вас немає розчарування, жалю?

— Мета, засоби і терміни — це базові речі. Я не можу очікувати миттєвих змін у суспільстві. Потрібно пройти певний шлях для того, щоб ці зміни були. Що мені здається неправильним в державному розумінні, так це постійна констатація того, що це погано і те погано. І багато людей уже думають: "А чи колись воно буде добре?". 

Як на мене, важливо знати, що в такому-то році будуть такі зміни, а в такому-то — такі. Приміром, у театрах потрібно розробляти плани — і бюджетний, і план розвитку — не на один рік. Якщо буде план розвитку на 3 роки, я буду знати, як краще розпоряджатися бюджетними ресурсами, яким чином краще організувати, щоб був більший соціальний ефект, щоб був більший творчий ефект.

Цього року прийняли бюджет держави, я маю стільки-то коштів. Наступного року він менший. А там взагалі не буде відомо. І я не можу нічого планувати. А є питання довгострокові.

У розвитку держави таких довгострокових питань багато. І мені здається, що Мінекономіки, Мінфін, Міністерство юстиції повинні перейти на зовсім іншу форму планування.

Треба давати людям перспективу в розвитку, або розвиток в перспективі.

 

Є. Насадюк. Українська правда. 18.03.2016